У перший день великої війни вчителька української мови та літератури Харківського ліцею №183 Любов Дзюбенко стояла на порозі військкомату і зверталася до кожного військового: «Агов, хочу бути корисною». Вступити до лав ЗСУ було її добровільним рішенням, адже педпрацівники, а тим паче жінки, звільнені від призову. Далі — пряма мова.
Мені здавалося, що абсолютно для кожного громадянина знайдеться робота у війську. Лише згодом зрозуміла, що помилялася. Абсолютно без військового досвіду, з перших днів вторгнення я опинилася в центрі подій. Форма, зброя, бронежилет, багнет і берці… Весь мій скарб вміщався в невеличкому наплічнику. А ще обов’язково зарядне для мобільного та вологі серветки. Ось і все. Матеріальні цінності на фронті нічого не варті, й закони мирного часу тут не працюють. Це — війна.
Я відчула біль і гнів після першого авіаудару. Тоді за декілька хвилин втратила людей, які лікували мої рани, допомагали нести важку амуніцію та роз’яснювали все, що я не розуміла. За лічені тижні вони перетворилися для мене на нову родину, аж раптом їх не стало. Водночас я зрозуміла, що це — мій біль, мій вибір, і що це — правильний вибір. Тому зціпила зуби та продовжила працювати.
— Підеш у зв’язок? — запитали мене військові.
— Піду.
— Щось умієш?
— Навчуся.
Навчилась. Опанувала нову військову спеціальність, навчилася збиратися в повну бойову готовність за лічені хвилини, ходити в наряди та чергування, стріляти з різних видів зброї та розбиратися в найрізноманітніших переговорних пристроях.
Я стала «голосом» бригади в перший місяць війни. Часом так втомлювалася, що хотілося кричати: «Я не можу!», «Мені важко!», «Я не встигаю!», «Я філологиня, врешті-решт, а не військова!» Проте навіть після таких епізодів збиралася духом і йшла вперед. Казала про себе: «Це війна. Зараз усім важко», а вночі тихо плакала, загорнувшись у спальник.
Нещодавно мені зателефонував колишній випускник.
— Ви в місті? У нас річниця закінчення школи. Хочемо зустрітися.
— Я на фронті, в ЗСУ.
— Ми так і знали. Тепер і у війську почнуть говорити українською.
Якось так і сталося. Я справді вчителька для своїх побратимів. Буває, ненав’язливо цитую українських письменників та переказую класику. Часом правилами пояснюю правопис і правлю документи з рапортами.
Війна об’єднує всіх одним болем. Вона вчить шанувати досі не шановане. Коли стає емоційно непросто, я підтримую себе тим, що зараз перебуваю на фронті не заради минулого, а заради майбутнього. Заради тих учнів, яких уже навчила та виховала, і тих, яких ще зможу навчити та виховати.
Недалеко від моєї військової частини місцеві дітлахи обладнали «блокпост». Вони граються у війну. Нашу війну. Захисників України багато, а росіян обирають жеребкуванням. Кажуть, що ними бути «огидно», бо вони несуть біль, жах, ненависть і смерть. Такий патріотизм — це насамперед заслуга вчителів, які вчать своїх учнів любити та берегти Україну.
У романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко написала: «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».
Я на війні з першого дня та хочу разом із побратимами зустріти Перемогу. Сподіваюся, скоро зможу пройтися руїнами будівель, що ховали нас від авіаударів і обстрілів, і згадати тих, хто був поряд у важку хвилину. Ви б тільки знали, скільки ще в мене незавершених проєктів, недосягнутих цілей і нездійснених мрій… Щоб усе зробити, головне — вистояти в боротьбі з ворогом.
Історія Любові Дзюбенко є частиною збірки вчительських історій «Жити, щоб навчати», яку створила ГС «Освіторія» у межах національної премії Global Teacher Prize Ukraine. Прочитати та завантажити збірку можна за посиланням.
