Війна змусила жити під одним дахом тих, хто в іншій ситуації ніколи б не погодився бути поруч. Спочатку, коли нависає фізична небезпека, то рідні готові поселити в себе чи не всіх підряд. Люди з абсолютно різним досвідом, стилем життя і звичками змушені жити разом. Однак із часом виникають конфлікти, які на фоні війни й нервового виснаження здаються катастрофічними.
Нудотний смак страху
«Я варю борщ. Ретельно чищу картоплю, рубаю капусту і люто тру моркву з буряком. Поки я зайнята цією буденною справою і стравою, мені легше. Легше не думати про війну і мати надію, що цей жах скоро скінчиться. Війна закінчиться, а в мене є борщ».
Так писала я в нотатнику 24 лютого 2022 року. І борщ був потрібен швидше для того, щоб зайняти роботою руки, щоб не скролити без упину новини. Та й писала з цієї ж причини. Смаку того борщу не пам’ятаю, зате чудово пригадую, який на смак страх. Такий солодкувато-нудотний, що застряг грудкою в горлі.
Найінтенсивніше його відчула, коли довелося вийти в магазин за цибулею до того борщу. Я тремтливими руками зважувала цибулю. Почула кілька далеких вибухів. Покупці продовжували обирати товар, нервово оглядаючись та прислухаючись. Я ж, схопивши ту злощасну цибулю, поспішила до каси. Спина облилася холодним потом. Руки заніміли. Я думала про те, що син залишився вдома, з татом, але без мене. Якщо щось трапиться, а я не поруч. Це найбільший страх перших днів війни. Про себе не думаєш. Головне, щоб дитина не злякалась, не постраждала.
Я боялась пропонувати трирічному синові піти до темного підвалу, не знаючи, якою буде реакція. Збрехала, що трохи пограємось у схованки. А він взяв із собою лопатку, щоб копати підземний хід. Познайомився з сусідами, котами та собаками, що посходились до укриття в нашому будинку. І, на диво, прекрасно почувався. Для нього це пригода. Для мене — жах і розгубленість: що буде далі?
Чоловік наполягав на виїзді до його батьків в одну із західних областей України. Перспектива жити зі свекрами мене не надто радувала, однак заради дитини я погодилась.
Ми виїжджали з Києва в набитому евакуаційному потязі, потім їхали автобусом, на таксі, йшли пішки, бо на блокпості була п’ятикілометрова черга з автомобілів, і таксист відмовився їхати далі. Ми йшли зустрічною смугою, адже узбіччя дороги були розорані. Машини з увімкненими фарами ледь-ледь просувалися, прямуючи у бік кордону. А ми йшли, обганяючи їх. Я весь час хвилювалася, щоб малий не почав рюмсати, що втомився і болять ніжки. Але він мужньо пройшов увесь шлях і навіть не скиглив. За блокпостом нас зустріли знайомі, й ми нарешті опинилися в теплій хаті свекрів.
Боротьба за двері
Хата в селі опалюється дровами. Грубка розміщена в кімнаті, де сплять свекри. А кімната, в якій маємо жити ми з малим, повинна бути постійно відкритою, щоб туди заходило тепло. Починають палити пізно увечері. Коли лягаємо спати, зачиняю двері до кімнати. Ну не можу я спати з відчиненими дверима. По-перше, в мене чутливий сон, по-друге, почуваюся тривожно, коли відчинені двері. І після того як ми вляглися спати, починається непередбачуване. Двері в нашу кімнату відчиняються, я встаю — зачиняю, свекри знову відчиняють. Кажу їм, що я не можу спати з відчиненими дверима.
«Так а нам що, задихнутися?» — говорять зі злістю. «Відчиніть вікна», — пропоную. «А нащо ж ми палили? Щоб на вулицю вийшло?» Вранці скаржаться, що всю ніч не спали, бо жарко було. Боротьба за двері триває декілька днів. Поки не вмовляю починати палити грубку раніше, щоб тепло встигло трохи вийти. Бурчать, що тоді вранці буде холодно. Однак погоджуються.
Всі ці нічні відчинення-зачинення дверей і боротьба за особистий простір надзвичайно виснажують. Але що мені нарікати? Не стріляють же. Подумаєш, не висипаєшся, ходиш вдень як сонна муха. Хто зараз в Україні спить?
Цілодобове радіо
Радіо з новинами працює цілодобово. Свекор слухає його постійно і безперервно. Ввімкнені два приймачі: один у хаті, другий на кухні. Причому вимкнути не можна жоден.
Коли починалася повітряна тривога, то радіо теж не вимикалося. Виття сирени також треба слухати. Годину, дві… Вуха просто не витримують. Після довгих розмов і моїх сліз стали стишувати звук, але не вимикати зовсім. Коли я виходила на кухню і вимикала радіо, бо хотілося хоч трохи тиші, одразу ж туди сходилися всі.
— Нащо радіо вимкнула?
Якщо я виходила у двір почитати книжку, поки малий спить, чи попрацювати, радіо виставлялося у вікно, щоб і на подвір’ї чутно було. Всі прохання про те, що я хочу відпочити від новин, що я можу почитати їх у телефоні, не діють. Мусить бути так, як хочеться їм.
Цей звуковий терор виснажує. Але що там радіо? Он люди від вибухів не сплять, без домівок лишилися, ледве виїхали з окупованих територій чи й взагалі в окупації без новин.
Нескінченні розмови
«Кума моєї сестри Гальки, що вийшла заміж за братової сусідки колишнього чоловіка, казала…» — заводить свекруха. Отак без упину викладає біографії всіх далеких родичів, знайомих і незнайомих. Коли вона починає говорити, її не спинити. Годину, дві можна навіть нічого не говорити й не підтакувати. Вона без упину говорить про все, що в голову прийде. До того ж ці історії повторюються по колу. Тобто те, що вона розповідала рік-два тому, знову й знову мусиш слухати. Спочатку я дійсно слухала, потім навчилась абстрагуватися, її розповідь звучала, як фоновий шум телевізора. Пізніше я просто йшла в інше місце. Отак нахабно вставала і виходила. А коли випадково знову з’являлася на горизонті, розповідь продовжувалася, ніби нічого не сталося.
Або вона відкривала телефон і починала з вайберу читати вголос новини. Ще й російською мовою. Як їй не пояснювала, що це джерело ненадійне, ще й російськомовне. Приєднала її до каналів, яким можна довіряти, але вона все одно йде на той канал і читає його, бо звикла. А ще любить читати новини типу «Наташа Корольова знову зганьбилася» або «Таролог розповів, коли закінчиться війна».
Я прошу її, що не треба мені читати, це нецікаво. Пояснюю, чому не варто таке читати. Але знову і знову все починається спочатку.
Я сиджу розшифровую інтерв’ю, вона сідає поруч і починає мені читати, я йду в інше місце, там виставляється радіо. Іду в садок. Починають телефонувати, шукати, де я поділася.
А потім свекруха телефоном всім своїм подругам починає розказувати, що я сказала, що роблю і куди збираюсь.
Начебто немає в цьому нічого страшного. Але коли про тебе розповідають навіть найменші дрібниці, почуваєшся, як у романі Орвела, — під постійним наглядом великого брата чи то сестри.
Ліки проти всіх хвороб
Свекруха чомусь вважає себе такою, що розбирається в лікуванні. І якщо ненароком сказати, що щось болить, одразу видасть купу народних і не народних рецептів. Таблетки в неї називаються просто «Від голови», «Від нирок»,«Від серця». Кажу, що ті, що від нирок, то ж антибіотик, його не можна просто так пити, коли спаде на думку. Відповідь: «А мені допомагає». Про антибіотикорезистентність і шкоду для здоров’я можна й не починати, все проходить повз вуха.
А коли малий захворіє, то хоч тікай із дому: то стрептоцид пропонує посмоктати, то овечим жиром намастити, то оцтом розтерти.
— Та ж це шкідливо і недоказово, так не лікують.
— А я своїх лікувала.
Куди дітися від такої турботи? Злюся, пояснюю, мовчу, тікаю. Але треба терпіти. Є люди, яким ще гірше. Головне не здаватися та не лишати дитину сам на сам із нею, щоб не налікувала.
Накопичені дрібниці стають катастрофою
Я розумію, що свекрам хочеться уваги, вони звикли жити самі, й спосіб життя у них не зміниться, однак мені від цього не легше. Ті дрібниці, які можна було терпіти протягом вихідних раз або двічі на рік, коли ми приїжджали в гості, у тривалій перспективі стали нестерпними. Постійно треба відстоювати кордони, щось пояснювати, і так по колу. На фоні війни, страшних новин і постійної небезпеки навіть найменші конфлікти сприймаються як кінець світу. А ще ж дитина зі своїми кризами, фрустраціями, вимогами, плюс безгрошів’я і пошуки роботи. Хочеться просто забігти на край землі. А коли подумаєш, що іншим ще гірше, знецінюєш свої страждання, і від того тільки гірше.
Таких історій про побутові конфлікти вистачає чи не в кожній родині. Війна лиш оголила проблеми, про які не хотілося згадувати.
Якщо людина сама собою, то може просто переїхати від таких родичів в інше місце. А коли ти відповідаєш ще й за дитину, то такий вибір зробити складніше.
Ти не можеш просто взяти і поїхати. Адже дитина у дідуся й бабусі, їй тут добре. У дитини тут свої розваги: техніка, інструменти, грязюка… Синові тут цікаво й безпечно. Ти не можеш просто так повезти туди не знаю куди. Тому мусиш терпіти.
Мами заради дітей багато чого терплять. Страждаючи самі, зціпивши зуби, виносять все, що б не сталося. А потім знесилені не можуть витримати найменшої істерики дитини. Бо нема куди приймати ті емоції. Контейнер переповнений.
Пів року ми прожили в селі й повернулися в Київ. Як тільки з’являється загроза блекауту чи повідомлення про черговий наступ на Київ, чоловік знову говорить: «Їдьте в село». Я відповідаю, що не хочу, а він: «Тебе що там б’ють?»
А хіба погано може бути тільки від того, що тебе б’ють? Погано буває від слів, від інтонації, від того, що ти не можеш побути на самоті. Від того, що ти не вдома, від того, що тебе засуджують, що ти не так ріжеш салат і розповідають рецепти, про які ти не просила.
Для себе я вирішила — хай я буду сидіти кілька днів без світла й тепла. Зате ніхто мене не буде діставати. Звісно, якщо буде реальна небезпека, я буду рятувати дитину, і як вчиню цього разу — не знаю. Дуже хочу, щоб подібного рішення не довелося приймати. Вся надія на ЗСУ.
