Щороку Організація Об’єднаних Націй визначає тему 8 березня — Міжнародного жіночого дня. У 2023 році темою було обрано DigitALL: Innovation and technology for gender equality, тобто використання інновацій та технологій для гендерної рівності, освіти та розширення прав жінок.
Саме тому DIVOCHE.MEDIA поспілкувалось із чотирма молодими українками, які за допомогою соціальних мереж, диджитал-комунікації та онлайн-платформ допомагають розширювати права та можливості українських жінок та дівчат.
Анастасія Бакуліна — засновниця онлайн-медіа «Свідомі»
Анастасіє, як у тебе виникла ідея створити «Свідомі» й чому ти вирішила зупинитися саме на онлайн-платформі?
Я створила медіа «Свідомі» в період свого юнацького максималізму, тоді на носі були президентські вибори. Мене хвилювало, що молоді люди не сильно цікавилися новинами й, поспілкувавшись із друзями та знайомими, я зрозуміла, чому так відбувається. Вони мені пояснили, що новин багато, і вони часто не зовсім зрозумілі, тому я почала думати над тим, як змінити ситуацію.
Вирішила створити медіа, яке б щодня публікувало п’ять основних новин у короткому та зрозумілому форматі. А чому саме онлайн-видання? Тому що це найшвидший спосіб достукатися до молоді. Наприклад, ми створили нашу сторінку в інстаграмі з думкою про те, що молодь буде скролити стрічку, дивитися на фото й меми та поміж них бачитиме наші новини. В такий спосіб вони б дізнавалися про важливі події та ніжно інтегрували б новини у своє життя.
Цікаво, що ти зазначила, що новинами декілька років тому молодь не сильно цікавилась, адже зараз неможливо уявити сучасного українця, який не стежив би за новинами. Саме тому в нашому світі онлайн-медіа стали потужним диджитал-інструментом. Розкажи, будь ласка, як саме «Свідомі» обирає, про що писати, а про що ні?
До повномасштабного наступу в нас були фокусні теми, наприклад, ми часто писали про громадянське суспільство, культуру, війну, внутрішню політику, про Крим тощо. Наразі ми намагаємось дотримуватися цих тем, але зрозуміло, що повномасштабне вторгнення виходить на перший план. Ми завжди орієнтуємося на джерело й, звісно ж, майже одразу публікуємо інформацію від офіційних джерел. У разі, коли джерело важко виділити, ми завжди шукаємо підтвердження і вже після цього ухвалюємо рішення про опублікування.
Наскільки об’єктивними, на твою думку, можуть бути журналісти в онлайн-просторі?
Як на мене, об’єктивність де-факто — непогано, але деякі журналісти це поняття викривлюють. Наприклад, коли журналісти пишуть жертві насильства й запитують номер телефону її ґвалтівника, аби дізнатися його позицію. Але питання в тому, наскільки це коректно й наскільки це етично? Мені здається, що журналіст має насамперед мати відчуття справедливості, емпатію та глибинне розуміння ситуації, яку він чи вона намагається висвітлити.
Ти, до речі, одна з перших висвітлила ситуацію зі зґвалтуванням дівчат на вечірках у Києві. Чому для тебе було важливо про це розповісти й чи здивувала тебе суспільна реакція?
Я висвітлила цю ситуацію, оскільки, коли побачила ці жахливі відео, в мене похололи руки, і я подумала про всіх дівчат, яких я бачу на вулицях, які молодші за мене і які можуть потрапити в таку ситуацію. Мені хотілось їх якось захистити й показати, що я з ними, що я їх підтримую. Я писала абсолютно щиро і не очікувала, що допис стане настільки популярним.
Відверто кажучи, мене не сильно здивувала суспільна реакція. Ймовірніше, мене здивувало те, як деякі мої знайомі зреагували на цю ситуацію, особливо чоловіки. Якщо це про щось і говорить, то про різницю у цінностях та у вихованні. Тобто чоловіки абсолютно не розуміють, як нас виховували, й не розуміють, із якими ситуаціями ми, як жінки, стикаємося. Як ми маємо ввечері озиратися, чи нас ніхто не переслідує, як ми маємо хвилюватися через таксиста, який нас кудись везе. Ось у цьому полягає наша відмінність. Відмінність, про яку нам варто говорити.
Говорять, що публічні люди або ж власники компаній чи платформ не повинні висловлювати свою думку стосовно контроверсійних тем. Що ти думаєш стосовно цього? Чи можливо відділити «Анастасію» як приватну особу від «Анастасії» публічної?
Я думаю, що можна. Але зараз я намагаюсь бути більш обережною, аналізувати та вирішувати, про що мені варто розповісти, а про що ні. Я також вважаю, що публічні люди мають нести відповідальність за те, що вони транслюють, але варто розуміти, що кожен також може долучатися до поширення інформації. Наприклад, не варто лише тегати блогерів та публічних людей, очікувати, що вони все за нас зроблять, бо ми можемо самі почати діалог і поділитися тим, що для нас важливо. Думаю, що нам також варто зрозуміти, що блогери залишають за собою право вибирати, про що розповідати, а про що ні, адже це їхня сторінка та їхня платформа. Хоча у ситуації з ґвалтівниками долучилося як суспільство, так і блогери, й ми маємо дуже приємний результат — слідство й винні сидять за ґратами.
Як ти ставишся до cancel culture? Чи вважаєш, що ця культура дісталася України? І чи думаєш, що вона — результат доступу багатьох людей до технологій?
Cancel culture вже як півтора року живе своїм життям в Україні, що, як на мене, є одночасно добре й погано. Люди навчились кенселити, але не розібралися, що робити з тими, хто усвідомив свою провину й прагне виправитися. Це сталось під час повномасштабного наступу, коли багато хто усвідомив свої минулі помилки й почав щось робити задля України. Наприклад, Надя Дорофеєва, яка попросила вибачення та продовжує співати лише українською та сильно допомагати ЗСУ. Як на мене, цього достатньо.
Я не думаю, що cancel culture виникла саме через доступ до технологій, це швидше результат «інфлюенсерства», коли люди наслідують думку своїх кумирів без самостійного аналізу ситуації. Саме це, як на мене, заважає нам рухатися у бік інституту репутації.
Анастасіє, чи адекватно висвітлюють тему гендерної рівності в українському інформаційному просторі?
Я вважаю, що нам є куди зростати у висвітленні гендерної рівності, і не лише в інформаційному просторі, але й в освітньому, з якого все має починатися. У разі, якщо це не почнеться з освіти, далі буде набагато важче щось змінювати. Наразі в Україні є чимало медіа та організацій, які присвячують цій темі багато уваги. Я дуже хочу, щоб після ситуації з франківськими хлопцями більше медіа співпрацювали з людьми, які можуть поділитися своїм досвідом та разом із ними грамотно будували інформаційні кампанії.
Софі Павловська — інфлюенсерка, засновниця освітньо-кар’єрної платформи goodjob
Софіє, почнемо з твого ставлення до технологій. Яке воно?
Досить важко якось однозначно відповісти на це запитання. З одного боку, я розумію, що це сила, яка рухає нас уперед і створює безліч нових можливостей, але з іншого — не можу закрити очі на шкоду, якої вони завдають. Наприклад, шкоду від соціальних мереж. Є досить велика кількість наукових досліджень, в яких було доведено, що дівчата віком 13–17 років найбільше страждають від використання соціальних мереж, адже вони дуже сильно впливають на їхню самооцінку та на ментальне здоров’я.
Чи говориш ти про це з призми власного досвіду, адже дорослішала з розвитком інтернету та створенням таких соціальних мереж, як Facebook та Instagram?
Абсолютно. Мені нещодавно стало цікаво розібратися, як так вийшло, що в мене були проблеми з прийняттям себе. І я досить швидко зрозуміла, чому так трапилось. Ми, покоління 90-х років, зростали в середовищі, в якому жінки могли бути лише ідеальними — з ідеальним тілом, ідеальною шкірою тощо. Впевнена, що інтернет і технології, особливо з розвитком фотошопу та фільтрів, дуже сильно вплинули на моє покоління.
Наразі ти фултайм-блогерка та інфлюенсерка, котра напряму працює з соціальними мережами, де є всі ті проблеми, про які ти розповідала вище. Для більшості блогерів «ідеальна картинка» — це можливість непоганого заробітку. Чому для тебе було важливо відійти від цього шляху?
Тому що я знаю, що це таке — вірити тому, що показують онлайн. Думати про те, що в інтернеті — суцільна правда. Я сама це проходила і довгий час думала, що як у мене такого немає, то щось зі мною не так. Насправді ж щось «не так» із соціальними мережами. Тому в блозі для мене було важливо говорити відверто про життя та свою неідеальність. Мені було важливо про це говорити, щоб інші не почувалися самотніми й неповноцінними.
Як ти вважаєш, чи важко бути жінкою, яка має велику аудиторію та яка в диджитал-просторі транслює тему рівності прав?
Скажу відверто — важко. Наприклад, коли я порушую тему фемінізму або мізогінії у своєму блозі, практично завжди отримую беклеш (соціологічні дії, які спрямовані проти прогресивних думок або вчинків — примітка авторки). Особливо засмучуюсь, коли жінки виступають проти прийняття свого тіла та своєї зовнішності, адже суспільство переконало їх у тому, що просто бути собою недостатньо. Саме тому я вважаю, що інфлюенсери мають використовувати свої соціальні мережі задля того, щоб ці теми порушувати. Все починається з розмови, зміни так само.
Ти засновниця диджитал-проєкту goodjob, який допомагає знаходити освітні та робочі можливості. Розкажи, будь ласка, трохи про проєкт і про те, як саме він допомагає українкам?
Ми почали goodjob 10 березня 2022 року з однією думкою — допомогти якомога більшій кількості українців знайти нові можливості. Внутрішня й зовнішня міграційна криза розгортались перед нашими очима, й ми розуміли, що маємо допомогти як можемо. Хоча на початку не думали, що будемо фокусуватися більше на можливостях для жінок, але з часом стало очевидно, що нам варто робити саме це.
Цілком очевидно, що переважна більшість серед восьми мільйонів зовнішніх переселенців — жінки, адже чоловіки наразі не мають змоги виїжджати з країни. Саме тому ми поставили собі за мету якомога більше допомогти та якомога ліпше підготувати жінок до життя та пошуку роботи за кордоном. Ми допомагали й досі допомагаємо з усім: зі створенням резюме та LinkedIn сторінок, із порадами про те, як подаватися на вакансію та як проходити інтерв’ю, як шукати стипендії тощо. Дуже пишаємось результатами наших партнерств, як, наприклад, це було з SheCodes, які пропонували безплатне технічне навчання для українок. За допомогою нашої платформи близько 10 тисяч жінок подалися на цю програму. Ми також допомогли тисячам жінок знайти роботу як в Україні, так і за кордоном. Також додам, що, як на мене, важливо використовувати саме слово «допомогли», адже це результат роботи та рішучості самих жінок, бо ми ж лише надаємо інструменти.
goodjob позиціює себе як ком’юніті — чому для вас це важливо?
Без ком’юніті не було б goodjob. Проєкт був створений із думкою про допомогу іншим, і зміг вирости до теперішніх масштабів лише тому, що інші допомогли нам. Через те, що ми живемо у світі, де професійний шлях жінки, з його обмеженими кар’єрними можливостями та нерівномірною оплатою, відрізняється від шляху чоловіків, нам було важливо створити простір, де жінки можуть ділитися своїм досвідом та допомагати одна одній. Думаю, що це також сильно імпонує нашим іноземним партнерам, які долучаються, наприклад, до нашої менторської програми, саме для того, щоб допомагати конкретним людям і відчути контакт.
Більшість команди goodjob — жінки. Як це бути керівницею жіночого проєкту для жінок?
Ми любимо жартувати, що знайти інвесторів для проєкту, який був створений жінками, де майже жіночий колектив, який допомагає здебільшого жінкам, буде дуже важко. Ми сміємось, аби не плакати. Наприклад, у 2021 році в США понад 98% стартапів, які отримали інвестиції від венчурних капіталістів, були засновані чоловіками. Це говорить про те, що до жіночих стартапів продовжують ставитися не зовсім серйозно. Але нічого — ми працюємо саме над тим, щоб ці стереотипи знищувати, адже жіночі колективи й стартапи нічим не гірші за чоловічих. Наша мета — допомогти якомога більшій кількості жінок знайти роботу й освіту своєї мрії та показати всім, які ж ми круті!
Анастасія Подорожня — активістка, журналістка та засновниця «Мартинки»
Насте, розкажи, будь ласка, як народилась ідея створити «Мартинку»?
Історія була така — коли почалось повномасштабне вторгнення, я перебувала у Львові зі своєю сестрою та її дітьми. Досить швидко ми змогли виїхати з України, вивезти дітей та знайти сестрі житло у Польщі. Після цього я майже одразу звільнилась та почала шукати волонтерські можливості. До 24-го числа я займалася дослідженнями сексу та секс-просвітництвом, зокрема як журналістка та контент-спеціалістка. Саме як журналістку мене запросили волонтерити та попросили проводити інтерв’ю з людьми для німецького ресурсу Wadi, що спеціалізується на питаннях торгівлі людьми. Там я дізналась про те, як приїжджають люди на автобусах і забирають українок під виглядом безплатного проживання або роботи в Європі, які потім ніколи не повертаються. Я не могла зрозуміти, чому про ці випадки ніхто не говорить.
Оскільки я жила у Польщі вісім років, розуміла, що знання мови та мої зв’язки тут — це привілеї, які мають геть не всі. Тому я подумала про те, що було б круто зробити такий собі диджитал-замінник подруги, яка живе за кордоном та яка може у потрібний момент допомогти. Саме так і виникла «Мартинка» — наш телеграм-бот.
Як на мене, «Мартинка» ідеальний приклад того, як технології та інновації можуть допомагати жінкам. Чому ти обрала для проєкту такий технологічний підхід?
Відповім швидким анекдотом, який майже стосується відповіді на це запитання. Восени «Мартинка» отримала нагороду в Нью-Йорку як організація, яка запровадила найкраще екстрене реагування під час кризи, — премію 10 тисяч доларів. І це я жартую, що просто американці відкрили для себе телеграм та концепцію бота. Для нас це цілком звична та очевидна ситуація, адже ми країна, в якій ще десь років сім тому в магазинах почали розраховуватися годинниками та телефонами. Для нас телеграм-бот був наче розроблений тією мовою, якою українці вже говорять і яку розуміють. Думаю, що сила нашого проєкту була в тому, що українки для українок можуть придумати найзрозуміліший інструмент, і не завжди варто вигадувати щось нове, часто треба робити просто й так, щоб краще допомогти.
Де саме працює «Мартинка»? Вона допомагає жінкам лише у Польщі?
Хоч ми й позиціюємо «Мартинку» як помічницю у Польщі, допомагаємо жінкам практично по всій Європі, починаючи від Німеччини та закінчуючи Україною. Нам дуже важко відмовляти людям у допомозі, тому ми беремось за кожен кейс. Наприклад, нещодавно допомогли організувати виїзд з Німеччини до Польщі жінки, яка мала лише декілька днів, щоби втекти від свого чоловіка-аб’юзера. У разі, коли ми напряму допомогти не можемо, підключаємо локальних волонтерів. І хоч спільнота в нас у соціальних мережах поки що не дуже велика, але за нами стежать дуже проактивні люди, які хочуть і можуть допомогти.
Розкажи трохи про людей, яким допомагає «Мартинка». Які вони?
Вони дуже різні! Хтось приходить за підтримкою, комусь просто хочеться, щоб їх почули, хтось звертається до нас із проханням екстреної допомоги. Хтось після розмови з нами підтримує дружній контакт і надсилає меми, а хтось просто дякує за допомогу та рухається далі. Одна жінка навіть подарувала «Мартинці» вишиту ікону! Я зараз на неї дивлюсь і думаю, як це неймовірно, що для когось ми стали не просто якимось ботом, а справжньою подругою.
Бот — не лише зручний, але й часто анонімний вид спілкування. На твою думку, чи грає у вашому випадку анонімність на руку, чи, можливо, створює якісь перешкоди для надання допомоги?
Я думаю, що в анонімності більше плюсів, ніж мінусів. Це насправді дуже сильно допомагає довіритися оператору за екраном і просто почати якусь розмову. І, хоч досить часто наша команда має аналізувати сказані слова й уявляти те, що трапилось із тією, хто до нас звертається, ми ніколи не відмовляємо у допомозі тим, хто цієї допомоги потребує. Незалежно від того, чи знаємо ми її ім’я, чи ні. Хоча досить часто ми розуміємо, що людина пережила саме насильство через сильний страх та небажання надавати нам навіть своє ім’я. Тут дуже допомагає проведений час разом. Наприклад, у нас були ситуації, коли людина зверталася із проханням надати екстрену контрацепцію і лише після зустрічі з нами, після того, як вона переконалась, що від нас немає загрози, розповідала нам про пережите насильство.
А ще анонімність дуже сильно допомагає нам як операторкам. Розмова через «Мартинку» — це зняття емоційного навантаження. Мені легше надавати професійну допомогу тоді, коли я роблю це не від свого особистого імені. Тому бот надає змогу захистити особистий простір та особисті кордони, коли це потрібно, наприклад, коли людина вимагає постійної уваги, грошей тощо.
Мати повністю диджитальний ресурс — це одночасно дуже практично, але й дуже лячно, адже ви починаєте залежати від таких факторів, як наявність інтернету та електроенергії. Чи були у вас ситуації, коли виникали якісь складнощі?
Пригадую, як одного разу «Мета» заблокувала мою сторінку в інстаграмі, тим самим заблокувавши сторінку «Мартинки». Все почалося з того, що «Мета» не дозволяла нам рекламувати інформацію про те, що робити після зґвалтування, до кого звертатися тощо. Вони чомусь позначали наші креативи як рекламу кредитів та місць для проживання, хоча реклама була абсолютно ж не про це! Дуже дивно вийшло, адже я майже щоденно в інстаграмі бачила рекламу про секс-роботу та ескорт у Польщі. На щастя, сторінки вийшло розблокувати, але мені цілком очевидно, на чий бік стала ця компанія, завдяки якій біженцям легше побачити рекламу про ескорт, ніж про інформацію, яка може врятувати їм життя.
Насте, а розкажи, будь ласка, про освітню діяльність «Мартинки», адже у вас є не лише бот. Ви до того ж маєте дуже круті партнерства!
Наша освітня діяльність дуже пов’язана з нашою гарячою лінією у боті. Ми, до речі, стали партнерами ЮНЕСКО, яка повірила маленькій та незареєстрованій організації дівчат-біженок в Європі та надала нам грант на сексуальну освіту. Саме тому ми почали поширювати інформацію про здоров’я, правила безпеки, про репродуктивне здоров’я, і якоїсь миті я погуглила та зрозуміла, що в Україні немає організації, яка допомагала б з абортним консультуванням. Тобто, абсолютно того не розуміючи, ми почали вперше в Україні надавати ці послуги.
Але в наших планах лише продовжувати робити те, що ми робимо й допомагати ще більшій кількості українських жінок. Як же класно, що за останній рік у нас почали дедалі більше говорити на важливі теми й з’явилось досить багато проєктів, які допомагають жінкам. Вірю в те, що далі буде лише краще.
Юлія Тимошенко — активістка, ексголовна редакторка «Ukraїner in English» та маркетологиня Saint Javelin
Юлю, як на тебе, яку роль можуть відігравати технології на шляху до гендерної рівності?
Перше, що мені спало на думку, — це те, що за допомогою технологій ми можемо будувати онлайн-спільноти та розширювати свій нетворк. Так історично склалося, що жінкам було досить важко спілкуватися з тими, хто не входив до їхнього сімейного кола, в якому сама жінка мала дуже чітку роль. А саме: вона мала концентруватися на тому, що відбувається в її сім’ї, вона мала виховувати дітей і її праця була також пов’язана з домом. До того ж століттями жінки або не мали права працювати, або ж мали дуже обмежені можливості для працевлаштування, тому про якийсь нетворкінг розмови навіть не було. Наразі ситуація краща, але ще геть не оптимальна. Як на мене, соціальні мережі дуже сильно допомагають жінкам об’єднуватися, і не лише через інтереси та хобі, а й через їхні цінності, такі як фемінізм, права людини тощо.
Ти не перша, хто говорить про важливість спільнот і про те, чому важливо оточувати себе людьми, які розділяють твої цінності. На твою думку, чому це так важливо для жінок?
Бо лише разом ми можемо щось змінити. Усі феміністичні рухи починалися з того, що жінки об’єднувалися заради жінок. Хто б ще це робив заради нас? Чоловіки? Спочатку ми вибороли собі право на голос, потім на роботу, далі право на освіту, на опіку, а зараз ми працюємо над тим, щоб отримати рівну оплату, право на аборт тощо. Це все було б неможливим без розмови й без об’єднання. В цьому плані технології дуже нам допомагають, адже ми можемо практично моментально ділитися інформацією між собою.
Я вважаю, що в Україні ми тільки-тільки почали розуміти значення онлайн-спільнот і розмов на важливі соціальні теми. Думаю, що нам наразі не вистачає лідерів думок, які говорили б про фемінізм, про рівність прав, про патріархат, навіть про кібербезпеку. А мати таких блогерів чи інфлюенсерів дуже важливо, адже вони, по суті, створюють ці спільноти за допомогою своїх сторінок у соціальних мережах.
Юлю, ти наголосила на важливості розмови. Думаю, що ти та людина, яка за допомогою онлайн-комунікацій змогла висвітлити багато важливих тем. На твою думку, як правильно розмовляти на важливі теми? Особливо про рівність прав?
Я думаю, що правильний діалог — це початий діалог. Це може бути висвітлення якоїсь історії в соціальних мережах, репост контенту інших користувачів або ж коментар. Як на мене, будь-яка розмова допоможе нам рухатися у бік нормалізації тем, які суспільство довгий час вважало табу або чимось ганебним. Пам’ятаю, як я розповіла про місячні в інстаграмі й отримала багато коментарів на кшталт «Як ти можеш про це говорити?», але водночас мені написали жінки з подякою, тому що в їхньому диджитал-просторі саме я вперше на цю тему заговорила. Так само в нас майже ніхто не говорить про те, щоб надати жінкам безоплатний доступ до тампонів чи прокладок, або ж про те, щоб надати жінкам можливість брати вихідні, коли сильні менструальні болі. Хотілось би, щоб розмов на такі теми було більше.
В тебе на інстаграм-сторінці написано Ukrainian voice speaking to the world. Наскільки для нас важливо зараз комунікувати зі світом?
Дуже важливо. Пам’ятаю, як навіть до війни, коли навчалась у Нью-Йоркському університеті, я мала змогу спілкуватися з великою кількістю жінок із різних куточків світу: з Азії, Латинської Америки та Африки. Ці розмови допомогли мені не лише збагнути, що відбувається в інших країнах, але й розширити власні уявлення про світ і про фемінізм. Так само багато людей просто не розуміють, що відбувається в Україні, оскільки інформації, разом із пропагандою, зараз дуже багато. Тому, коли інформація йде від справжніх людей з України, до неї прислухаються.
Від початку повномасштабної війни ти мала змогу поділитися своєю історією з багатьма іноземними медіа. Як на тебе, наскільки важливо говорити зі світом про проблеми, з якими стикаються саме українські жінки?
Я вважаю, що після початку повномасштабної війни ми всі зрозуміли, що світ набагато більш тісний, ніж нам здається, і що події, які відбуваються в Україні, так чи інакше стосуються усіх. Тому, наприклад, коли я говорю про війну, завжди говорю із двох перспектив: з перспективи українки та з перспективи жінки. Неможливо відділити одне від одного. І зараз я бачу, що мало-помалу починаються дуже важкі, але також дуже важливі діалоги, які об’єднують ці дві перспективи. Наприклад, про фетишизацію українських жінок у світі або ж про те, як українські жінки стають жертвами секс-торгівлі. На жаль, ми не можемо розв’язувати ці проблеми й інші самотужки, тому дуже важливо про це говорити, ділитися цим з іноземцями, привертати до цих проблем увагу й разом шукати вирішення.
