У пошуках дому і рішень: як відомі українки шукали свій дім

Одна частина моєї родини — у Дніпрі, інша — в Шотландії, одна подруга — в Києві, інша — в Австрії, колишні колеги – у Великій Британії, Хорватії, Німеччині, квартира — в Ірпені.

Мій дім, куди я збиралась повернутись із Китаю, виявився розкиданим по містах і країнах. І подекуди розбомбленим, звісно.

Тепер я майже місяць у Стамбулі й відчуваю, що, дідько, частка мого дому залишилася в Китаї. В цій дивній авторитарній, ізольованій і не дуже дружній до нас країні, мову якої я не вивчила за три роки, що подарувала мені гастрит, а світу — ковід і купу дешевих речей. Невже вона підкупила мене недорогим айфоном, чаєм із бульбашками і тією розслабленою атмосферою пофігізмо-чилу?

Дім — складова нашої особистості, й іноді він формується ніби незалежно від нас. З його втратою чи нерозумінням, де він, ми втрачаємо і себе. Почуваємось розгубленими, застряглими, розірваними на шматки.

Зараз я називаю «домом» орендовану на місяць чужу квартиру в чужій країні просто тому, що можу прийти сюди ввечері й накритись пледом, але прекрасно розумію, що це слово не має сенсу. Зараз складно вирішити, куди їхати і де залишатись.

Знайома на початку війни виклала допис про рішення залишатись у Києві, потім у будинок напроти прилетіла ракета, і наступний її допис був уже з Європи. Жодне рішення під час війни не може бути остаточним.

Взагалі, хіба якесь рішення в житті може бути остаточним? Таким, щоб ми ніколи-ніколи не думали про те перехрестя, залишаючись точно впевненими, що повернули саме туди, куди треба, і, повернувши в інший бік, не було б краще. Колишня найкраща подруга, яка 12 років тому поїхала шукати ліпше життя в росію, сказала б, що ні. Подруга з Києва каже, що не шкодує про жодне своє рішення. Але вона регулярно працює з психотерапевтом, тому я можу дати цьому пояснення.

Стільки історій, теперішніх і минулих, рішень і доль переплітаються у світі.

Напередодні війни я читала біографію Туве Янссон і зараз замислилась: вона вважала своїм домом будиночок на власному острові Кловхару, де жила разом із партнеркою Тууліккі Пієтіля, чи свою майстерню у Гельсінкі? А може, знайшла свій дім у Мумі-долі, яку сама ж і вигадала. Це, до речі, непоганий рецепт, ми всі їм іноді користуємось — вигадуємо те, чого не маємо. Здається, коучі називають це візуалізацією.

З початком війни я зацікавилась біографіями відомих українських жінок. Надихнули вони мене чи змусили почуватись нікчемою, складно сказати, але дивно, що про багатьох я раніше не чула. Як щодо їхніх рішень і домівок?

Олена Степанів, перша українська офіцерка, командирка жіночої чоти Січових Стрільців, історикиня та викладачка, під час Другої світової вирішила залишитись у Львові («Я залишаюсь зі своїм народом» — мабуть, найбільш цитована її фраза). Її колишній чоловік, Роман Дашкевич, емігрував, а вона з сином ні, попри вмовляння.

Навряд чи вона боялась складнощів переїзду. Вона, котра поїхала колись із батьківського дому в селі Вишнівчик і більше ніколи туди не повернулась; втекла на фронт, пройшла бої за Маківку, стала першою українською жінкою-полоненою, яка була легендою не тільки на Галичині, а й і в Європі.

Для Степанів було важливим залишатись в Україні та продовжувати викладати. За спогадами її студенток, вона була кумиркою, наслідували її зачіску, одяг і стройову манеру ходи.

Її військова подруга Ганна Дмитерко емігрувала в США і, думаю, знайшла там другий дім, але, лишивши перший з часткою серця у Львові, працювала в «Союзі українок Америки» й організовувала осередок «Пласту».

У 1949 році Олену Степанів ув’язнили. Чи шкодувала вона про своє рішення залишитись в Україні, перебуваючи в мордовських таборах, чи віднайшла вона після звільнення свій дім у хатинці на околицях Львова (бо її будинок був націоналізований)?

Не знаю, чи відчула вона себе нарешті вдома, прикрашаючи скромне помешкання без тепла і світла серветкою з орнаментом, що вишили для неї риб’ячою кісткою подруги-ув’язнені.

Всесвітньо відома українська оперна співачка Соломія Крушельницька своїм другим домом вважала Італію — там, у мальовничому тихому містечку Віареджо в неї була вілла «Соломеа» (фото з вілли на головному зображенні). О, я впевнена, пані Крушельницька відчувала на віллі домашній затишок всією душею, вона точно цінувала комфорт після років гастролей і постійних переїздів. За спогадами племінниці, зранку вона любила прогулятись біля моря, потім сніданок, обов’язково з медом — діва вважала солодощі дуже корисними для пам’яті.

Про Україну вона ніколи не забувала — ще на світанку кар’єри вона купила триповерховий будинок у Львові для всієї родини (в неї було семеро братів і сестер) і часто їх відвідувала.

Після смерті чоловіка-італійця, приїхавши до України в 1939 році, виїхати вже не змогла, а будинок привласнила радянська влада (як і її італійську віллу, до речі), а потім там влаштували штаб німці.

Що відчувала Крушельницька в ці моменти? Коли частину твоєї душі безцеремонно витоптують брудними ногами ті, в кого її немає навіть із тисячами відібраних будинків. Мені складно уявити. Але, певно, дім для неї був там, де родина, вона до смерті жила в одній квартирі з молодшою хворою сестрою Нусею.

Італія також на деякий час прихищала українську героїню, воячку Христину Сушко. Її історія вражає мене, мабуть, найбільше.

Вона була з заможної сім’ї, батько — князь Євген Трубецькой — відомий у росії філософ. Її дитинство і дорослішання минули в Києві, а здобувати медичну освіту поїхала до Швейцарії, і тут стоп — коли читаємо факти біографії відомих людей, ми рідко перекладаємо їх на реальні події життя. Дівчині років 17, вона їде вчитися в незнайому країну. Не знаю, як для вас, а для мене, людини, яка не виїжджала за кордон до 22 років, будь-яка далека поїздка, навіть якщо бажана, це стрес, а коли вона пов’язана з тривалими розлуками і відлученням від дому, я погано сплю напередодні й іноді плачу.

Але повернемось до героїчної Христини. Вона їде далеко з дому здобувати освіту, за час навчання її рідні перебираються в москву, вона повертається до них і майже одразу йде медсестрою у військовий шпиталь — починається Перша світова, виходить заміж за князя Миколу Долгорукого, народжує дитину, а після смерті чоловіка на фронті й Жовтневого перевороту біжить до Києва. І тут знову стоп. Я думаю, у княгині Трубецької-Долгорукої, якби була охота, знайшлись би зв’язки у Швейцарії чи ще де-небудь, які б змогли дати укриття 24-річній вдові з немовлям на руках. Але вона зупиняється в Києві та стає воячкою армії УНР, медикинею, єдиною офіцеркою. Бо тут її дім, і вона вирішує за нього боротись.

Згодом вона вийшла заміж за полковника Романа Сушка й народила другу дитину. Протягом 1918–1920 років встигла попрацювати у військовому шпиталі, взяти участь у важких боях і потрапити в полон до більшовиків, де перенесла катування, потім була контужена.

Далі її історія схожа з Оленою Степанів: Роман Сушко, з яким пізніше розлучилась, емігрував у Європу, а Христина на милицях із двома дітьми залишилась у таборі для «військових інвалідів».

Пізніше за сприяння Петлюри вона виїхала до Польщі, де їй зробили складні операції, потім до Італії, де вона не тільки втретє вийшла заміж, а ще й вивчилась на кардіолога.

В Україну вона більше не повернулась, то що вона вважала своїм домом?
Італію, де жила до 1935 року, до другого розлучення?

Чи Францію, куди переїхала з доньками і знову почала все з нуля, відкривши власну лікарську практику, чи все-таки Швейцарію, де оселилась після Другої світової?

Або в таких людей дім — це їхні цінності, сила, світогляд, переконання і принципи, і місце не грає ролі.

Хто точно знав, де її дім, так це Марія Примаченко. «Моя хата, моя правда» — мені здається, картина відображає ставлення художниці до нього. Там чисто, охайно, творчо і кипить робота. Таким вона його бачила і таким збудувала, бувши його серцем, чітко керувала домашніми справами великої родини, навіть вже не підводячись із ліжка, і малювала на ньому ж.

Село Болотня вона покидала тільки раз у 30-ті, поїхавши навчатись в експериментальних майстернях у Києві, але потім не виїжджала ні під час війни, ні після Чорнобильської катастрофи.

В Києві їй пропонували квартиру з ванною і телефоном, але вона обрала накупити рідкісних на той час, а для села тим більше речей — кравецьку машинку, металеве ліжко, грамофон, — і повернутись до села.

Геть не всі її надії на «дім — повну чашу» збулися, їх зруйнувала війна, вона завжди жила скромно, але Марія Примаченко казала, що зробила в житті все, що хотіла.

Як багато українок, які будували історію нашої країни, були вимушені жити поза її межами, як багато тих, хто залишився, заплатили за це життям, здоров’ям, добробутом.

Я перебираю ці долі, сумую з тими, хто так і не знайшов свій дім, або не повернувся туди, радію з тими, хто його мав, і продовжую пошуки свого.
Десь у глибині чужої квартири я чую звуки, ніби маленьке звірятко шкребеться серед закруток. Думаю, це звірятко звуть Дім, але він не мій. Тому мені нічим його погодувати.