Мамині кордони, або Відчепіться від чужих дітей

від | 13.10.2022 | Мами, LMillustrated, Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

Бути мамою — це не тільки нести відповідальність за новонароджену людину. Це не тільки щоденно боротися з самою собою за право називатися хорошою мамою. Це ще й постійно відстоювати особисті кордони від зазіхання сторонніх людей. Адже оточення чомусь впевнене, що краще знає, як виховати вашу дитину.

Страх плачу

Якщо дитина плаче, то треба її негайно заспокоїти. Так думають багато перехожих. «А я зараз тебе заберу», — стандартна фраза сторонніх людей, здебільшого старшого віку, до дитини, яка плаче. Буває так, що дитина дійсно замовкає. Від страху.

Незнайомці йдуть, задоволено усміхаючись, а в дитини починається нова серія істерики, бо до першої причини плачу додається ще й страх втратити маму. Але продовження вже мало цікавить перехожого, він же допоміг «заспокоїти» дитину, а далі нехай мама розбирається. Повірте, коли дитина реве, у мами в душі такий коктейль емоцій, що вам і не снилось. І навіть якщо вона спокійно обнімає дитину, яка верещить, то це не значить, що вона не може впоратись і чекає вашої допомоги. І їй точно не хочеться слухати ваші поради чи лякалки.

І якщо від чужих порадників можна відмахнутися, як від надокучливих мух, чи навіть нагрубіянити, то з родичами ситуація так не вирішується.

Через війну багатьом родинам довелося переїхати до батьків або навіть оселитися в одному будинку з декількома родинами. І тут ще важче, бо якщо грубо відповіси, то тебе ще й вишпетять за грубість. А грубістю сприймається все, що не сподобалось опоненту. Тож кожен плач дитини — це своєрідний інтерактивний концерт, де на сцені мама з дитиною, яка плаче, а навколо збігаються всі, хто є в хаті, і квокчуть, що ж мама нічого не робить, щоб дитина не плакала. «Не плач!», «Чого ти плачеш?», «А будеш плакати, з тебе сміятися будуть!», «Дивись, ніхто не плаче, а ти плачеш!» тощо. Наче в дитини є якась кнопка, яка активується від цих слів, і вона припинить плакати. І особливо дістають маму запитаннями, чому малеча плаче. Це просто дико бісить.

Нічого не чіпай

Дитина, за уявленням старшого покоління, має бути слухняна. Ходити спокійно натягнутою ниткою, тихенько говорити й робити все, як скажуть старші. А якщо це не так, то це мама не так виховує. І вислуховує мама претензії, намагається щось доводити, але марно.

У більшості бабусь і дідусів шафи й тумбочки забиті столітнім мотлохом. Якщо ж дитина влазить у це царство непотребу, то починається паніка. «Не пускай її туди!», «Чому вона туди лізе?», «Чого вона така?» і подібні фрази чує мама. Зрозуміло, що це їхні речі, і вони мають право до них не допускати нікого. Але ж можна це сховати чи замкнути.

На жаль, дитині не можна просто вимкнути цікавість і прагнення пізнавати світ. І часто заборони лише стимулюють до ще більшої активності. Тому це не мама не виховує дитину, це дитина пізнає світ.

Холод і вода

Вода і протяги — то найбільші вороги для старшого покоління. Так прагнуть виховувати й онуків. Коли бачать, що дитина залізла в калюжу, хапаються за серце і вичитують мамі, бо ж захворіє. А як під ринвою помиє голову, то взагалі ти не мама, а мачуха, яка не насварила, а просто витерла голову. Коли їм ще можна буде покупатися під дощем чи вимаститися в калюжі, як не в дитинстві? Тим паче якщо на дворі літо.

Пити холодну воду у спеку? Ти що, горло заболить. І хоч розказуй, хоч не розказуй, що горло болить не від холодного, а від вірусів і бактерій. «Ти знущаєшся з дитини», — доводять із піною на губах. От сусідка правильно робить — навіть у 40-градусну спеку не дозволяє у воді хлюпатись.

Мене били — і ти бий

Окремого обурення потребує ставлення до фізичних покарань. «Вона не б’є дитину», — розповідає телефоном дід своєму братові. Наче це щось незвичне і незрозуміле. З подальших реплік зрозуміло, що той дивується, як так можна.

«Дітей бити не можна», — повторює як мантру мама, а їй у відповідь: «Мене ж били — і нічого, виріс». Тобто люди не хочуть розуміти, що биття недієве, не усвідомлюють того, що навіть у 70 років він пам’ятає про матір не щось хороше, а те, що вона його била. Невже хочеться такого й для онуків?

Оцей тиск — треба його вчити (а отже, давати по попі) — настільки сильний, що ти постійно почуваєшся ніби в пастці. Дитина своїм бешкетом виводить із себе, ти намагаєшся адекватно реагувати та пояснювати, що так не можна, а тут зверху на тебе нападають, чого ти не б’єш її. Замість того щоб займатися дитиною, мусиш відбиватися від цих садистських порад.

Чому не в садочку

Відвідувати чи не відвідувати садочок — вирішують батьки залежно від своєї зайнятості та бажання. В умовах війни деяким мамам спокійніше, коли дитина поруч, а не в садку, навіть якщо вона на відносно мирній території. Але дорослі чомусь вважають, що дитині вкрай необхідно йти до садка.

Приходиш до магазину:
— В садочок не ходите?
— Ні.
— А чого?
Приходиш до бібліотеки:
— У садочок його б віддали. Там дітки.
На стадіоні:
— Там би він розвивався.
І хоч пояснюй, хоч не пояснюй, що дитина не хоче, що мама не хоче, що у садку нема бомбосховища.
— А скільки там бігти? Побіжиш забереш, як почнуть бомбити, — якось відповіли мені. Серйозно?

Кожен сам вирішує, де йому краще. Дитячий садок насамперед створений для того, щоб батьки мали змогу працювати. А дитина може розвиватися не тільки в садочку, а й на різних гуртках, ігровому майданчику та й просто в гурті однолітків. Читання книжок, розвивальні вправи чи творчі поробки можна робити вдома, якщо у батьків є така можливість. У кожного свій рівень тривожності, і якщо в часи війни мамі спокійніше, коли дитина поруч, а дитині менш страшно з мамою, то яка різниця чужим людям, ходить дитина кудись чи ні?

Ці приклади — не узагальнення, а ілюстрація того, наскільки суспільство тисне на мам. Поки в тебе немає дітей, скрізь чуєш: давай народжуй, бо буде пізно, коли вже діти. А коли з’являється дитина, починають тиснути, що ти все не так робиш, не так виховуєш, не так лікуєш, не тим годуєш. І на роботу тебе не хочуть брати, бо дитина і квартиру складно орендувати. Який вихід? Просто залиште мам і чужих дітей у спокої. Якщо кожен буде займатися власними дітьми і не лізтиме до чужих, життя стане хоч трохи простішим.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить

Читайте також