«Він знову одружений і знову повінчався. В мене — заборона від трибуналу на вінчання». Мій досвід розвінчання 

//
2791 переглядів
розвінчання у церкві

Для цієї історії я вперше за два роки відкрила чат у телеграмі зі своїм колишнім чоловіком. Колишнім і на папері з РАЦСу, і перед богом: 

«Пишу тут це оповідання на вільну тему для розвінчання і раптом подумала, що я навіть не знаю, що написати. От як ти сформулював причину розлучення?»

Так починався рік розбирання з церковним трибуналом та офіційне спалення всіх мостів із колишнім. Ми почали зустрічатися восени. За рік він освідчився. Ще за рік — РАЦС і вечірка. І, звісно ж, вінчання. І через рік — розлучення у РАЦСі. 

Ми повінчалися, бо обидвоє були з порядних галицьких родин. Мені було не складно, а родина тішилася, що ми узаконили стосунки перед богом. Ні я, ні мій партнер не були релігійними, але поважали традиції, які мали родини.

Ми планували вінчатися у греко-католицькій церкві, тому вся історія далі — саме про неї. Перед вінчанням потрібно пройти церковні науки. Я вважаю себе розумною і сучасною дівчиною, на той момент мені вже було 21, тобто голова на плечах є, і мозок мав би функціонувати. 

Але що я роблю? Правильно. Щось безглузде. Сиджу і слухаю про те, що я ребро. Що я підтримка чоловіка. Що я грішниця через стосунки до шлюбу. Тобто класику з розділу Kinder, Küche, Kirche. Я слухаю, нервуюся і ковтаю цю інформацію, бо я ж просто хочу бути щасливою з коханою людиною. Маленька приємність для батьків виявляється морально складною з перших кроків, але ж це дрібниці та формальність, які не впливають на мої погляди. Послухаю і піду. Так минули мої шлюбні науки.

Мені дуже впевнено насаджували думку, що діти — то щастя. Що народити потрібно за дев’ять місяців після вінчання. А мої плани, робота чи кар’єра абсолютно не цікавлять бога. Відчуття були не дуже. Жінки звикають чути таку риторику, і в той момент я просто пропускала все повз вуха.

Далі були документи, церкви, розмови зі священниками, ще стоси правил, «добровільні» благодійні оплати на церкву і тривала підготовка до такої «прекрасної» події.

Далі був день X. Ми в церкві пообіцяли перед родиною та богом завжди бути разом та ростити дітей. Але чомусь тільки мене поставили на коліна (буквально) й окремо уточнили, чи зрозуміла я все, що ми тут пообіцяли. Чи готова бути берегинею і підтримувати чоловіка. Тоді мама чоловіка покривала мою голову хусткою на знак того, що я не зможу більше гуляти та розважатися, адже тепер заміжня пані. Нервувалася, бо мотив «берегині» і «ребра» мені не підходить. Але знову ж. Порядна галицька родина, потерплю і більше до цього не повертатимуться.

Все, що було між вінчанням та розвінчанням, заслуговує щонайменше на збірку оповідань. Але зараз хочу зосередитися на листопаді, коли ми понад рік офіційно розлучені. Спілкування з дружнього перейшло в ледь терпиме, і вже було точно зрозуміло, що потрібно палити всі мости. Остання інстанція, яка нас хоча б якось офіційно пов’язувала, — церква.

Процес розвінчання у церкві

Для простоти я називатиму весь процес, який був далі, розвінчанням. Однак офіційно церква називає це «визнанням недійсності церковного шлюбу» або «процесом уневажнення церковного шлюбу». Тобто ми не завершуємо шлюб і не скасовуємо вінчання. Ми запускаємо процес, під час якого церква каже, що цього шлюбу ніколи й не було. Ми нічого богу не обіцяли, в церкві не стояли, і священник в очі нас не бачив. Магія поза межами Гоґвортсу. Круто ж?

У листопаді ми почали збирати документи та розбиратися з процесом. І прийшли в церковний трибунал. Нам провели консультацію, попросили написати позов, надали список документів, які треба зібрати. А також дуже чітко дали зрозуміти, що справа серйозна. І щоб нам розвінчання підтвердили — потрібно довести, чому такий щасливий і благословенний церквою шлюб не спрацював. 

Спершу нам потрібно було дати контакти мінімум чотирьох свідків (друзі, родичі, колеги), які можуть прийти в трибунал і розповісти, що ж у нас було не так. Потрібно було принести свідоцтво про розірвання шлюбу, а також свідоцтво про час і місце вінчання. Додатково ми мали написати оповідання з купою моментів, що описувало б наші стосунки, — позовну скаргу. Нам видали список запитань, і ми мали описати все — від першого знайомства і донині. 

Далі почалася найвеселіша розвага. Мене, колишнього та свідків по одному викликали в трибунал, щоб ми розповіли історії. Ми присягали на Біблії щодо правдивості наших свідчень. Моїх друзів розпитували, як ми познайомилися, які у нас були стосунки, чи я зраджувала і чи ходимо ми в церкву. Дуже багато запитань до моїх друзів були саме про мої можливі гріхи. Увага акцентувалася на тому, як моя поведінка «зруйнувала» ці стосунки.

Мене питали, чому в нас немає дітей, чи я зраджувала і чи готова я повернутися до чоловіка. Нагадаю, що ми вже два роки, як були розлучені на той момент. І у нього нова дружина. Але запитання про те, чому я не зберегла сімейне вогнище, ставлять мені. 

Я намагалася бути спокійною і не відходити від односкладних простих відповідей, але дуже розлютилася, коли зрозуміла риторику. Я винна в тому, що ми не змогли бути щасливі разом. Ніби я мала ж бути розумнішою, народити дитину і зберегти сім’ю. Коли сказала, що мене зраджували, тож не дуже мала сили зберігати сім’ю, — мені прилетіло «ти ж могла б потерпіти» і «жінка має бути розумною».

Тоді мене викликали ще раз і дали почитати всі свідчення — мої, колишнього і свідків. Позовна скарга колишнього була ідеальною вишенькою на торті всього неймовірного абсурду, який відбувався. На той момент ми вже зовсім не спілкувалися, і вона пояснила певні моменти у наших стосунках. І там чорним по білому було написано про його нову дружину та плани на нове вінчання. Однак нагадую, що винною все ще залишалася я.

Далі збиралася колегія суддів, яка розглядала всі зібрані матеріали, звіряла всі свідчення. Й ухвалювала рішення. 

Наприкінці історії нас розвінчали. Бо я не народила йому дітей. Бо я не зберегла вогнище. Бо в очах церкви — я мала будувати затишне гніздечко, а не вчитися і працювати. Він — чоловік, тож його зраду і я, і бог могли б пробачити. Тобто церква сказала, що нашого шлюбу ніколи не існувало. Цього шлюбу не було тому, що я не впоралася з обіцянками, які дала церкві. А не тому, що він спав із колишньою. 

Він знову одружений і знову повінчався. В мене — заборона від трибуналу на вінчання. Якби я захотіла ще раз у це залізти — мені потрібно було б подавати свою справу на розгляд та отримувати схвалення від когось зверху. На жаль, цю частину я слухала неуважно, бо вдруге не планую таку пригоду.

Якщо говорити щиро, це був дуже емоційно виснажливий та демотиваційний досвід. Тому більшість деталей стерлися з пам’яті. А також з усіх повідомлень та інших локацій, де я могла б їх випадково знайти.

Потрібно розуміти, що в церкві все ще є лише чоловік і його підтримка. Чоловік і мати його дітей. Чоловік і ребро. Я розумію, чому на це підписалася. Але чому не завершила всю цю історію на процесі навчання, після першого ж Kinder, Küche, Kirche, — я пояснити не можу. Це був прекрасний урок. Але краще б я прочитала його як чиюсь статтю, хто все це робив, а не спробувала самостійно.