Провідна австралійська медична фізикиня, докторка філософії (PhD) Наталка Суховерська (Онуфрик) переконана: наука стає кращою, коли в ній звучать різні голоси. Донька українських емігрантів часів Другої світової війни, вона зростала між британською дівочою гімназією та вишколами у місцевому «Пласті». Свою пристрасть до природничих наук перетворила на успішну кар’єру в галузі медичної фізики.
Вищу освіту за напрямом «Фізика та біологія» Наталка Суховерська здобула у Великій Британії. Пізніше переїхала до Австралії, де продовжила будувати академічну та клінічну кар’єру. Її наукові дослідження відзначені численними нагородами. Серед них — премія NHMRC Marshall and Warren Award 2019 за найінноваційніші дослідження в Австралії та Institute of Physics and Engineering in Medicine Roberts Prize 2017 за найкращу статтю в журналі Physics in Medicine and Biology.
Докторка Суховерська стала першою фізикинею з Австралії, яку обрали почесною членкинею Європейського товариства радіотерапії та онкології, визнавши її винятковий внесок у галузь радіаційної онкології. У 2016 році вона також увійшла до списку «100 найвпливовіших жінок Австралії».
Нині докторка Суховерська — асоційована професорка Школи фізики Сіднейського університету. Вона активно підтримує українських онкологів/инь у межах міжнародної ініціативи Australia Outreach у Help Ukraine Group, що допомагає українським клінічним фахівцям/иням, постачаючи обладнання та освітні матеріали.
У розмові з Global Medical Knowledge Alliance — освітньою організацією, що працює над покращенням якості медичної допомоги в Україні та розвиває жіноче лідерство в медицині, — докторка Суховерська поділилася своїм шляхом у науці та медицині, розповіла про виклики гендерної рівності у цій сфері та пояснила, чому важливо, щоб жінки торували власний шлях як науковиці й лікарки.
Як у 60–70-х роках сприймалося прагнення молодої жінки вивчати «чоловічу» фізику та ще й поєднувати її з іншою наукою?
Моя вища освіта почалася в Бірмінгемському університеті, де я вивчала фізику і біологію. Це доволі складне поєднання. Я просто не могла визначитися, котрий напрям мені цікавіший, тому обрала обидва — хоча це й означало значно більше праці.
У той час на курсі було приблизно сто чоловіків і лише три жінки. Але, оскільки до університету я навчалася в дівочій гімназії, для мене навіть не виникало питання, чи це «жіноча» справа. Ми там просто вивчали те, що було.
Саме в університеті я вперше побачила, наскільки мало жінок у цій сфері. Але вже тоді добре знала, хто я і чого хочу: знаходити відповіді на свої запитання та займатися справою, що захоплює.
Що давало вам впевненість у власних силах?
Переконана, що мої погляди сформувалися у ранньому віці — мій батько дуже поважав жінок. Тато сміявся з того, що на початку минулого століття в Україні жінці невільно було на ровера сісти, і казав, яке це безглуздя.
Він учив мене і як з електрикою поводитись, і як пилкою користуватися. Тому, коли я йшла до університету, почувалася насамперед людиною — не жінкою чи чоловіком. Мій гендер був просто частиною мене.
Усвідомлення базових людських прав важливо прищеплювати з раннього віку. У мене самої три доньки, і всі вони є докторантками: одна інженерка, друга — медична біологиня, а третя — має ступінь у галузі соціальних наук. Потрібно, щоб кожен умів і ґудзик пришити, й інструментами користуватися. Це не питання «чоловічого» чи «жіночого», це навички, необхідні для життя.
Є англійське прислів’я: «The hand that rocks the cradle rules the world» («Рука, що колише колиску, панує над світом»). Батьки мають давати дітям розуміння, що і хлопці можуть заплакати чи зварити їжу, і жінки можуть уміти те, що традиційно приписують чоловікам. Часом чоловіка чи жінки поруч немає, і що тоді? Так, під час війни в Україні ми бачимо, як жінкам доводиться бути самозарадними.
Чи стикалися ви з гендерними упередженнями на кар’єрному шляху?
Був випадок, коли я подалася на підвищення у клініці. Вже була досвідченою, чітко знала свою роботу і розуміла, що на це місце претендують лише двоє. Я була об’єктивно кращою кандидаткою, проте мені цю посаду не дали — обрали чоловіка.
Щойно мене про це повідомили, я одразу пішла до керівництва і запитала прямо: «Чому ви мені відмовили? Я хочу знати, до чого готуватися наступного разу, щоб краще впоратися». Моє запитання заскочило керівника зненацька, і він відповів: «Ми не могли дати тобі цю посаду, бо ти можеш завагітніти й піти в декрет».
Я тоді три дні ридала. Просто ридала, бо нічого не могла з цим вдіяти. Я могла щось вивчити, могла здобути нові навички, але не могла змінити того факту, що я — жінка. Це був перший випадок у моєму житті, коли я побачила цей величезний бар’єр.
Мені потрібно було вирішити, що з цим робити. Спочатку був період розпачу й жалоби, а потім я взяла себе в руки і вирішила так: наступного року навчитися на цій посаді усього, що зможу, а тоді знайду іншу роботу. Так і зробила. Зрештою це була їхня велика втрата.
Чого цей досвід вас навчив?
Коли одні двері зачиняються — відчиняються інші. Важливо вміти опанувати себе і йти далі, не марнувати свою енергію. Єдине, що потрібно зробити, — це вирішити, як пройти власним шляхом.
Також тоді мені було надзвичайно важливо говорити про це з іншими. Майже всі лікарі, з якими я спілкувалася, — навіть чоловіки — не розуміли, чому мені не дали ту роботу, вони казали: «Ми вважаємо, що ти була найкращою, і не розуміємо цього рішення».
Важливо мати союзників. Чоловіки теж можуть стати добрими союзниками, коли стають поруч із вами.
В університеті такого ризику не було: якби я не впоралася з навчанням, я б просто провалилася, і мене б виключили. А тут, на роботі, вони злякалися, що у разі моєї вагітності їм доведеться тримати місце відкритим, і це буде для них невигідно. Вони вирішили не ризикувати, але в результаті втратили набагато більше і швидше.
До того ж вони зробили собі погану рекламу, бо я не приховувала цієї ситуації. Це не я «не впоралася» — це була несправедливість, і я була готова розповідати про це всім. Я вважаю важливим не замовчувати такі речі, а ділитися ними.
Як, будучи вже керівницею, ви самі обирали співробітників?
Зараз, після сорока років кар’єри, я є емериткою (почесний титул викладачів чи вчених, які після офіційного виходу на пенсію зберігають зв’язок з університетом і продовжують наукову діяльність за власним бажанням, — прим. DIVOCHE.MEDIA) у Сіднейському університеті. До 2021 року працювала в одній із найбільших клінік Сіднея — Chris O’Brien Lifehouse and Royal Prince Alfred Hospital. Я керувала трьома лабораторіями. Усі вони функціонували в тісній співпраці із Сіднейським університетом. Коли я завершила активну клінічну практику, то залишила за собою лише офіс в університеті, припинивши працювати в лікарні.
Перша лабораторія була суто фізичною і займалася розробкою дозиметрів. Друга спеціалізувалася на радіобіології. А в межах роботи третьої ми з колегами працювали із 3D-друком. Досліджували, як надрукувати кістку на 3D-принтері так, щоб змінити структуру поверхні матеріалу й зробити її здатною притягувати біологічні клітини. Сьогодні такі імпланти вже успішно вживляють людям в межах клінічних випробувань.
У моїй команді працювали переважно жінки, хоча серед студентів були і чоловіки, і жінки. Коли я шукала інженера для спеціалізації в галузі 3D-друку, йшлося про роботу з дуже серйозним обладнанням. Цей інструмент коштував кілька мільйонів, прилад займав цілу кімнату.
Цікаво, що на цю вакансію подавалися тільки чоловіки. Я розуміла, що в радіобіологічній лабораторії, де я була керівницею, уже сформована жіноча команда. Проте дуже хотіла, щоб до нас прийшов саме чоловік — заради тієї самої різноманітності.
На співбесідах я ставила кандидатам і таке запитання: «Як ви уявляєте свою роботу в колективі, що повністю складається з жінок?» Багато хто відповідав: «Ну, моя мама — жінка». Я бачила, що вони справді не розуміли суті мого запитання.
Зрештою я обрала кандидата, чий світогляд і розуміння нашої справи виходили за межі технічної кваліфікації. Він і зараз успішно працює. Я зробила правильний вибір: він вирізнявся саме своїм ставленням до людей і до жінок зокрема.
Це підтверджує мою думку: щоб бути фізиком, замало знати лише математику та фізику. Потрібно розуміти, де ця наука знаходить своє місце у реальному житті.
Зараз ви багато працюєте з українськими медиками. Чи помічаєте проблемні зони, пов’язані саме з питаннями гендеру?
Є важливий момент, пов’язаний із мовою (докторка Суховерська володіє українською — прим. DIVOCHE.MEDIA). Я — не «пані». Я — докторка або пані доктор. Чому так стається, що до чоловіка звертаються «доктор», а до жінки — просто «пані»? Колись у традиції все було чітко: був «пан доктор», а його дружина — «пані докторова» (та, що заміжня за доктором). Але якщо жінка сама була лікаркою і мала науковий ступінь, до неї зверталися «пані доктор». Чому ж це звертання зникло?
Я нещодавно зустрічалася з лікарями з України. Чоловік представився як «доктор такий-то». З ним була колега — хірургиня. І він, представляючи команду, звернувся до неї просто «пані». Тобто він — доктор, професіонал, а вона — просто пані. І це не поодинокий випадок. Я б дуже хотіла, щоб це змінилося, адже якщо людина має ступінь доктора, то на цьому варто наголошувати незалежно від статі.
Мова має значення. Наприклад, президент Зеленський у своїх промовах звертається і до жінок, і до чоловіків. Коли я перекладаю або виступаю на медичних конференціях, завжди наголошую на тому, що він свідомо включає жінок у свої промови. Це не випадковість, він робить це з наміром.
Колись звертання «пан доктор» та «пані доктор» були нормою, але потім затерлися. Проте зараз в Україні триває період великого суспільного зрушення — це саме той час, коли можуть статися великі зміни.
Ми не знаємо, куди йде цей світ. Щоб наші діти змогли в ньому вижити, ми маємо виховувати їх так, щоб вони знали більше, ніж диктує традиція. Я розумію, що формальні суспільні структури є дуже ефективними й результативними, але ми, фізики, живемо у світі природи. Ми бачимо, як він існує насправді: ви не можете зробити з нього щось, чим він не є. Інклюзивність різноманіття формує надійні системи. Якщо ми подивимося на природу, то побачимо: що більшим є розмаїття, то вона стійкіша.
Це стосується і суспільства. В Австралії жінки отримали право голосу одними з перших у світі (у 1894 році — у штаті Південна Австралія, а 1902-му — на території всієї країни), тому тут питання доступу жінок до професій чи освіти вже давно не є дискусійним. Надзвичайно важливо, щоб усі люди, жінки і чоловіки, мали право на самореалізацію.
