Ця книжка — про потрібність дому, про вкорінення, про важливість пам’яті, а ще про історії, що стали легендами та які не можна забувати. Юдіт Германн ще влітку безплатно передала права ВСЛ на друк «Вдома» — як жест підтримки України.
Що робити жінці після розлучення, якщо донька вже доросла й живе окремо, а квартиру довелося залишити? Жінка приїздить у портове село, починає працювати у кнайпі свого брата, оселяється в будинку на околиці. Відчуття дому в неї навряд чи колись було, та й чи можна вважати своїм той дім, де мама не відчиняє тобі дверей і змушує годинами чекати на сходах? Згодом інший дім — той, у якому народилася донька, — жінка сама залишила колишньому чоловікові. Не дивно, що вона називає себе людиною без коріння. Та чи стане домом для жінки той будинок на околиці села, де вона у сорок вісім років нарешті живе сама, але ховає пістолет під ліжком, і яку роль тут відіграє дивний чоловік, який уміє ставити пастки на куниць?
Твір перекладено за підтримки гранту Goethe-Institut.
Публікуємо уривок
Того літа, майже тридцять років тому, я жила на заході країни, доволі далеко від води. Винаймала у містечку однокімнатне помешкання у новобудові. Працювала на цигарковій фабриці. Робота була нескладна: я мала стежити за тим, щоб смужка тютюну рівномірно сипалася у розподілювач. Більше нічого.
Цю роботу могла виконувати і машина зі спеціальним сенсором, повз який сипався тютюн. Якщо тютюнова стрічка різко міняла траєкторію чи викривлялася — конвеєр зупинявся (він зупинявся так, як це робить людина, коли випадково наштовхується на стіну: конвеєр різко смикався і застигав на місці). Але сенсор часто не спрацьовував, тому біля машини стояла ще я і спостерігала за тютюновим потоком, вирівнюючи його, коли потрібно. З сьомої до дванадцятої, пів години обідньої перерви, і ще три години праці. Я доволі часто відволікалася. Зазирала до розподілювача, у якому тютюновий потік розрізався на окремі цигарки. Потім із розподілювача випадали тисячі цигарок. Ці тисячі цигарок згодом куритимуть люди у місті. Перед роботою. Під час обідньої перерви. Після обіду. Під час сварок. Під час любощів і відразу після цього. Дим.
Робота на цигарковій фабриці мене влаштовувала. Я трималася осторонь від усіх, точніше, просто уникала спілкування. Затуляла вуха спеціальними захисними стоперами, натомість інші робітниці не носили їх, бо їм важливо було перегукуватися у пекельному галасі фабричного цеху. Із затуленими вухами я їх не розуміла, але могла бачити, як вони щось кричать одна одній. Їхні розчервонілі обличчя блищали від поту, на шиях понапиналися жили, було видно, які сильні і гарні їхні шиї. Мої співробітниці жестикулювали скупими точними рухами й виявляли свої емоції поразки, тріумфу, люті чи «пішло воно все на…». Вони багато сміялися і показували одна на одну, били себе по стегнах і витирали рукавами сльози. Більшість доволі вродливі навіть у мішкуватих халатах і шапочках-сіточках. Щоправда, у цих шапочках зносити спеку в цеху було ще нестерпніше, і це перетворювало нас на геть виснажених істот.
Під час перерви на обід слід було бажати всім смачного. «Смачного» звучало у ліфті, у коридорах, у їдальні, у черзі по свою порцію. Я не любила повторювати всім підряд: «Смачного». Це зауважили, і керівник зміни викликав мене до себе в кабінет.
Керівник зміни сидів за письмовим столом і неспокійно совгався на кріслі. Він оглянув мене знизу догори, але те, що він побачив, явно не надто його зацікавило. Він кивнув так, наче зовсім не був здивований, а радше очікував чогось схожого, потім знуджено позіхнув.
Позіхаючи, він сказав:
— Тут, у нас, ніби заведено бажати всім смачного.
Я відповіла:
— Не розумію, про що ви.
Він сказав:
— Усе ви добре розумієте.
Ясна річ, я розуміла. Я не збиралася все життя працювати на цій фабриці, до того ж я ненавиділа слово «Смачного».
Він сказав:
— Слухай, якщо ти не можеш просто побажати людям «Смачного», ти вилетиш звідси.
Річ була не в якомусь конкретному слові, яке я повинна була говорити, а у тому, щоб дотримуватися правил і коритися начальству, якому важливо було відчувати свою владу. Я трохи подумала про такий несподіваний перехід на «ти», про температуру в офісі, температуру у кабінеті, де керівник просиджував штани, потім ми довго розглядали одне одного.
Після цього він мене відпустив.
Вечорами я часто сиділа на своєму балконі на шостому поверсі. Попередній мешканець цієї квартири залишив на балконі вазони з рослинами, яких я ніколи раніше не бачила: ніжні зелені пагони з білими квітами завбільшки з сірникові голівки. Я ніколи їх не підливала, але вони росли і цвіли. На підлозі балкона лежала зелена підстилка з пластмасовою травою, на ній стояв розкладний столик і стілець. З балкона було видно дорогу і заправку.
Мені дуже подобався цей краєвид.
Синя блискуча реклама на заправці, машини, які заїздили і виїздили, полиці зі сумними букетами квітів у целофані, мішки з вугіллям перед входом до крамниці на заправки. Люди виходили зі своїх автомобілів, заправляли їх, замислено спостерігаючи за тим, як міняються цифри на табло колонок із бензином. Люди заходили в крамничку на заправці, купували пиво, шоколад і пачки м’ятних цукерок по десять у кожній.
Я уявляла, що всі ці люди зібралися в далеку дорогу, у справді далеку дорогу, і тепер їм треба було заправити авто до повного бака. Вони лише проїздили тут, і якщо запитати когось із них, як пройти чи проїхати кудись, вони зможуть хіба знизати плечима і сказати:
— Ой, я нетутешній, не орієнтуюся. Вибачте.
Я сиділа на балконі на своєму єдиному стільчику, поклала ноги на стіл і курила цигарки, крадені з фабрики, струшувала попіл за балюстраду балкона, а недопалки скидала у пляшку з-під кока-коли. Тоді я багато курила.
Того літа було дуже спекотно і я сиділа на балконі в самій спідній білизні, сиділа допізна, до темряви. У квартирах одне по одному засвічувалися вікна, на дорозі спалахували фари автомобілів, сонце ховалося за обрій, залишаючи по собі тепло. Тепла не ставало менше, воно осідало поміж будівлями, і температура не змінювалася. Я мала звичку ходити на заправку і купувати там морозиво. Одягала сукню на бретельках і літні капці, брала ключі й дрібні гроші, а потім спускалася сходами. Я ніколи не користувалася ліфтом.
Проходила смердючими брудними сходами і ніколи не вмикала там світло. Надворі було ще гарячіше, асфальт плавився від спеки, всі вікна були відчинені навстіж, з них долинали звуки телевізорів, сварок, гримання дверима. Машини під’їздили до бензоколонок на заправці, немов у сповільненому кадрі, люди заправляли автівки, наче уві сні. Вхідні двері магазинчика на заправці відчинялися самі, а всередині — світло і прохолодно. Завжди було увімкнене радіо. Я відчиняла холодильник із морозивом, застигала на місці і намагалася якомога довше простояти над відчиненим морозильником, потім вибирала морозиво «Московське». Завжди лише це, ніколи інше, але при цьому я завжди вдавала, наче не можу визначитися. За касовим апаратом сиділа жінка, старша за мене років на тридцять. На дивно, вона читала книжку, а коли доводилося обслуговувати клієнтів, то відкладала книжку вбік з явним роздратуванням, і на мене це справляло глибоке враження. Щовечора це була та сама жінка, але протягом цілого літа ми так жодного разу і не сказали одна одній хоча б чогось особистого.
Того вечора, про який я збираюся розповісти, у черзі біля каси стояло двоє людей, вони заправили автівки і збиралися купити ще цілу гору чипсів, цукерок із лакрицею і тютюну. Я подумувала над тим, чи не зачекати мені над відчиненим морозильником, по лікті запхнувши руки всередину, у цей сухий холод, але врешті таки зачинила морозильник і стала в чергу. Відчинилися вхідні двері, всередину зайшов старший чоловік. Він був геть сивий, з обвітреним, мов дерево, обличчям, убраний у простий чорний елегантний костюм, наче повертався з похорону. Краєм ока я побачила, як він заходить усередину. Чоловік став за мною і безсоромно витріщився на мої оголені лопатки. Я відчувала його погляд на собі й інстинктивно зробила крок уперед. Він зачекав ще мить і торкнувся мого ліктя, я озирнулася.
Він сказав:
— Ви маленька. Така, як мені треба.
Я добре пригадую його голос: тихий і доволі мелодійний, як на його вік, лише зовсім трішки хрипкий.
Можливо, чоловік розмовляв із ледь помітним південним акцентом. Я хочу зазначити, що його слова зовсім не прозвучали двозначно. У них не було нічого непристойного. Це було просто незвично, позбавлено сенсу. Я не була тоді маленькою. Я і сьогодні не маленька. Як зараз, так і тоді, мій зріст — метр шістдесят сім. Хіба це мало? Зовсім ні, і я йому це сказала.
Чоловік підійняв обидві руки, повернув їх до мене долонями, шкіра була загрубілою і чистою.
— Ні, зовсім ні. Звичайно. Ви не маленька. Ви — нормальна. Але ви достатньо маленька для мого фокуса. У вас правильні ноги, вузенькі плечі. Мені потрібна нова асистентка. Ви схожі на людину, яка мені потрібна.
Ось і все, що він сказав.
Я спитала:
— Асистентка для чого?
Я не хотіла питати цього, але спитала. Я взагалі не збиралася вступати з ним у розмову, але ще за мить ми вже розмовляли.
Він сказав:
— Для моєї скрині. Фокус із розпилюванням юної діви. Мені потрібна асистентка, яку я буду розпилювати. Я — фокусник.
І раптом усі ці люди довкола зі своїми чипсами, пивом і цигарками кудись зникли, просто розчинилися у повітрі, а касирка втупилася у нас і промовила:
— Хто наступний?
От чорт.
— Хто наступний?
— Ви.
— Будь ласка, морозиво «Московське».
— Ще щось?
Я відповіла:
— Ні. Дякую. Вибачте. Більше нічого. Це все.
Я заплатила за своє морозиво. Старший чоловік досі стояв за моєю спиною, він був наполегливим і не відступав від мене ні на крок. Чоловік сказав:
— Можна мені вас трохи провести?
— Але спершу ви повинні заплатити, хіба ні?
— О, ні. Я не заправлявся. Побачив вас через вікно, коли проходив тут. Побачив і зрозумів, що ви — та, яку я шукаю. Тому я і зайшов досередини.
Касирка дивилася кудись повз нас. У її погляді не читалося жодної емоції, і хоч би що трапилося — вона нічим мені не допоможе. Касирка знову розгорнула свою книжку і повернулася до нас правим плечем, ми бачили тепер лише її зосереджений профіль. Ми вийшли з магазину. Для чоловіка його віку літній пан ішов доволі швидко, розмахував руками, майже пританцьовував. Він був нижчим за мене, трішки згорбленим і зовсім не схожим на фокусника.
Я сказала:
— Гаразд. Можете мене трохи відпровадити.
Він зрадів:
— Чудово. Ви подумаєте над моєю пропозицією? Усе дуже просто. Вам доведеться лише лягати до скрині, я розпилюватиму вас перед публікою, а потім знову збиратиму в єдине ціле. Ми можемо спробувати. Ви прийдете до мене в гості, і ми спробуємо.
Він показував жестами усе, про що говорив: скриня, розпилювання, складання докупи. Я знала фокус із розпилюванням дівчини, бачила таке по телевізору. Це був дуже древній фокус, і усі його давно знали.
Я сказала:
— Гм. Не впевнена.
Чоловік не здивувався:
— Так. Я вас розумію. Не хвилюйтеся. Моя дружина буде з нами. Вона пильнуватиме, щоб нічого не трапилося. Вам потрібно буде просто лягати до скрині. Можливо, доведеться одягати червону сукню. Це справді нескладно.
Я промовчала, а фокусник подивився повз мене на освітлені вікна високих будинків, потім засміявся терпляче і лагідно. Його костюм був дуже чистим, ретельно випрасуваним, мабуть, шили на замовлення, взуття зі зміїної шкіри, та саме ці мешти з вузькими носаками чомусь здавалися дивними: вони були екстравагантними, до того ж запилюженими. Чоловік сховав руки в кишені штанів. Він уже показав мені все, що вважав за потрібне. Здавалося, йому зовсім не було душно. Він тримався спокійно, розслаблено.
Фокусник сказав:
— Подумайте над моєю пропозицією. Спокійно подумайте. А тоді приходьте до нас у гості. Штайнштрасе, сім. Ми завжди вдома.
— Я подумаю.
Потім повернулася і пішла геть, просто залишила його на хіднику. Я не зайшла до свого будинку, а повернула у протилежному напрямку — вирішила, що йому зовсім не обов’язково знати, де я живу. Розгорнула обгортку на морозиві, яке уже встигло майже зовсім розтанути і потекти, тож я викинула його у смітник.
Я думала про це все приблизно тиждень. Протягом усього тижня щодня вісім годин проводила біля своєї машини і думала. Потім засиджувалася на своєму балконі до глибокої ночі й викурювала ще більше цигарок, ніж зазвичай. Увесь цей час я думала про все, що трапилося. Думати про це було дуже важко. Через сім днів я здалася і знайшла на карті Штайнштрасе. Фокусник жив на протилежному кінці міста, було геть незрозуміло, що він шукав серед новобудов, навіщо гуляв поміж них у своєму випрасуваному костюмі й у взутті зі зміїної шкіри.
Я довго не могла вирішити, що вбрати, у мене тоді була одна синя сукня і одна червона, я вбрала червону, потім зняла її і одягнула синю. Зачесалася, довго стояла перед дзеркалом, потім сіла за стіл у кухні, тоді підвелася і вийшла надвір. Я вийшла, щоб не розмірковувати більше, іти мені чи ні.
