У пошуках дому і рішень: як відомі українки шукали свій дім

від | 05.12.2022 | Дівчина говорить, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Одна частина моєї родини — у Дніпрі, інша — в Шотландії, одна подруга — в Києві, інша — в Австрії, колишні колеги – у Великій Британії, Хорватії, Німеччині, квартира — в Ірпені.

Мій дім, куди я збиралась повернутись із Китаю, виявився розкиданим по містах і країнах. І подекуди розбомбленим, звісно.

Тепер я майже місяць у Стамбулі й відчуваю, що, дідько, частка мого дому залишилася в Китаї. В цій дивній авторитарній, ізольованій і не дуже дружній до нас країні, мову якої я не вивчила за три роки, що подарувала мені гастрит, а світу — ковід і купу дешевих речей. Невже вона підкупила мене недорогим айфоном, чаєм із бульбашками і тією розслабленою атмосферою пофігізмо-чилу?

Дім — складова нашої особистості, й іноді він формується ніби незалежно від нас. З його втратою чи нерозумінням, де він, ми втрачаємо і себе. Почуваємось розгубленими, застряглими, розірваними на шматки.

Зараз я називаю «домом» орендовану на місяць чужу квартиру в чужій країні просто тому, що можу прийти сюди ввечері й накритись пледом, але прекрасно розумію, що це слово не має сенсу. Зараз складно вирішити, куди їхати і де залишатись.

Знайома на початку війни виклала допис про рішення залишатись у Києві, потім у будинок напроти прилетіла ракета, і наступний її допис був уже з Європи. Жодне рішення під час війни не може бути остаточним.

Взагалі, хіба якесь рішення в житті може бути остаточним? Таким, щоб ми ніколи-ніколи не думали про те перехрестя, залишаючись точно впевненими, що повернули саме туди, куди треба, і, повернувши в інший бік, не було б краще. Колишня найкраща подруга, яка 12 років тому поїхала шукати ліпше життя в росію, сказала б, що ні. Подруга з Києва каже, що не шкодує про жодне своє рішення. Але вона регулярно працює з психотерапевтом, тому я можу дати цьому пояснення.

Стільки історій, теперішніх і минулих, рішень і доль переплітаються у світі.

Напередодні війни я читала біографію Туве Янссон і зараз замислилась: вона вважала своїм домом будиночок на власному острові Кловхару, де жила разом із партнеркою Тууліккі Пієтіля, чи свою майстерню у Гельсінкі? А може, знайшла свій дім у Мумі-долі, яку сама ж і вигадала. Це, до речі, непоганий рецепт, ми всі їм іноді користуємось — вигадуємо те, чого не маємо. Здається, коучі називають це візуалізацією.

З початком війни я зацікавилась біографіями відомих українських жінок. Надихнули вони мене чи змусили почуватись нікчемою, складно сказати, але дивно, що про багатьох я раніше не чула. Як щодо їхніх рішень і домівок?

У пошуках дому і рішень: як відомі українки шукали свій дім

Олени Степанів

Олена Степанів, перша українська офіцерка, командирка жіночої чоти Січових Стрільців, історикиня та викладачка, під час Другої світової вирішила залишитись у Львові («Я залишаюсь зі своїм народом» — мабуть, найбільш цитована її фраза). Її колишній чоловік, Роман Дашкевич, емігрував, а вона з сином ні, попри вмовляння.

Навряд чи вона боялась складнощів переїзду. Вона, котра поїхала колись із батьківського дому в селі Вишнівчик і більше ніколи туди не повернулась; втекла на фронт, пройшла бої за Маківку, стала першою українською жінкою-полоненою, яка була легендою не тільки на Галичині, а й і в Європі.

Для Степанів було важливим залишатись в Україні та продовжувати викладати. За спогадами її студенток, вона була кумиркою, наслідували її зачіску, одяг і стройову манеру ходи.

Її військова подруга Ганна Дмитерко емігрувала в США і, думаю, знайшла там другий дім, але, лишивши перший з часткою серця у Львові, працювала в «Союзі українок Америки» й організовувала осередок «Пласту».

У 1949 році Олену Степанів ув’язнили. Чи шкодувала вона про своє рішення залишитись в Україні, перебуваючи в мордовських таборах, чи віднайшла вона після звільнення свій дім у хатинці на околицях Львова (бо її будинок був націоналізований)?

Не знаю, чи відчула вона себе нарешті вдома, прикрашаючи скромне помешкання без тепла і світла серветкою з орнаментом, що вишили для неї риб’ячою кісткою подруги-ув’язнені.

У пошуках дому і рішень: як відомі українки шукали свій дім

Єдина відома світлина, де Соломія Крушельницька біля власного будинку у Львові з родиною. 1903 рік. Фото localhistory.org.ua

Всесвітньо відома українська оперна співачка Соломія Крушельницька своїм другим домом вважала Італію — там, у мальовничому тихому містечку Віареджо в неї була вілла «Соломеа» (фото з вілли на головному зображенні). О, я впевнена, пані Крушельницька відчувала на віллі домашній затишок всією душею, вона точно цінувала комфорт після років гастролей і постійних переїздів. За спогадами племінниці, зранку вона любила прогулятись біля моря, потім сніданок, обов’язково з медом — діва вважала солодощі дуже корисними для пам’яті.

Про Україну вона ніколи не забувала — ще на світанку кар’єри вона купила триповерховий будинок у Львові для всієї родини (в неї було семеро братів і сестер) і часто їх відвідувала.

Після смерті чоловіка-італійця, приїхавши до України в 1939 році, виїхати вже не змогла, а будинок привласнила радянська влада (як і її італійську віллу, до речі), а потім там влаштували штаб німці.

Що відчувала Крушельницька в ці моменти? Коли частину твоєї душі безцеремонно витоптують брудними ногами ті, в кого її немає навіть із тисячами відібраних будинків. Мені складно уявити. Але, певно, дім для неї був там, де родина, вона до смерті жила в одній квартирі з молодшою хворою сестрою Нусею.

Італія також на деякий час прихищала українську героїню, воячку Христину Сушко. Її історія вражає мене, мабуть, найбільше.

У пошуках дому і рішень: як відомі українки шукали свій дім

Христина Сушко. Ліворуч – в цивільному, праворуч – в однострої поручника армії УНР. Фото istpravda.com.ua

Вона була з заможної сім’ї, батько — князь Євген Трубецькой — відомий у росії філософ. Її дитинство і дорослішання минули в Києві, а здобувати медичну освіту поїхала до Швейцарії, і тут стоп — коли читаємо факти біографії відомих людей, ми рідко перекладаємо їх на реальні події життя. Дівчині років 17, вона їде вчитися в незнайому країну. Не знаю, як для вас, а для мене, людини, яка не виїжджала за кордон до 22 років, будь-яка далека поїздка, навіть якщо бажана, це стрес, а коли вона пов’язана з тривалими розлуками і відлученням від дому, я погано сплю напередодні й іноді плачу.

Але повернемось до героїчної Христини. Вона їде далеко з дому здобувати освіту, за час навчання її рідні перебираються в москву, вона повертається до них і майже одразу йде медсестрою у військовий шпиталь — починається Перша світова, виходить заміж за князя Миколу Долгорукого, народжує дитину, а після смерті чоловіка на фронті й Жовтневого перевороту біжить до Києва. І тут знову стоп. Я думаю, у княгині Трубецької-Долгорукої, якби була охота, знайшлись би зв’язки у Швейцарії чи ще де-небудь, які б змогли дати укриття 24-річній вдові з немовлям на руках. Але вона зупиняється в Києві та стає воячкою армії УНР, медикинею, єдиною офіцеркою. Бо тут її дім, і вона вирішує за нього боротись.

Згодом вона вийшла заміж за полковника Романа Сушка й народила другу дитину. Протягом 1918–1920 років встигла попрацювати у військовому шпиталі, взяти участь у важких боях і потрапити в полон до більшовиків, де перенесла катування, потім була контужена.

Далі її історія схожа з Оленою Степанів: Роман Сушко, з яким пізніше розлучилась, емігрував у Європу, а Христина на милицях із двома дітьми залишилась у таборі для «військових інвалідів».

Пізніше за сприяння Петлюри вона виїхала до Польщі, де їй зробили складні операції, потім до Італії, де вона не тільки втретє вийшла заміж, а ще й вивчилась на кардіолога.

В Україну вона більше не повернулась, то що вона вважала своїм домом?
Італію, де жила до 1935 року, до другого розлучення?

Чи Францію, куди переїхала з доньками і знову почала все з нуля, відкривши власну лікарську практику, чи все-таки Швейцарію, де оселилась після Другої світової?

Або в таких людей дім — це їхні цінності, сила, світогляд, переконання і принципи, і місце не грає ролі.

У пошуках дому і рішень: як відомі українки шукали свій дім

Марія Примаченко. Фото localhistory.org.ua

Хто точно знав, де її дім, так це Марія Примаченко. «Моя хата, моя правда» — мені здається, картина відображає ставлення художниці до нього. Там чисто, охайно, творчо і кипить робота. Таким вона його бачила і таким збудувала, бувши його серцем, чітко керувала домашніми справами великої родини, навіть вже не підводячись із ліжка, і малювала на ньому ж.

Село Болотня вона покидала тільки раз у 30-ті, поїхавши навчатись в експериментальних майстернях у Києві, але потім не виїжджала ні під час війни, ні після Чорнобильської катастрофи.

В Києві їй пропонували квартиру з ванною і телефоном, але вона обрала накупити рідкісних на той час, а для села тим більше речей — кравецьку машинку, металеве ліжко, грамофон, — і повернутись до села.

Геть не всі її надії на «дім — повну чашу» збулися, їх зруйнувала війна, вона завжди жила скромно, але Марія Примаченко казала, що зробила в житті все, що хотіла.

Як багато українок, які будували історію нашої країни, були вимушені жити поза її межами, як багато тих, хто залишився, заплатили за це життям, здоров’ям, добробутом.

Я перебираю ці долі, сумую з тими, хто так і не знайшов свій дім, або не повернувся туди, радію з тими, хто його мав, і продовжую пошуки свого.
Десь у глибині чужої квартири я чую звуки, ніби маленьке звірятко шкребеться серед закруток. Думаю, це звірятко звуть Дім, але він не мій. Тому мені нічим його погодувати.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

У мережі набула розголосу історія про групу хлопців з Івано-Франківська, що влаштовують вечірки, обпоюють дівчат, а потім знімають їх непритомними та публікують ці фото й відео у своїх соціальних мережах. Після публікації у...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...