Невимовна особиста катастрофа. Психологиня Віра Романова про підлітків, дорослих, воєнну та повоєнну психологічну нормальність та способи її регулювати

/
845 переглядів

На тлі війни у 75% українських дітей травмована психіка. Такі результати опитування батьків від Gradus Research (його проводили 26–27 квітня методом заповнення анкети у мобільному застосунку серед містян віком 18–64 роки, які мають дітей до 18 років). Чимало українських підлітків залишилися наодинці з усім цим жахливим, незвичним і невідомим. Батьки, які й самі не мали досвіду психоемоційно руйнівного переживання війни, зосередилися переважно на фізичному захисті своїх дітей.

«До 24 лютого 2022 року в центрі уваги команди ГО “Післязавтра” були гендерні упередження та підлітки. Два роки поспіль ми протидіяли наявним у суспільстві гендерним упередженням, — говорить засновниця громадської організації Ірина Рубіс. — Але після 24 лютого стало зрозуміло, що підліткам сьогодні потрібна особлива ментально-емоційно-психологічна підтримка. Ненав’язлива. У звичному для них форматі. Адже внутрішній світ людини — інтимна територія, травмованої війною — тим паче. А про підліткову психіку годі й говорити».

Так з’явився бот @Mindcraft_ua, який допоможе впорядкувати думки та емоції. У процесі створення була проведена величезна робота, зокрема спілкування з багатьма експертами й експертками про травми підлітків та гендерні особливості переживання суперстресу під час війни.

Ці діалоги стали основою для «Збірки думок, ідей, інструментів та досвіду щодо підлітків та впливу війни на них». Ця робота стане в пригоді вчителям, батькам, студентам і психологам. У цій збірці чотири тексти від американських фахівців із психологічних травм у дітей та два інтерв’ю з вітчизняними практиками.

Публікуємо інтерв’ю кандидатки психологічних наук, практичної психологині та лекторки авторського курсу у Стенфорді Віра Романової про підлітків, дорослих, воєнну та повоєнну психологічну нормальність та способи її регулювати.

Як війна вплине на навчально-виховний процес у школі та вдома?

У педагогічному та психологічному середовищі заведено обговорювати та працювати з наслідками катастроф чи воєнних дій. Однак сьогодні ми всі працюємо під час війни, а не після. Технології це дозволяють, але дитяча психіка не завжди і не до всього готова.

Коли сам учитель або психолог перебуває на умовно безпечній території, а під час онлайн-уроків чути вибухи або сирени, це небезпечно для психологічного та емоційного стану дітей. Ми не даємо дітям вийти із ситуації, навпаки, страхи і тривожність перетворюємо на псевдонорму, продовжуючи їх травмувати.
Змінилися базові умови життя: зовнішній світ став для дитини небезпечним, зруйновані соціальні зв’язки, за якими йде зміна правил і норм поведінки.

Тепер незрозуміло, як виміряти, що правильно, а що ні, аби робити вибір та щось вирішувати. Як наслідок, важче складати тести та виконувати шкільні завдання.

Реакція дорослих, з якими перебуває дитина, теж різна: десь це розпач, десь це активні дії, а десь завмирання та апатія.

Діти та підлітки переживають особистісну катастрофу, проте на відміну від дорослих вони не можуть ані описати її, ані розказати про неї, ані пояснити, що вони відчувають.

Діти інтуїтивно знаходять вихід, граючи в ігри, і дедалі частіше у ті, які імітують війну. Раніше ми говорили про це як некорисний час, залипання чи залежність. Сьогодні я вважаю це непоганим терапевтичним інструментом.

Більшість підлітків починають поводитися як діти. А молодші — вередувати так, ніби вони немовлята. Варто спостерігати за цим і не вимагати від дитини чи підлітка поведінки, яка відповідає їхньому віку.
Звісно, це ускладнює і навчальний, і виховний процес. Тож сьогодні найперше завдання для вчителів — перебудувати свою діяльність із роботи у школі на роботу з дітьми.

Потрібно припинити вирішувати навчальні завдання за освітньою програмою, а використовувати освітню програму як предмет обговорення працювати із ситуацією дитини чи підлітка. Зважаючи на сьогоднішню ситуацію, краще прибрати такі умовності, як успішність і оцінювання.

Щодо вживання дітьми лайливих слів. Якщо раніше мат був забороненим варіантом спілкування і діти зазвичай використовували його, аби бути для самих себе уявно дорослими, то сьогодні як серед дітей, так і серед дорослих він відтворює чи замінює певні емоційні стани та реакції. Думаю, що не варто зараз забороняти, а використати цей момент для того, щоб допомогти дитині або підлітку зрозуміти, які саме емоції замінила лайка, а заразом навчити диференціювати власні емоції.

Типи реакції підлітків на війну 

А чи мають тинейджери специфічні психопатологічні феномени?

Щодо клініко-психологічної картини, то типовою є так звана адинамічна депресія із властивими їй масками астенії (тривала, понад місяць, або хронічна, понад пів року, втома), апатії, ангедонії (нездатність отримувати задоволення від діяльності, яка зазвичай буває для людей приємною). Трохи згодом після того, як діти та підлітки вибралися з підвалів чи залишили зону активних бойових дій, у них триває психопатологічна симптоматика насамперед у вигляді відкладеного страху, різних фобій та регулярних кошмарів, а також перекручене сприйняття ситуації:

Ситуаційні фобії
За надзвичайної ситуації діти та підлітки відчували ситуаційно зумовлені агорафобічні явища: страх підійти до вікна, стати на повний зріст, бажання ходити зігнувшись, короткими перебіжками, страх привернути увагу ворогів тощо. Усе це заради того, щоб вціліти у бою, що точиться поруч. Але за кілька днів перебування у безпечному місці (або умовно безпечному) у них знову з’являються такі симптоми, як страх підійти до вікна, але вже у домашніх умовах, страх лягти спати у ліжко та бажання спати на підлозі під ліжком тощо.

Різновиди перекрученого сприйняття ситуації
Після того як діти чи підлітки опиняться у безпечному місці, вони можуть стверджувати, що дії окупантів правильні (засуджують дії української армії, намагаючись в інтернеті знайти докази того, що загарбники хороші, а всі негаразди через українську армію); обґрунтовують їхню жорстокість, зокрема, «несправедливістю влади»; виправдовують дії рашистів «високими цілями боротьби за соціальну справедливість», що стоять перед ними; звинувачують владу у жертвах у разі активного протистояння ворогам (синдром заручника). Таке реактивне виправдання катів можна пояснити проявом істерії полегшення.

Які гендерні особливості переживання воєнного досвіду варті уваги?
Важливо обговорювати новини, а також інформацію з інтернету та у стрічках соцмереж, у яких присутні діти й підлітки. Звісно когнітивне сприйняття і розуміння тих чи інших тематик, ставлення і стратегії дій, які обговорюють відрізняється в залежності від статі. Наприклад, коли медіа обговорює зґвалтування жінок або інвалідизацію чоловіків у зоні активних бойових дій. Діти та підлітки зазвичай ототожнюють себе з дійовою особою новин. Так само, коли обговорюють позитивні новини та геройські вчинки: мама, яка врятувала немовля, прикривши його собою, або прикордонник, який відправив воєнний корабель у відомому напрямку.

Жертвам багато хто допомагає, але у них майже немає змоги висловитися. Дуже часто за них ніхто не несе відповідальності, а їм зараз дуже потрібна справедливість. Тому мій перелік рекомендацій такий:

Дотримуйтеся термінології підлітків, наприклад, називайте загарбників загарбниками, вбивцями чи терористами. Це для них дуже важливо, як і подальше покарання тих, хто зруйнував їхнє звичне життя.

Дайте простір для інфантилізму. Він дуже ситуативний і не назавжди. Визнайте право дітей не бути дорослими. Приймайте їхні емоції та право на прояв різних емоцій.

Припиніть говорити про майбутнє, перспективи та навчання (про «ким ти будеш, коли виростеш»).

Не говоріть дітям та підліткам, що вони мають допомагати батькам матеріально, соціально та емоційно. Вони не зобов’язані це робити.

Дайте їм можливість спілкуватися з важливими для них дорослими на рівних. Це можуть бути навіть ті дорослі, які не подобаються батькам.

Подбайте про збереження їхніх стосунків із друзями. Цікавтеся про справи їхніх друзів, багато говоріть про це. За змоги організуйте простір для інтеграції та створення дружніх стосунків.

Відновіть їхні хобі. Максимально підтримуйте захоплення. Це допоможе відновити бодай частину звичного способу життя.

І про надважливе.
Обов’язково організуйте безпечну психологічну допомогу як дітям, так і собі. У найближчі 3-4 місяці нехай це буде щотижневим завданням.