«Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність». Волонтерка Людмила Лінник про роботу під час війни

від | 05.12.2022 | Дівчина говорить, Її історія, Підмога, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

«У мене є кілька галузей моєї професійної та волонтерської діяльності. Взагалі я займаюся мистецтвом. Це моя основна зайнятість. Мала б бути. Але війна вносить свої корективи, і до того ж я ніколи не могла стояти осторонь якихось тем, які мене боліли. Тому з’явились онкохворі діти, тому з’явилось донорство крові й, власне, воєнне волонтерство», — говорить Людмила Лінник, громадська активістка, координаторка платформи «ДонорUA», одна з організаторок серії благодійних концертів на підтримку онкохворих дітей в Івано-Франківську #На_шапку, членкиня опікунської ради Обласної дитячої клінічної лікарні, волонтерка ГО «Громадська ініціатива Галичини».

Ми поговорили з Людмилою про роботу під час війни, токсичну благодійність та як вона зараз, в умовах повномасштабної війни, проживає втрати близьких.

«Черги були по 300–400 людей, тоді як центр крові може прийняти 60–100 людей»

Я працюю координаторкою всеукраїнської платформи «ДонорUA» і відповідаю на всі дзвінки, які надходять до нашого координаційного центру. 24 лютого телефонували донори з усієї України.

Близько 10 ранку десь хтось у ЗМІ ляпнув, мовляв, біжіть здавайте кров, і люди побігли. Причому побігли дуже хаотично, і це було жахливо. В мене, напевне, з добрий тиждень телефон безперервно дзвонив, починаючи з 5-ї ранку і до 2-ї ночі.

«Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність». Волонтерка Людмила Лінник про роботу під час війни

Людмила Лінник

Я десь тільки в перших числах березня отямилася і вперше вийшла з хати. Ми живемо в селі, у приватному будинку, і, на щастя, був інтернет, було світло. Я просто сиділа у своєму робочому кабінеті з увімкненими ноутбуком, навушниками і постійно відповідала на всі телефонні дзвінки, всі повідомлення в месенджерах. Діти мені приносили їжу в кімнату, оскільки я не могла відірватися ані на хвилину.

Наша кішка народила кошенят 22 лютого, в ніч з 24-го на 25 лютого одне з них загинуло, і я була дуже зла на росіян за це. Якби я не була весь день включена в робочий процес, то помітила б раніше і змогла б надати кошеняті допомогу. Це така дурниця, як порівняти з тим, що люди втрачали житло, дітей тощо. Але це було останньою краплею. Я була страшенно зла та не мала в собі жодного страху.

Мене дуже вразив дзвінок між 5-ю і 6-ю ранку (він десь був числа 26-го), від 10-річного хлопчика з Дніпра. Це був перший випадок за всю мою роботу на гарячій лінії, коли я перейшла на російську мову, бо дитина мене не розуміла. Запитав, чи може він бути донором у 10 років.

Відповіла, що не може, йому треба дочекатись повноліття, але він може сказати про це своїм батькам, і якщо в них немає протипоказань, то вони можуть здати кров. Він сказав: «Окей», і запитав, чи його похвалять за те, що стане донором, коли виросте? Я сказала: «Так, тебе обов’язково похвалять, бо донор — це супергерой, він рятує життя». Він відповів: «А, ну добре», і поклав слухавку.

Ще пам’ятаю, запускали багато фейків, наприклад: «Увага, Чернігів. Привезли багато поранених хлопчиків. Терміново потрібна кров 4-ї групи. Їдьте здавайте». Без жодних уточнень, куди привезли, куди їхати здавати (а 4-та група крові — дуже рідкісна, тому це спрацьовує як тригер).

І між 5-ю та 6-ю ранку (я просто не вимикала звук у телефоні) люди мені телефонують: «Ми вже в машині, ми вже їдемо». Я спершу не зрозуміла, хто і де їде, попросила уточнити деталі. Вони називають населений пункт і збираються їхати в Київ. Я розумію, що це зона дуже активних бойових дій. Зупиняю, пояснюю, що то фейк і що крові не треба — під центром крові стоїть черга, і там щоденно наші волонтери. Вони мають залишатись у безпечному місці, бо, ставши жертвами ворожого обстрілу, нікого не врятують.

Ми за добу розгорнули волонтерський центр практично по всій Україні — Київ, Дніпро, Харків, Одеса, Львів. Там, де найбільше це було потрібно. Черги були по 300–400 людей, тоді як центр крові може прийняти 60–100 людей. Кров має термін придатності, а витратні матеріали на її заготівлю дорогі. Бездумно заготовляти тонну крові немає потреби.

Все заспокоїлося у середині березня, згодом повернулося на довоєнний рівень, і зараз ми в стабільному дефіциті донорської крові.

«Для мене тісно переплетені донорство та онкологія»

У донорстві я з 2011 року. Тоді народився мій другий син (в мене їх четверо), а через два тижні в знайомих народилася донечка. Їй було близько шести місяців, коли в неї виявили нейробластому (пухлина на кістковому мозку). Це досить поширений вид раку в ранньому дитячому віці. І вона спершу потрапила в Охматдит, потім в Національний інститут раку (дівчинка, до речі, одужала, зараз їй вже 11 років, і вона в стійкій ремісії) і тільки тоді я дізналась, що лікування раку не відбувається переважно ніколи без переливання крові.

Я познайомилася з Іриною Славінською, засновницею «ДонорUA», довгий час була волонтеркою, в осередку Івано-Франківська ми організовували події на місцевому рівні. Потім в мене були такі періоди, коли я відходила від донорства, поверталася. Але повністю від нього не відмовлялася, водночас сама не можу здавати кров за медичними показниками.

Для мене тісно переплетені донорство та онкологія. Мені, як координаторці платформи, надходить багато дзвінків від родичів онкопацієнтів чи від самих онкопацієнтів. Коли, наприклад, людина одинока, вона мені телефонує і каже: «В мене нікого немає, я лікуюсь від раку, і мені потрібен донор». І я розумію, що ми мусимо якимось допомогти. Буває, коли ми не допомогли, а людина телефонує і дякує, бо її хоча б вислухали.

На початку я включала емпатію, сильно переймалась, але потім зрозуміла, що це не вихід. Бо коли я дуже сильно переймаюся, то не можу нікому допомогти. В мене заклинює мозок на співчутті, раціональне відключається — і все.

«Ми провели мовчазний протест: нам заборонили проводити концерти, але не сидіти на сцені»

Коли в Андрія Фармуги (політолог, громадський діяч, захисник України) захворів на рак син, ми організували благодійний ярмарок і спонтанний концерт. Я займаюсь музикою все життя і подумала, що це прикольно: тут ми продаємо солодощі, а тут діти співають. Так і зробили, поставили скриньки і побачили, що в них нічого не кидають. Тоді Леся Качурова, голова ГО «Громадська ініціатива Галичини», придумала, що нам треба капелюх, щоб підходити до людей і просити кинути в нього гроші. Леся знайшла один-єдиний капелюх в дитячому магазинчику на «Стометрівці» й одразу придбала його. Ми тоді зібрали 40 тисяч гривень і цим допомогли хлопчику.

«Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність». Волонтерка Людмила Лінник про роботу під час війни

Проєкт #На_шапку

Ідея проєкту #На_шапку була Лесі, але проєкт із такою назвою з 2014 року відбувався у Києві та збирав кошти на потреби військових. Його засновниця Соня Сотник дозволила Лесі, щоб ми взяли цю назву і робили подібне в Івано-Франківську.

Ми не закрили його в ковід, не закрили після початку повномасштабного вторгнення. Тим більше, що мені, починаючи з квітня місяця, самі телефонували музиканти і казали: «Ну шо, давай!»

Цього року ми пішли тим самим шляхом проведення проєкту: написали у міськвиконком, попросили дозвіл, нам його дали, сказали: «Ми вас знаємо, ви кльові, робіть».

Зробили декілька концертів, і тут раптом нам забороняють їх проводити. Хтось сказав, що там люди гинуть, у вас тут танцульки. А в нас які танцульки, в нас взагалі-то онкохворі діти.

Це був великий скандал, і вирішити його вдалося, на мою думку, завдяки втручанню ЗМІ. Ми провели мовчазний протест: нам заборонили проводити концерти, але не сидіти на сцені. Вийшли без музики, без апаратури, покликали дітей, які у нас часто волонтерять, купили їм крейду, і вони написали на землі «Тут мав бути благодійний концерт». Це було видовищно, красиво, провокативно. Потім журналістка запитала про причину скасування події в нашої голови військово-цивільної адміністрації, і голова сказала в прямому ефірі, що ми знаємо цей проєкт, буде чергове засідання, і вирішимо, що з цим робити.

Цього року ми почали збирати на ламінарний бокс для Обласної дитячої клінічної лікарні, і ціна на нього значно зросла за час проведення проєкту (з 300 тисяч до 700 тисяч гривень), а ми зібрали 300 тисяч, і зараз ці кошти «стоять» на рахунку благодійного фонду, поки ми вирішуємо, що робити з цим усім далі. Бо повну суму наразі не дозбираємо через пожертви. Ми на швидку ледве зібрали 650 тисяч гривень. Однак зараз написали звернення до інших фондів/організацій, щось придумаємо.

«Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність». Волонтерка Людмила Лінник про роботу під час війни

Проєкт #На_шапку

Як відкривали сезон цього року, то був момент (рівно три секунди), коли вагалися — збирати гроші на онковідділення чи на ЗСУ. Тоді вирішили робити те, що й робили, а #На_шапку буде для онкодітей. Ситуації були різні, деколи й конфліктні, коли нам закидали, мовляв, нащо те, треба збирати на війну. І доводилось пояснювати, що на війну ми збираємо також, але дитячий рак ніхто не скасовував. Діти хворіють на рак, дітям потрібні гроші, щоб одужати від раку.

Разом із ГО «Громадська ініціатива Галичини» ми також організовуємо збори за запитами військових, допомагаємо з 2014 року. За цей час через організацію пройшло дуже багато людей. Буває, що люди залишаються з організацією надовго. Наприклад, як я, десь від 2014-го то більш ситуативно, то менш, то постійно, як зараз. Бували ті, що з’являлись, потім зникали, потім повертались. У нас є такі люди, яких наче немає, але вони десь постійно тримають нас у полі зору й у критичний момент приходять і донатять.

У нас є одна жінка, яка живе в Італії та регулярно на кожну потребу надсилає 50 євро. Ніби небагато, але щойно ми оголошуємо новий збір — від неї надходять 50 євро.

«Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність»

Токсична благодійність — це така штука, коли «всі помруть, бігом дайте грошей». Я постійно на це звертаю увагу, коли люди пишуть, що ти маєш відмовитися від чашки кави, не стригтися, не робити манікюр.

Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність. Ми маємо закликати ДО благодійності, а людина вже вирішує коштом чого вона буде це робити: чи зі своїх надлишкових коштів, чи вона справді від чогось відмовиться.

З іншого боку, десь і наші заклики до благодійності теж можна вважати токсичними, бо деколи закликаємо до благодійності, пояснюючи наскільки критична ситуація. Ми ніби намагаємося це робити адекватно й акуратно. На офіційних сторінках я пишу адекватно, а з персональної іноді заходжу в емоції, ну бо я теж людина. Якщо розумію, що вже три місяці не можемо закрити збір на швидку, то я так і пишу: «Люди добрі, скільки ж можна?»

Я, наприклад, підходжу до благодійності, враховуючи свої прибутки, але водночас я можу інформаційно підтримувати збір, організувати свій, зробити певну активність, яка приверне увагу суспільства.

Це як із донорством — не можу здати кров, тому хочу, щоб 1000 донорів прийшли. Я не можу пожертвувати мільйон гривень (в мене його просто немає), але можу зробити так, щоб задонатило багато людей.

«Мені не подобається заклик — відмовся заради чогось там на благодійність». Волонтерка Людмила Лінник про роботу під час війни

Людмила Лінник

«Мене до глибини душі вразила остання фраза: «Ви подарували їй дуже багато днів»

Коли дізнаюся, що пішов той чи та, кому ми допомагали, — в мене замерзає у грудях. У мене є така… не знаю, чи це особливість психіки, чи це мені, може, до психіатра треба піти — я не можу плакати. Не плачу. Мене скручує — і все, в такому закам’янілому вигляді я ходжу. Ветеринари кажуть, це синдром дерев’яного собаки. Тобто ти приводиш собаку на огляд до ветеринара, ставиш на стіл, і, коли ветеринар хоче помацати його живіт, він стає, як камінчик. Ото в мене таке, я така дерев’яна собака.

Це теж не є добре. Коли ми гасимо всі свої почуття та емоції, не даємо їм виходу, це не ок. Але в моєму випадку це працює краще, ніж заходити в трагедію, зациклюватись на цьому.

В мене була пацієнтка (коли я тільки почала працювати на гарячій лінії), молода дівчина, якій не було ще 25, лікувалась від раку. Я спілкувалась переважно з її братом, тому що він робив заявки і якось мені написав: «Дякую вам за допомогу, сестра померла». Мене до глибини душі вразила остання фраза: «Ви подарували їй дуже багато днів».

Я так страшно ридала, видаляючи цей обліковий запис (коли людина помирає, ми вказуємо дату смерті, і якщо є фотографія пацієнта, то вона стає чорно-білою в системі). Це, напевне, був перший і останній раз, що я плакала.

Тому що я після цього до кінця дня вже не могла працювати, не могла брати слухавку, розмовляти з людьми, кидалась на своїх близьких. Я тоді зрозуміла, що маю відпустити цю дівчину і продовжити працювати та допомагати далі.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

У мережі набула розголосу історія про групу хлопців з Івано-Франківська, що влаштовують вечірки, обпоюють дівчат, а потім знімають їх непритомними та публікують ці фото й відео у своїх соціальних мережах. Після публікації у...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...