У 2012 році я вступила до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет міжнародних економічних відносин. Цей досвід нічим іншим, ніж словами Чарльза Дікенса, я описати не можу: «Це були найкращі часи. Це були найгірші часи». Найкращими вони були з досить об’єктивних причин: я вступила до найкращого українського університету, переїхала жити у місто свого дитинства та зав’язала дружбу «на все життя».
Найгіршими вони були тому, що лише за перший рік мого навчання там, мене:
- викладачка англійської мови назвала «підстилкою для дипломатів», сказала, що я прийшла в університет лише знайти чоловіка, що жінки дипломатами не стають, що вони лише сплять з ними та (моє улюблене), що мене «трахнуть під першими сходами»;
- студент старших курсів, який був відповідальний за орієнтацію студентів, постійно намагався змусити з ним переспати, тиснув на мене та обіцяв, що якщо я буду «його», то мені не варто ні про що хвилюватися;
- зґвалтували.
І, хоч остання подія, однозначно, залишила на мені найбільший слід, найбільший шрам, я не могла не думати про те, що якби перші дві ситуації не трапились, якби вони якось змогли мене оминути, все було б інакше.
«Жінки дипломатами не бувають»
У нас в інституті було неписане правило: усіляко оминати Х.Х. Це остання людина, з якою будь-хто (окрім чоловіків, звісно, тому що Х.Х. обожнювала чоловіків) хотів мати справу. Якщо вона йде тобі назустріч — ти змінюєш напрям руху, заходиш у будь-які відчинені двері, шукаєш порятунку в туалеті, в зануренні голови у підручник, у фейковій телефонній розмові, у молитві врешті-решт. Х.Х. мовою її ж кафедри була relentless (безжалісною), brutal (брутальною) та just a fucking misogynist (без перекладу тут все ясно).
Вона була показовим прикладом того, якою жодна викладачка не має бути — показовим символом культури ґвалтування в університетах.
Коли на другому поверсі вивісили розклад занять першого семестру першого курсу, моя група з англійської мови з полегшенням видихнула — Х.Х. у нас не було. Але це не заважало їй приходити до нас на пари, заміняючи наших викладачів, які були на лікарняному.
«Жінки дипломатами не бувають, — сказала якось на занятті вона. — Ви хоч одну жінку-дипломата знаєте? Знаєте? Ні? Вони приходять сюди знаходити чоловіків. От у минулому в нас вчились лише чоловіки, й тоді рівень дипломатії був зовсім іншим, а не як зараз».
Мовчання. Тотальне мовчання. Нікому в голову не прийшло дістати телефон та увімкнути мікрофон, бо для нас це було рівносильно освітньому самогубству. Я також сиділа мов вкопана та слухала її монологи. Про те, чому ви (жінки, тобто) фарбуєтесь в університет. Про те, чому ви (знову жінки) вдягаєте такі тісні сукні. Про те, чому ви (ви зрозуміли) робите такий яскравий манікюр. Про те, що ви, жінки, тут взагалі робите і що відлік часу на пошуки чоловіка почався. Tick tock, tick tock.
Одного дня я йшла разом із групою студентів, коли почула голос Х.Х. Вона бурмотіла собі щось під ніс, поки студенти навколо оминали її як чуму. Я, як і інші дівчата, була вже на сходах, тікати не було куди, тому ми пішли далі нагору. Ну що вона може нам зробити?
«Це що за одяг у вас такий сьогодні? — сказала вона. — Вас же під першими сходами трахнуть». Ми зупинились у шоку. Кому це? Нам? Мені? Я озирнулась навколо: ми були одягнуті у блузи та спідниці, сукні та костюми. Ми так стояли ще хвилину, поки Х.Х. спокійно пішла собі далі. Ми були шоковані. В мене така ситуація була вперше. У Х.Х. же втисячне. Сокира забуває, а дерево памʼятає.
Щоразу він дивився на те, наскільки далеко може зайти
Перед початком першого курсу я познайомилась із Баклажаном. Баклажан був студентом-старшокурсником, який разом із декількома іншими від імені університету відповідав за орієнтацію першокурсників. Його завданням було неформально зібрати нас десь на теренах Києва та відповісти на всі наші «як», «де», «коли». Баклажану я написала перед зустріччю та попросила відповісти на декілька запитань.
Описати все, що відбувалося, можна словом «грумінг» (психологічна маніпуляція, маскування агресії за піклуванням). Він переконав мене, що є моїм другом і хоче, щиро хоче, допомогти, розповідав мені все, що знає про університет, періодично в розмови вставляв компліменти. Про те, яка я гарна, розумна, «інша», «не така, як усі». Щоразу він дивився на те, наскільки далеко може зайти. Чи може він мене при зустрічі обійняти, чи може поцілувати у щоку, а що як не у щоку?
Я відчувала дивні, досить змішані емоції стосовно того, що відбувалось. Була вдячна за першого «друга», за ментора та за людину, яка мене переконала в тому, що захистить від усього поганого, що є в нашому інституті, але водночас я не хотіла «чогось більшого», про що говорив Баклажан. Я німіла, коли він мене торкався. Я німіла, коли він ліз мене цілувати. Я відчула, ніби я — не я, а спостерігачка з іншого кінця кімнати, коли у мене вдома він взяв мою руку та запхав її у свої штани, коли він попросив мене допомогти йому розслабитися. Коли він пішов, а я залишилась наодинці, то обійняла свої коліна та ревіла до ранку. На ранок я відчула себе огидною. На той момент я не розуміла, що огидний тут лише він та його дії.
Після цієї ситуації я продовжувала спілкуватися з Баклажаном, але тримала дистанцію. Коли він наполегливо намагався приходити до мене додому, я говорила, що «приїхала мама». Коли він намагався в університеті зі мною говорити, я «була зайнята». Коли він говорив про те, що ми маємо почати новий етап наших стосунків, натякаючи на секс, я нервово сміялась. Я робила все, аби залишитися у добрих відносинах із людиною, яка скористалась мною та моїм становищем, щоб задовольнити свої потреби.
Я думала над тим, щоб комусь розповісти. Але кому? І як? Він мав звʼязки, знав людей і мав те, чого я не маю, — члена між ногами. А це автоматично робило його думку більш авторитетною, ніж думку якоїсь там першокурсниці з Хмельницького. Цікаво, що на третьому курсі, коли Баклажан був чи то на магістратурі, чи то на аспірантурі, я дізналась, що він так поводився з багатьма дівчатами. Про це знали студенти, про це навіть знали викладачі, але ніхто нічого не зробив. Всі вдавали, що це нормально і що немає про що говорити. Після мого випуску Баклажан продовжував мені неодноразово писати та говорити, що він мене знайде та зробить «його жінкою».
Згадуючи те, що було 10 років тому, я розумію зі скількома упередженнями жила. Мене переконали в тому, що в університеті я — «другий сорт». Що моя місія там була лише біологічна. Що я мала знайти партнера, одружитися якомога скоріше, народити дітей пану дипломату та забути про неприродні для мене речі (такі як освіта та робота).
Культура ґвалтування — не лише про тих, хто ґвалтує
Пережите змусило мене засумніватися в тому, як взагалі працює система вищої освіти в Україні. Кому вона робить добре? Кого захищає? До кого я мала звернутися по допомогу? Чи почули б мене? Сумніваюсь. А якби почули, то чи зрозуміли б? Напевно, ні. Чи мала б я комусь заплатити за допомогу? Що б я мала зробити?
Сімнадцятирічна я опинилась у новому та дивному світі, в якому я не могла розраховувати на підтримку людей, чия робота була не лише вчити, але й направляти. Я, як і інші студентки до та після мене, опинилась в ситуації, де іншого вибору, окрім мовчання, не було. Бо мене намагались (досить успішно) переконати в тому, що я винна в чомусь лише через те, що я жінка і що я існую.
Що я мала думати, відчувати та робити, коли через місяць після «тебе трахнуть під першими сходами» мене зґвалтували?
Культура ґвалтування/насильства не лише про тих, хто кривдить, вона також про тих, хто не реагує, хто не припиняє це, хто активує подібні дії та навіть їх заохочує. Подивіться лише на випадок Шанель Міллер, в якому Стенфордський університет практично нічого не зробив, щоб допомогти.
У мене не було можливості комусь з університету навіть розповісти про те, що трапилось. Я не знала, до кого звернутися.
У навчальних закладах не говорять про те, що мають робити постраждалі від насильства та як (в ідеалі безпечно, анонімно та просто) вони мають комунікувати з представниками університету. Тим самим допомагають ґвалтівникам і далі займатися тим, що вони роблять роками у стінах навчальних закладів.
Моя знайома Анна (ім’я змінено) розповіла, що її в університеті «затис» у пустому коридорі та облапав іноземний студент. Ходили чутки, що одну студентку зґвалтували в туалеті. Анна вважає, що у багатьох студентів було відчуття вседозволеності, тому що за будь-які дії вони просто могли відкупитися.
Це не нова практика. Я знала людей, які відкуплялись за екзамени, пропущені семестри та навіть за продаж наркотиків. То хіба має бути складно зам’яти «невдалий жарт» чи «випадковий флірт»? Але що робити тоді, коли твій кривдник — викладач?
На мій заклик в інстаграмі розповісти про досвід неприпустимої поведінки з боку викладачів відгукнулись багато жінок, серед яких були Ліна, Ольга та Катя. Зізнаюсь, мене шокувало, наскільки схожий у них досвід, та я вже почала думати, що вони точно мають бути з одного університету, але ні, виявилось, що жінки вчилися не лише в різних куточках України, але й у різний час.
Ліна почала свою історію зі слів «про це знають викладачі, про це знають студенти», але ніхто нічого не робив із завідувачем однієї кафедри у Львівському національному університеті імені Івана Франка, який дозволяв собі не лише розпускати руки на студенток, але й вчити їх, як «правильно» з ним розмовляти. Під «правильно», розповіла Ліна, малось на увазі завжди усміхнено та обов’язково не низьким тембром, бо йому такий не подобався. Одного разу однокурсницю Ліни цей викладач обійняв та почав мацати. Цієї миті до кабінету зайшла викладачка, яка побачила, що відбувається, але мовчки вирішила вийти. Ліна пояснила, що ніхто з тих, хто будує кар’єру у Львові, вголос про ці речі не скаже, хоч відбулось це з багатьма жінками.
Це трапляється не тільки в Україні, згідно з британськими дослідженнями, 70% опитаних жінок зі 153 навчальних закладів пережили певний вид сексуального насильства.
«Нам говорили, що це наші особисті проблеми й що роль університету — ділитися наукою, а не ритися в брудній білизні студентів, — розповіла мені Ольга. — Після того як мене за сідницю ущипнув професор, я в сльозах пішла на кафедру розбиратися. Окрім посмішок та звинувачень у мій бік, я нічого не почула». Після такого досвіду Ольга зрозуміла, що її університет більше зацікавлений у збереженні своєї репутації, ніж у конкретній допомозі конкретній постраждалій.
«Звісно, почала думати про те, що, може, це я не так цю ситуацію зрозуміла. Намагалась після цього оминати викладачів із цієї кафедри, адже щоразу, коли я їх зустрічала, бачила посмішки». Ольга пояснила, що в її університеті удавали, наче проблеми не існує. В університеті — навіть в освітніх цілях, навіть для годиться — не говорили про сексуальне насильство й не пояснювали, як йому протидіяти.
За свої чотири роки в КНУ імені Тараса Шевченка, я жодного разу не бачила ні брошури, ні вебінару, ні бодай якоїсь лекції про те, що робити, якщо ви стали жертвою дискримінації або насильства. У кабінеті медсестри теж панувала суцільна інформаційна тиша: жодної згадки про засоби контрацепції, про дії після насильства та про те, де отримати допомогу. Лише був постер на дверях, який розповідав про те, що ВІЛ/СНІД передається статевим шляхом. Ну, хоча б щось.
Те, що студенти займаються сексом, — таємниця за 10 завісами та під замочком не у тисячі закладів по всій Україні. І нікого не цікавить, як саме і з ким саме цей секс відбувається. А якщо про секс ми не думаємо, то хіба «все інше» враховується? Нащо про це говорити? Бо хіба студенти під нашим дахом можуть бути ґвалтівниками? Так. Хіба дипломати можуть бути ґвалтівниками? Знов так. Хіба наші вельмишановні викладачі можуть когось кривдити? Так. Бо набагато простіше заплющити очі та удати, що ми нікого, окрім «підстилок для дипломатів», не бачимо. Бо так буде легше пояснити, чому у твоїх стінах ходять безкарно сексисти, насильники та ґвалтівники.
Катя одразу зізналась, що в університеті їй було важко: «На другому курсі мої оцінки залежали від того, чи піду я на каву з викладачем». Аспірант одного з київських вишів одразу дав Каті знати, що вона йому подобається.
«Він мене часто просив залишитися після пари “для розмови” та запрошував поговорити про мої освітні плани за кавою. Спочатку мені подобалась така увага, я думала, що викладач побачив мій потенціал і хоче допомоги мені реалізуватися, але з часом ця увага почала переростати у щось більше. Але навіть тоді, коли він мене обіймав чи торкався мого обличчя, я не знала, що можу зробити», — розповіла Катя.
За словами жінки, вона дуже боялась за свою академічну успішність, тому що помітила взаємозв’язок між їхніми зустрічами та своїми оцінками: «Коли я була зайнята або просто не хотіла його бачити, на наступному семінарі він навмисно ставив мені безліч запитань і не давав можливості навіть аргументувати свої відповіді. Він намагався мене залякати». Я запитала Катю, чи вважає вона такі дії подвійним насильством. «Однозначно», — відповіла вона.
Безпечний простір
У 2021 році я вступила до університету Глазго на онлайн-магістратуру. За минулі два роки мені надійшло понад 40 імейлів на тему гендерної дискримінації та насильства з виразною позицією закладу та з чітко прописаними діями для тих, хто з цими проблемами зіткнувся. І, хоч я навчаюсь онлайн, університет не вирішив, що мене ця тема не стосується.
Університети мають створити безпечний простір для своїх студентів, простір, в якому вони не бояться говорити на «незручні» теми, простір, в якому буде нуль толерування, нуль виправдань та нуль звинувачень для тих, хто вирішить поділитися своїм досвідом. Щоби цей простір створити, університети мають визнати, що проблема існує.
Визнання проблеми не може існувати поза межами визнання своєї відповідальності, тож університети мають бути готовими зізнатися, що вони не зробили достатньо або ж взагалі нічого, щоб розв’язати проблему.
