Сексуальне насильство під час війни: Як про нього свідчать і як про нього пишуть у художніх книжках

від | 12.10.2022 | Жіноча бібліотека, Війна в Україні, Фемкульт

Час читання: ( Кількість слів: )

Він дивиться, як троє поліцаїв ґвалтують під час допиту полонянку, агентку комуністів. Він дивиться і думає, як же йому зле від побаченого. Жінку звати В’єт Нам. Сцена з роману «Симпатик» В’єт Тан Нґуєна. Твір написаний з перспективи політичного біженця до США, який донедавна працював на комуністичні спецслужби. Кожен, хто аналізував цей роман, згадував ту сцену. Неймовірної вульгарності та прозорості алегорія: ґвалтують не жінку, а саму країну, а імпотенти-манкурти спостерігають за дійством.

Лише в одному відгуку на роман я побачила, як цю сцену читали буквально: як катування конкретної жінки, як фіксацію сексуального злочину. Так цю сцену прочитала рецензентка з Боснії. Тамтешні жінки мають потрібну для рефлексії подібних сцен оптику. Загальна кількість жінок, зґвалтованих лише під час Боснійської війни, оцінюється у 12–50 тисяч осіб.

У підручниках історії імен зґвалтованих жінок не буває. Хіба що пишуть детальну історію геноцидів, бо масові зґвалтування є саме способом геноциду. Зґвалтування як тактика ведення війни часто вважається «приватним злочином», і треба неабияка сміливість-сила-активність людей, які стали жертвами зґвалтування на війні, щоб воєнні сексуальні злочини почали сприйматися не як випадкове звірство, а як системно застосована зброя. (Тут я згадаю-пораджу приголомшливу книжку репортерки Крістіни Лемб «Наші тіла, їхнє поле битви», її нема ще українською, але подейкують, що скоро буде).

Десять книжок, про які йдеться далі, належать до різних національних літератур і різних жанрів; деякі з них — документальні свідчення жінок, які пережили сексуальне насильство під час воєн, інші — вигадані історії.

Об’єднує ці книжки не лише те, що вони містять сюжети, пов’язані зі зґвалтуванням під час війни. Кожна з цих книжок — розказує вона про пережитий досвід чи ні — свідома своєї місії: вона постає свідченням про воєнний злочин, претендує бути документом. Ці книжки одночасно розповідають, як пережити зґвалтування на війні й вціліти та як не забути, покарати і відплатити за злочин.

Розрада, знеболення, котрі мусить зрештою знайти одна жінка, і шок, лють, які мусять стати навіки фактором групової ідентичності, — і лише десять історій з тисячі тисяч.

 Нора Окья Келлер, «Жінки для утіхи»

За часи воєн, що їх вела Японська імперія, корейських жінок викрадали для солдатських і офіцерських борделів. Десятки тисяч жінок. Сексуальних рабинь називали евфемізмом «жінки для утіхи». Це тривало не один десяток років, «жінками для утіхи» були два, подекуди три покоління жінок однієї родини. Свідчити про цей злочин жінки почали лише наприкінці 1980-х.

Акіко — кореянка-біженка. Живе в Гонолулу. Багато років вдова. Кілька спроб суїциду. Спілкується з духами, вважає себе медіумкою. Під час хворобливих марень згадує якісь події, що змушують невимовно страждати, але ніц не розказує нікому. Акіко помирає. Беккі — доросла донька Акіко, американка, її батьком був білий місіонер. Беккі намагається дізнатися історію матері, з якою за життя мала дуже напружені стосунки.

12-річну Сун Хе продала в бордель її старша сестра, там Сун Хе стала Акіко, точніше Акіко-41. Акіко-40 стратили, бо чинила спротив солдату, який її ґвалтував. Після трьох років рабства, постійних зґвалтувань, венеричних хвороб і абортів Акіко рятує американець Бредлі, беручи дівча за дружину. Навряд Беккі є його донькою.

Акіко втрачає в таборі розум, вона думає, що входить у транс і спілкується з духами. Її американське оточення та її власна дитина вважають це демонстрацією якихось таємничих східних практик.

Роман базується на усних свідченнях Йї Йон-Сук — кореянки, яка є прототипом Акіко. Важливо: свідчення «жінок для утіх» здебільшого всі є усними, тими-таки медіумами для них ставали жінки з генерації онучок.

Славенка Дракуліч, «Ніби мене нема(є)»

(переклад Ірини Маркової, «Комора», 2020)

Героїня документального роману Дракулич позичила свою біографію у десятків жінок, з якими провела бесіди авторка. Всі вони були жертвами зґвалтування під час Балканських воєн, їхні історії стали доказами для суду в Гаазі. Авторка певна, що конкретна історія однієї жінки «достукається» до читача швидше, ніж навала задокументованих фактів. Здійснене зло виглядає механічним і одноманітним, а воно не мусить «призводити до звикання». Так постала історія С.

С. — боснійка, мусульманка. Вона родом із Сараєва, але влітку 1992-го була в селі Б., підміняла колегу, котра пішла у декрет. Родина в Сараєві уже, либонь, загинула, як і її коханий. Сербська армія окупувала Б.: чоловіків розстріляли, жінок вивезли в концтабір. Рік С. перебувала в концтаборі, де потрапила в «жіночу кімнату» — бордель для солдатів і охоронців. Скоро їй випав шанс стати «ексклюзивною жертвою» для начальника табору, вона схопилася за цю можливість. Тепер її ґвалтував один чоловік, а не десятки різних.

Полонянок обміняли, і С. виїхала до Швеції. Уже там вона зрозуміла, що вагітна і робити аборт пізно. Вона мусила народити дитину, яку щиро ненавидить.

Запліднення зґвалтованої жінки в історії С. — це така собі символічна окупація. Ґвалтівник у романі каже: «Мусульманки родитимуть сербських дітей». Діти від зґвалтованих жінок стають чимось на кшталт воєнного трофея: а жінка-боснійка перестає бути боснійкою і стає матір’ю сербської дитини.

Надія Мурад Басі Таха, «Остання дівчина»

Надія Мурад отримала Нобелівську премію миру: вона привернула увагу світу до винищення єзидів в Іраку. Ісламісти заохочують зґвалтування єзидок. Збезчещена єзидка не має права вийти заміж і народити, а навернутися в єзидизм не можна, його тільки успадковують. Масові зґвалтування єзидок є геноцидом. Нині ніхто не має точних даних про кількість єзидок, якій перебувають у рабстві, очевидно, йдеться про тисячі.

Книжка Мурад — документальне свідчення, події, які пережила і про які розказує Надія, тривають близько чотирьох місяців.

2014 року її селище поблизу Синджара захопили бойовики ІДІЛ, чоловікам запропонували прийняти іслам. Тих, хто відмовився, розстріляли. Загинули брати Надії. Жінок сепарували на старих і молодих, старих убили. Загинула мати. Молоді жінки — і серед них Надія — потрапили до сексуального рабства, їх «розподілили» між бойовиками (статусні та старші обирали собі першими). Бойовики часто обмінювалися полонянками і здавали їх в оренду. Надія пережила не одне зґвалтування, зокрема і групові, що ставали покаранням за спробу втечі. Вона спокусила владного бойовика і так зробила собі умови для виживання, стала привілейованою жертвою.

Надії вдалося врятуватися, старший брат викупив її з полону. Сховалася в Німеччині за програмою захисту свідків. Правозахисний фонд Мурад тепер рятує єзидок із полону.

Назва її книжки означає «клянуся, я буду останньою дівчиною, чиє життя зруйнувала війна».

Ннеді Окорафор, «Хто боїться смерті»

переклад Марії Пухлій, КСД, 2019

Оньєсонву (її ім’я перекладається як «хто боїться смерті») має потужні магічні здібності. Вона може трансформуватися в інших істот. Її стороняться, але не лише тому, що такі, як вона, стають подекуди вправними чаклунами (чаклунів тут поважають). Оньєсонву — еву, тобто дитина від океке-матері й нуру-батька. Таких дітей дуже багато у Східній Африці. Їх легко впізнати через світлішу шкіру і пряме волосся. Ці діти народжені внаслідок зґвалтування під час військових зіткнень двох племен. Нищити чоловіків океке і насильно запліднювати жінок — стратегія нуру в цій війні, і нуру перемагають.

Так народилася Оньєсонву: нелюд із яскравими очима, ґвалтуючи її матір, співав. Від зґвалтованої жінки відмовився чоловік, її вигнали з села. А той спів батька-ґвалтівника дівча чує все своє життя. Спів — то все, що знає Оньєсонву про свого батька, їй цієї інформації достатньо для помсти. А сила її росте щодня.

Африканська Сахара, недалеке майбутнє, технічний розвиток пішов навпаки, повертається феодальний режим. За фентезійним сюжетом легко впізнати Судан і Другу громадянську війну (ще точніше — війну в Дарфурі), де араби з півдня понад двадцять років вчиняли геноцид неарабських народів.

Документальною основою роману (аж до точного відтворення сцени масового зґвалтування) стали свідчення суданок, оприлюднені американською репортеркою Емілі Вакс.

Габріела Кьопп, «Навіщо я народилася дівчинкою?»

переклад Юлії Горбач, «Зелений пес», 2011

Габі Кьопп лише на початку 1990-х вперше розказала, що з нею сталося в січні 1945-го. А документальна книжка в остаточній редакції вийшла аж у 2000-х. Кьопп на той момент була літньою респектабельною жінкою, відомою науковицею — фізикинею-дослідницею, авторкою підручника, викладачкою.

Успішне професійне і соціальне життя мали захистити її від можливого суспільного осуду — вона наважилася свідчити. Книжка ж уся пронизана відчуттям сорому і тотальної самотності: Кьопп наново переживала всі події, і їй було знову беззахисні п’ятнадцять.

Габі та її старшу сестру мати відправила подалі від Гамбурга: наступала Червона армія, пішов розголос, що росіяни масово ґвалтують жінок, мати вирішила від того дівчат врятувати. Потяг із втікачами був підбитий, проти нього вийшов танк. Сестра зникла під час аварії, її так і не знайшли. Габріела рятувалася в маєтку неподалік, де вже були люди — переважно старші пані, вони і видали дівчинку солдатам. За першу добу її зґвалтували чотири рази, загалом тортури тривали чотирнадцять днів.

Габі врятувалася втечею і повернулася додому. Їй, як й іншим зґвалтованим дівчатам, матері забороняли говорити про це з будь-ким і будь-коли. Самі зґвалтовані матері теж нічого нікому не розповідали.

Наталка Ворожбит, «Погані дороги»

«Видавництво Анетти Антоненко», 2021

«Він — у військовому камуфляжі, вона — просто дівчина у джинсах і футболці».

Підвал, де зберігалося лікувальне обладнання, коли там ще був санаторій і не було АТО. Вона — репортерка з Києва, їй двадцять шість. Він місцевий, убив уже тридцятьох «укропів».

Вона заговорює йому зуби: розказує, як їздила з бабусею до Миргорода, яка в неї була кішка, як він схожий на її шкільне кохання. Їй треба, щоб він побачив у ній людину. Вона просить дати їй час, розказує, як сильно він їй подобається, що вона скоро звикне до нього і сама його захоче.

Він знає, що вона робить, йому не треба її згода, він воліє ґвалтувати і пустити її по колу: він б’є, катує, він намагається і не може в неї увійти. Він починає вірити, що вона його любить.

Так триватиме не один день. Це гра, в якій один виборює перемогу, а інша — життя. Її ім’я ми почуємо наприкінці — Юля, вона зватиме його Олегом, але його кличуть Фенікс.

Він загине у фіналі. Вона візьме його рушницю і вийде з підвалу. «Погані дороги» складаються з кількох сцен; ця, мабуть, найвідвертіша щодо ефекту — не сховатися в тому клаустрофобному підвалі. Раптом ґвалтівнику починаєш симпатизувати: найгірший із людей-на-війні, виявляється, теж має свій страх і біль, а коли комусь страшно і боляче, тому легко симпатизувати. Аби тільки не відродився той «фенікс».

Основою новел із «Поганих доріг», як розказувала авторка, часто ставали реальні історії, тільки реальність була страшнішою.

Мері Лінн Брахт, «Біла хризантема»

Корея анексована Японією. 1943 рік. Хані шістнадцять, вона хеньйо: живе з підводної риболовлі. У Хани є молодша сестра, малеча бавиться на березі, поки дівчина пірнає за молюсками. Їх двох на березі вистежує японський солдат, Хана, захищаючи сестру, не чинить спротив і потрапляє до полону. Хану систематично б’ють, морять голодом, депортують до Японії. Після ночі, коли її ґвалтує офіцер (незаймані кореянки — привілей для старших чинів), дівчину продають до солдатського борделю. Хана стає однією з тисяч корейських «жінок для утіх». На початку 2010-х Емі — літня пірнальниця з острова Чеджу — намагається з’ясувати долю своєї старшої сестри, яка зникла під час окупації. Вона знає, чим зобов’язана сестрі, і не збагне, чому родина вдає, що Хани не існувало.

«Білими хризантемами» називали жінок, які наважилися свідчити про сексуальні злочини японсько-корейської війни. Біла хризантема в Кореї — символ скорботи, траурна квітка. Коли Брахт почала роботу над романом, лише сорок чотири жінки у Південній Кореї після повернення додому з сексуального рабства погодилися свідчити. Більшість постраждалих мовчали до смерті. Перші свідоцтва з’явилися лише на початку 1990-х. 1991 року свою історію розказала Кім Хак Сун і тим актуалізувала в Кореї тему «жінок для утіхи». Кім Хак Сун є почасти прототипом Хани з «Білих хризантем».

Шанталь Ґаран, «Natalia»

переклад Ганни Залевської, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Толлеф завжди знав, що його всиновили. Він народився в Норвегії у червні 1945-го, а отже з його народженням не могла бути пов’язана жодна хороша історія. Тож він волів ніц і не знати. Але Толлефу вже за шістдесят, його син наполягає на пошуках коріння роду, і Толлеф знайомиться з жінкою, яка його народила. Наталії за дев’яносто, живе в Канаді. Ім’я батька говорити Толлефу вона категорично відмовляється. «Я не буду засуджувати тебе», — запевняє син, він насправді навіть не може припустити, що тоді сталося.

Спати з катом — це акт забруднення. Так говорить Наталія. Вона звинувачує себе, що вижила тоді, коли інші загинули. Батько Толлефа — німецький офіцер — лише одна мерзенна історія: були російські спецпризначенці, українські поліцаї, німецькі солдати. Було сильне бажання зберегти своє життя.

У Наталії складна вдача: вона дратівлива й егоїстична стара. І мерзенний характер головної героїні — це дуже тонка робота авторки роману. Жертва війна не мусить бути милою і лагідною, щоб нам було легше їй співчувати. Це взагалі не наша історія (і навіть не історія Толлефа): чужі страждання не мають забезпечувати комусь комфортну комунікацію. Бо історії зґвалтування на війні — не про співчуття, а про виживання у будь-який спосіб.

Тамта Мелашвілі, «Розрахунки»

Нінцо і Кетеван — подруги й однокласниці, їм по тринадцять. Їхнє село опинилося у блокаді, кажуть, що от-от мають відкрити «коридор», але брешуть. Так швидко призвичаїлися до війни, наче вже ціле життя триває облога: дорослі мародерять аптеку та продуктові крамниці, дівчата занадилися в сусідній будинок, звідки люди встигли виїхати, по диски і сукенки. Війна ж триває менш ніж тиждень, чотири дні.

Нінцо ризикує: ходить на блокпости до солдатів, «стріляє» в них сигарети. Вона не виглядає на тринадцять. Її тішить «чисто чоловіча» увага одного з тих — блакитноокого. Кетеван — маленька і худенька, дитина дитиною, вона навіть заздрить подрузі, хоча і застерігає її не робити дурниць. Так само застерігають дівчат і старші жінки з селища: догуляєтеся, мовляв, до біди, от у  сусіда Зейнаба доньки вже зникли. Медо-от теж зникла, але вона відома на все село хвойда. Хоча… Нінцо теж часто так називають. І старші чоловіки передають через Кетевану: приб’ють Нінцо, якщо побачать її з тими солдатами.

Село в урочищі, виходів із нього нема. Нінцо між владою чоловіків — зайд з одного боку і своїх з іншого. І, що б не зробила, ти — хвойда і будеш покарана. Війна триває наче вічність.

Мелашвіллі не називає вголос, про яку саме війну пише (певно, що про грузинську 2008-го). Їй важливо розказати притчу, в якій жіноче тіло стає полем, що на ньому ведуть битву чоловіки.

«Жінка в Берліні»

переклад Роксоляни Свято, «Комора», 2019

Слово «зґвалтування» авторка не пише повністю — скорочує до «зґвлт». Слово зустрічається в щоденниках так часто, що вона економить на ньому час і чорнила. Це слово їй складно вимовити. Коли до Берліна повернувся друг, вона дала йому почитати щоденники, щоб він міг бодай уявити пережите; той не розумів, що то за слово скорочене, і лютився з її претензійності. Зрозумів, мабуть.

«Жінку в Берліні» написала Марта Гіллерс. Ім’я стало відомим уже після смерті авторки. Рукописи вперше опубліковані на початку 1950-х. Вони викликали хвилю обурення і нерозуміння — збереження анонімності авторки було необхідним. Книжка вийшла вдруге тільки 2003-го, після смерті авторки.

Розповідь охоплює вісім тижнів — з 20 квітня до 22 червня 1945 року. Авторці на той момент було тридцять чотири. Вона почала писати щоденник під час бомбардувань: так швидше минає час у сховку, так є ілюзія, що контролюєш ситуацію. Вона продовжить писати, коли у місто ввійде радянська армія. Її зґвалтували солдати, і знову. Вона вирішує, що буде стратегічно безпечнішим спокусити якогось офіцера, щоб мати «власного ґвалтівника». Вона так і робить. Офіцерик заливається сльозами і розказує їй, як її любить, — а перед тим так само любив жінку в Польщі.

Вона описує масові зґвалтування фразою «колективний досвід, передбачуваний і безліч разів зі страхом очікуваний».

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить