Днями мені надіслали відео, в якому український комік розповідає про секс із його непритомною дівчиною. «Вона ще спить, а я її *бу», — жартує він. Зал сміється. Хтось навіть аплодує. Як же це смішно — жартувати про ґвалтування!
У багатьох жінок відео викликало обурення. Хтось коментував, закликаючи видалити, хтось вимагав вибачень, а хтось, зокрема і я, вирішив поділитися історією у себе в блозі. На моє здивування, комік відповів особисто, й у нас почався діалог.
Під час дискусії я почула типові «аргументи» (або ж простою мовою — газлайтинг) захисників подібного гумору: «Ти не розумієш», «Це просто жарт», «Та не було там нічого про ґвалтування!» й «Ти просто не в темі світу стендапу».
Часто чула від коміків, звісно ж, що у жартів немає кордонів й що все дозволено. Що комедія нібито живе поза межами реальності, що вона нібито нічого спільного немає з життям (хоча вона ж наче про життя?), що вона лише існує в «контексті». І цей «контекст» — швидше негласне очікування, що комік і його глядач можуть відокремитися від усього того, що відбувається за дверима залу, й насолодитися гумором тут і зараз незалежно від його тематики.
Як би сильно цього не хотілось, але глядач/ка поза межі реальності повноцінно вийти не зможе. Ніяк. Глядач/ка живе у справжньому світі, має фізичне тіло та має реальні проблеми. Людина не може відокремитися від контексту «реальності» й перемістити в контекст «комедії». Наш мозок не здатний відокремлювати нас лише за якимось бажанням.
Чи правда, що жартувати можна про все?
Уявімо собі ситуацію. Ви — комік. У вас в аудиторії сидять діти. Запитання: чи станете ви «жартувати» про страшних дядь, які заманюють до себе «неуважних» дітей? Відповідь очевидна? А чому вона очевидна? Тому що ці ситуації по-справжньому лячні ж, правда? Такий гумор не те що дітей просто налякає, він, найімовірніше, травмує їх на все життя. Розумію, що хтось може сказати «це ж діти», тому давайте зазначу ще приклади.
Ви виступаєте перед онкохворими. Ви будете «жартувати» про їхнє здоров’я? Про хімієтерапію? Про біль? Будете? Також ні? А чому? Комедія ж поза межами реальності, правильно? Жартувати ж ні про що не заборонено.
Давайте ще один — ви приїхали на гастролі в Ірпінь. Думаю, ви самі зрозуміли, куди я йду з цією аналогією, тому далі можу навіть не продовжувати.
Як на мене, людину з адекватними цінностями, етикою та світобаченням вищезазначені ситуації змусили відчути якийсь рівень дискомфорту. Чому так відбувається? Тому що, знову ж таки, ми не можемо відокремити себе від своєї реальності. Реальності, в якій у нас є свій біль, свій страх та свої травми.
Чому тоді «смішно» та «прикольно» жартувати про ґвалтування та насильство, коли, наприклад, згідно з останніми дослідженнями ООН, у Великій Британії 97% жінок зіткнулись із сексуальними домаганнями? Чому це нормально? Чому цю реальність коміки та й не тільки не розуміють?
Моя відповідь досить проста: тому що вони ставлять під сумнів цю реальність. Вони її не приймають, не розуміють, не бачать як щось справжнє й щось живе. Вона «нє такая адназначная». Бо як це так, щоб ґвалтування існувало у стосунках? Ґвалтують же лише страшні чоловіки у темних алеях, але ніяк не хлопці своїх дівчат уві сні. Але 45% зґвалтувань скоєні інтимним партнером жінки.
Коли в аудиторії сидить хоча б одна жінка — вона не об’єкт у залі, не декорація, не меблі, а жива людина, справжня, яка має свою реальність. Реальність, в якій вона живе зі страхом, що колись якийсь чоловік її скривдить. Вона ходить із ключами поміж пальців, вона надсилає друзям номерні знаки свого таксиста, вона пише сім’ї «вдома», коли заходить у квартиру, вона оминає компанії чоловіків, які йдуть їй назустріч. Вона боїться, що її викрадуть, зґвалтують або вб’ють. І цей страх абсолютно не вигаданий, запитайте будь-яку вашу знайому. Статистика каже прямо: кожну п’яту жінку зґвалтують упродовж її життя.
А що як у залі перебуває постраждала від насильства? Жарт, який вона чує зі сцени, може стати для неї тригером, що змусить пережити страшний епізод з її життя, ніби «у реальному часі». Події, які нас не травмують, зберігаються у «звичайній пам’яті», тоді як травматична подія ніби перенавантажує звичайну систему керування стресом, цей спогад розділяється і зберігається в різних ареалах мозку. Якщо про звичайну подію людина може згадати, коли вона відбулася, та розповісти про неї, то травматичний спогад вже не пов’язаний із певним часом. Проте уривки спогаду можуть бути легко «тригеровані» й повторно пережиті людиною як реальні у теперішньому часі (через індивідуальні запахи, відчуття тощо). (Refugee Trauma Help)
Жарти про зґвалтування — це про толерування насильства у суспільстві. Адже ґвалтівник (або ґвалтівник in the making), почувши «жарти» про секс із жінкою, яка спить, не задумується про те, що це щось погане або серйозніше, ніж просто смішне, прикольне, цікаве. Бо якщо ми так відверто про це говоримо, а ці жарти мало того що ніяк не засуджуємо, так ще й намагаємось отримати від них позитивні емоції, то наскільки поганими можуть бути дії, про які говорить комік? Наскільки поганою може бути суспільна реакція, коли я, наприклад, вирішу зробити так само? Вони ж, мабуть, будуть сміятися. Це ж, мабуть, смішно.
Ми маємо пам’ятати, що наші слова — формують наші погляди, а наші погляди формують культуру навколо нас.
Жартуючи про насильство, ви не допомагаєте розв’язувати реальні проблеми, а навпаки, лише їх посилюєте. Певна, що комік, якій має такі «жарти» у своєму репертуарі, протриматися в цій галузі довго не зможе. Бо, на щастя або ж на жаль, він не може існувати поза межами реальності. Реальності, в якій люди несуть відповідальність за свої слова та за свої дії.
