Цнотлива і войовнича мати-берегиня: суперечливі меседжі програми ЗНО з укрліт

від | 31.10.2022 | Фемкульт, LMillustrated, Читати

Час читання: ( Кількість слів: )

Цьогоріч Зовнішнє незалежне оцінювання замінили на мультитест, до якого українська література не увійшла. Однак ЗНО не скасоване — і добре, бо наразі воно є найкращим варіантом знищення корупційних схем і надання рівних прав абітурієнтам, незалежно від місця проживання, статків чи гендеру.

ЗНО виключає участь викладачів та керівництва вишів на стадії приймання іспитів, а отже, і будь-які «домовленості» в цій частині вступної кампанії. Єдина програма полегшує підготовку — до 2008 року кожен заклад вищої освіти висував свої вимоги до обсягу з кожного предмета, і вони могли суттєво відрізнятися. У тестової форми є свої недоліки, а під час перевірки відкритих завдань може спрацювати людський фактор. Проте анонімність абітурієнтів забезпечує однакові умови: важить лише рівень підготовки учня чи учениці.

Програма ЗНО з української літератури — total recall «головних» творів за останні три роки шкільного навчання. Це останнє враження, яке лишається у вступників від української літератури. Хоч зараз ця дисципліна потрібна для вступу не на всіх спеціальностях, уплив програми на молодь актуальний.

Тож які рольові моделі виносять дівчата із творів, пропонованих до обов’язкового вивчення?

Три з половиною жінки

Почнімо з простих підрахунків: на 36 письменників (не рахуючи невідомого автора «Слова про похід Ігорів») у програмі ЗНО з української літератури — три з половиною жінки.

З половиною, бо постать Марусі Чурай трактують як «легендарну» (її біографія рясніє примітками «імовірно» та «за переказами», а факт авторства не доведений). Раніше була ще Марко Вовчок (Марія Вілінська), але її прибрали. Мотивація цього усунення мені не зрозуміла: оповідання «Максим Гримач», яким була представлена творчість Марка Вовчка, мало кілька переваг: прегарно ілюструвало певні властивості романтизму, демонструвало патріархальний конфлікт між донькою та батьком і — найголовніше для учнів — було коротким.

Ясна річ, таке співвідношення авторів/авторок історично зумовлене, але все одно сумне. Жінки в програмі ЗНО — це Леся Українка, Ольга Кобилянська та Ліна Костенко. Для, скажімо, Олени Пчілки, Ірини Вільде, Олени Теліги чи Ірини Жиленко місця в списку не знайшлося.

А чого немає в ЗНО, те забувається вдесятеро швидше, навіть якщо було представлене в загальній програмі з укрліт.

Меседжі, які адресують читачкам відібрані тексти, переважно патріархальні

Порахувала з олівцем: у програмі ЗНО 60 обов’язкових творів плюс певна кількість народних пісень та афоризмів Григорія Сковороди на вибір плюс «Сучасний літературний процес», до якого назагал доходять одиниці.

Останнє викликає окремий жаль, бо із «сімдесятників» в учнів є шанс запам’ятати лише Василя Голобородька (віднедавна в ЗНО), а щодо наступних поколінь усе зазвичай обмежується зубрінням прізвищ під список.

Із цих 60 творів — не будемо поки ранжувати їх за жанрами — приблизно в половині є жіночі образи, проте далеко не всюди вони сюжетно відцентровані.

Головною персонажкою жінка або дівчина виступає в «Думі про Марусю Богуславку», в уривку з «Повісті минулих літ» (княгиня Ольга), «Наталці Полтавці» Котляревського, «Катерині» Шевченка, «Valse mélancolique» Ольги Кобилянської (це один із небагатьох еталонно феміноцентричних текстів), «Лісовій пісні» (Мавка) та «Contra spem spero» (лірична героїня) Лесі Українки, в романі у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» і, власне, у двох піснях Марусі Чурай.

Дисбаланс, як бачимо, і тут: жінка як активний персонаж у фокусі історії не дуже цікавить письменників-чоловіків — принаймні такий висновок можна зробити з програми ЗНО.

Водночас меседжі, які адресують читачкам відібрані тексти, переважно патріархальні. В ідеальному світі вони потребували б розлогого вчительського пояснення, чому дівчата геть не все з цих творів мають наслідувати як модель поведінки.

Спойлер: світ української освіти далекий від ідеального.

Дівка-покритка, або Сексуальна неприступність як запорука виживання

Культ цноти характерний для української літератури до початку 20-го століття та, ніде правди діти, часто-густо і пізніше. Це величезна частина програми ЗНО, тож твори з повідомленням «дошлюбне сексуальне життя — табу для дівчини» відсотково складуть цілком пристойне число.

Найвідоміший кейс — звісно, згадувана вище Шевченкова «Катерина». Усі знають цю історію: не кохайся з москалями, бо лишишся одна з дитиною і зрештою втопишся. Зараз зі зрозумілих причин актуалізувалася перша частина меседжу, але ж у Шевченка є ще один сумний шар смислу: у патріархальному суспільстві люди настільки залежать від думки оточення, що здатні вигнати єдину дитину — доньку — з хати, аби не терпіти осуду.

Зґвалтована жінка асоціюється зі зґвалтованою окупантами ненькою-Україною — і сумно, що віктімблеймінг у цій парадигмі поширюється на обох. Цей нюанс має бути відкоментований — і точно не мусить сприйматися як поведінковий патерн.

У творах із програми ЗНО є й інші яскраві приклади жахливих наслідків до- чи позашлюбної сексуальної активності жінки. Скажімо, Дідона з «Енеїди» гуляла й любилася з Енеєм, а як той покинув, вчинила самоспалення — і це, на хвилиночку, цариця.

Лиха доля спіткала й трьох жінок Степана Радченка з роману «Місто»: одну він зґвалтував (Валер’ян Підмогильний зображує цей акт коротко й завуальовано) і покинув — на щастя, у прогресивному 20-му столітті Надійка не наклала на себе руки, а всього лише вийшла заміж за нелюба.

Друга, «Мусінька», зрадила чоловікові, була покинула Степаном — і спилася, бо син не прийняв такої «спаплюженої» матері.

Третя ж, Зоська, після інтимної сцени прямо називає себе «попсованою», а коли Степан робить їй пропозицію, а тоді передумує, таки коїть самогубство — еволюція, точніше деградація, персонажа потребувала кульмінації.

Балерина Рита, четверта любов, схоже, бачить натуру Степана наскрізь, тож не доводить справу до коїтусу. Тим-то, мабуть, лишається морально неушкодженою. Вип’ємо за її розважливість.

Пам’ятаю, що в нульових ми, тодішні учні, розбирали роман «Місто» як зразок екзистенційної прози, а жінками, наче призами, міряли життєві віхи головного героя. І нікому не спадало на думку сказати, що в ставленні до партнерок Степан Радченко — кінчена потвора. Ні вчительці, ні ученицям.
На щастя, від сучасних абітурієнток таку думку можна почути дедалі частіше.

Цікавий кейс роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — magnum opus Панаса Мирного. Тут є дві жінки, які згрішили до шлюбу, але долі їхні різні. З Мотрею, матір’ю головного героя, його батько Іван одружився вже бувши жонатим. Виходить, другий шлюб був недійсним, а отже, Мотря «пішла покриткою». Цю жінку обдурив чоловік, але, замість пожаліти, односельці ганьбили її та нацьковували своїх дітей на її сина, цим самим роблячи стосунки між Мотрею і Чіпкою геть нездоровими.

Натомість майбутню тещу Чіпки, Явдошку, батьки в юності продали до борделю. І, ніби в компенсацію за цей жах, автор дарує їй довге, веселе й успішне життя з мародером і крадієм Максимом, а вмирає Явдошка не від ганьби, а, певно, від цирозу, і не під тином, а в доньчиній хаті. Отака історія. Навряд чи повчальна, зате драматична.

У «Марусі Чурай» Ліни Костенко, творі другої половини 20-го століття, головна героїня, яка сміливо віддається коханому до шлюбу (Гриць називає її «невінчаною жоною»), ніби й не зазнає осуду саме за порушення табу, але зрештою лишається зрадженою і самотньою — бо надто горда й чесна, щоб прийняти пропозицію від нелюба.

Натомість дівчата та жінки, які не піддаються спокусі, переважно живуть собі здорові: Наталка Терпилівна («Наталка Полтавка» Котляревського) вірно чекає на коханого й не піддається на вмовляння вийти за багатого — happy end detected; Наталка Сірківна з «Тигроловів» Івана Багряного ніяк не виявляє своїх почуттів до головного героя аж до самого фіналу, щоб не радів дарма і не брав дурного в голову. Зате вона здатна завалити ведмедицю.

Підсумки невтішні: дошлюбний секс для дівчини, на думку наших класиків, — серйозна заявка на той світ. І, щоб секс не асоціювався у сучасних читачок із порушенням заборони, небезпекою і покаранням, фахові уточнення під час аналізу просто необхідні.

Мати-берегиня — кого і від чого?

Позитивний образ матері як єдиної, хто може подарувати людині безумовну любов, поширений в укрліт, бо автори — люди. Це універсальне.

Світлі образи матерів як втілення дому й прийняття — у віршах, наприклад, «Пісні про рушник» Андрія Малишка чи «Лебедях материнства» Василя Симоненка. Берегиня дому, саду й життя — це мати Сашка з автобіографічної кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна». Але вже тут з’являється нюанс: ця жінка стражденна, бо втратила багатьох дітей. Її біль — буденний і згаданий «між іншим». Втрата дітей — це ще й доля матері Івана з «Тіней забутих предків» Коцюбинського, і доброї, до всіх лагідної Сірчихи з «Тигроловів» Багряного.

Зараз такі речі — як і простота, з якою про них говорять, — можуть шокувати.

Водночас образ матері — дуже часто ще й образ України, а вона, як пам’ятаємо, до певної міри асоціюється з пригнобленою і зґвалтованою жінкою колонізованого народу. Мати не лише підтримує — часом вона тисне на дітей, схиляючи до пристосуванства. Бо знає, що так легше вижити (спойлер: ні).

У прозі та драматургії із ЗНОшного списку ми бачимо цілу галерею таких образів. Так, мати Наталки («Наталка Полтавка») хоче доньці щастя (тобто грошей), тому прагне присилувати її до шлюбу з багатим стариганом. Слава богу, отямлюється.

Мати Марисі (комедія Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля») в усьому згодна з чоловіком, а той бачить щастя в підвищенні соціального статусу до панського, тож прагне примусити доньку до шлюбу із паничем… знайомо? У матері тут немає свого голосу, але Марися виявляється достатньо кмітливою і вольовою, щоб хитрощами відстояти свій вибір партнера — моя повага Марисі й автору.

Так само мати Лесі («Чорна рада» Пантелеймона Куліша) через власні амбіції сватає її за нелюба. Не склалося — пощастило.

Мати Лавінії з «Енеїди» хоче завести роман із чоловіком, закоханим у її доньку (што?).

Мати Галі (та сама Явдошка, теща Чіпки з «Хіба ревуть воли…») прагне оточити доньку багатством й убезпечити від лихої долі. Джерелом багатства є грабунок, про що, до речі, Галя знає — і це поступово її нищить. Але ця дівчина ще не здатна на бунт.

А що там із синами?

Мати Грицька («Маруся Чурай» Ліни Костенко) проїдає йому мозок, щоб покинув Марусю та одружився з багатою дівчиною. Ця оборудка зрештою призводить до смерті сина. Мати Лукаша («Лісова пісня» Лесі Українки) — ви не повірите, робить те саме!

Мотря, мати Чіпки («Хіба ревуть воли…»), як ми вже з’ясували вище, любить і ненавидить сина, бо, з одного боку, нікого ближчого в неї нема, а з іншого — це живе нагадування про її «сором».

Ліричний герой новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)» взагалі вбиває матір — як символ розриву з родом, зі старими часами і переконаннями, із релігійними заборонами і зрештою — з усім людським.

На початку цього розділу я хотіла написати, що стосунки матерів і доньок у творах програми ЗНО — це переважно якийсь патологічний треш, але в підсумку здається, що і з синами стосунки не кращі.

І тут, вочевидь, просто необхідні вчительські роз’яснення щодо того, що література працює з конфліктами, зі складними випадками, бо безконфліктна проза принаймні нудна. І всі оці мамки-аб’юзерки, які силують дітей до чого б там не було, — явно не приклад для наслідування.

«Сученька-свекрушенька»

Треш у стосунках матерів і дітей успішно й закономірно поширюється на взаємини свекрух та невісток. Найяскравішим є приклад «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького, де Маруся Кайдашиха, жадаючи поваги як головна жінка роду, остаточно втрачає береги і стає для своїх невісток найлютішим ворогом. Цікаво, що автор явно засуджує Кайдашиху, але й Мотря з її суперактивним спротивом виписана як та ще потвора: постійна колотнеча й насильство оскотиніють людину. Пасивна заплакана Мелашка явно любіша письменнику. Щойно вона включається в «бойові дії», стає такою само несимпатичною, як дві інші персонажки.

Мати Лукаша з «Лісової пісні» постійно гризеться з Килиною, з якою так мріяла одружити сина. Ця жінка теж повелася на обіцянку достатку й обслуговування, яких Килина дати не змогла і не схотіла.

Єдині, мабуть, невістка-свекруха, в яких усе пречудово, — Мотря й Галя з «Волів». Галя годить Мотрі, а та не вимагає аж так багато, вкрай розчулена, що її непутящий син знайшов собі нормальну — себто лагідну і дбайливу — жінку. Звісно, ці стосунки виписані не так виразно та яскраво, як війни Кайдашихи з оточенням, тож для виколупування цього позитивного прикладу з пам’яті знадобився певний час.

Мораль байки проста: сучасній дівчині корисно розуміти, що її майбутня свекруха, ймовірно, довгий час займалася побутовим та емоційним обслуговуванням чоловіка й сина, тож може підсвідомо зажадати «реваншу», нарешті ставши «старшою» над кимось.

Проте війна між жінками в родині аж ніяк не має стати нормою сімейних взаємин. На щастя, зараз не 19 століття.

Жінка має бути жертовною

Жінка може жертвувати собою благородно й добровільно — або чоловік робить жертву з неї. У тій чи іншій варіації ця тема в програмі ЗНО досить-таки популярна. Перерахуймо:

Катерина (однойменна поема Шевченка) — жертва патріархату;
Дідона — виходить, що теж;
Мелашка («Кайдашева сім’я») — жертва своєї свекрухи (тобто в якомусь сенсі — того-таки патріархату й особистого неадеквату Кайдашихи);
Галя («Хіба ревуть воли…») — жертва свого сумління. Не спромігшись на активний спротив злу, Галя бореться як може — накладає на себе руки;
Софія Дорошенко («Valse mélancolique» Кобилянської) — жертва патріархату, адже її потреби родичі ставлять нижче за потреби чоловіка з родини;
про сумну долю Надії, Зоськи й «Мусіньки» з «Міста» ми вже говорили;
Маруся Богуславка з «Думи…» звільняє козаків-невольників, хоч розуміє, що це матиме для неї тяжкі наслідки;
Тереза з новели Олеся Гончара «Модри Камень» рятує радянського солдата ціною свого життя;
мати оповідача Софія (з новели «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника) — жертва радянської репресивної системи, яка забрала її чоловіка Михайла, а Марфа, третя в цьому любовному трикутнику, — жертва свого нещасливого кохання.

Рідко в якої жінки зі списку творів до ЗНО все ок-норм. Згадуються хіба що та сама Наталка Полтавка, Марися з «Мартина Борулі» і Тайах із «Майстра корабля». Є ще Ганна з «Valse mélancolique», але вона варта окремого абзацу.

Отакий укрліт, малята. Жінка — значить, будеш страждати, українка — у вас комбо.

Шлях мисткині

Мистецтво — одна з небагатьох царин, де жінка може так-сяк реалізуватися в патріархальному суспільстві. Але і тут на нас чекає журбинка.

Так, Марічка з повісті «Тіні забутих предків» склала безліч співаночок, але життя її було коротким. Зі співаночками це не пов’язано, але якось прикро.

Марусі Чурай (однойменний роман Ліни Костенко) односелиці навіть не вірять щодо творчості (Не може жінка писати такі пісні! Хто це тут у нас? Інтерналізована мізогінія!). Зате вірять козаки й шанують (анонімно) прості люди. Не те щоб це принесло Марусі славу чи багатство. Достаток і пісня — речі в укрліті непоєднувані, і з понурою філософією «талант має бути голодним» ми теж іще довгенько боротимемося.

А от Софія Дорошенко з «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської не винесла розлуки з музикою і померла. Буквально — бо не могла займатися творчістю.

У балерини «Тайах» із «Майстра корабля» все ок: вона успішна професійно й уміло обходить смертельну пастку позашлюбного сексу, не відповідаючи взаємністю ні режисеру Севу, ні письменнику-оповідачу. Порадіймо за цю мудру жінку.

І, як я обіцяла, на сольну згадку заслуговує художниця Ганна з «Valse mélancolique» Ольги Кобилянської. Ця прекрасна жінка: а) обрала мистецтво; б) народила дитину «для себе», тобто поза шлюбом; в) не вмерла та й не журиться. А що, так можна було?

Уявімо, однак, що абітурієнтка візьме перші три приклади близько до серця, зважуючи, чи обирати творчий фах. Та, може, ну його?

То що ж робити?
Якщо узагальнити меседжі творів із програми ЗНО, то українська жінка має бути:

дошлюбно цнотливою,
москалестійкою,
берегинею роду,
яка заразом не втручається у справи дітей,
пильно й ревно дбає про господарство,
не кориться свекрусі, але за змогою не свариться з нею і не вибиває їй очей деркачем,
вірно чекає чоловіка, де б і як довго він не був,
жертвує собою заради нього,
є сумирною і лагідною, має всіх прощати,
але за нагоди повинна вбити ведмедя
і спалити древлян.

Наче нічого не забула?

До речі, про ведмедів. «Захар Беркут» Івана Франка дарує абітурієнтам Мирославу — боярську доньку, яка ходить на полювання та вчить горян будувати катапульти, бо знаєте що? Бо в її батька не було синів. А так би теж хрестиком вишивала.

Мирослава відпадна. Дякуємо Франку за неї.

Для ясності: я не закликаю негайно змінювати програму ЗНО. Моя мрія сміливіша.

Щоб не загубитися в усіх цих суперечливих посланнях, ми маємо чітко розставляти акценти, вивчаючи літературу: можна черпати морально-етичні приклади з художніх творів, але вони не повинні стосуватися патріархальних утисків жіноцтва.

Щоб це дійшло до кожного і кожної, робота має бути системною — і не лише зі школярами й школярками, а й із педагогами.

Але це вже якась утопія.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить