«Ми не слабкі зовсім, ми сталеві»: чотири історії «Жінок зі сталі»

Цей феномен, яким вони стали, вивчатимуть історики майбутніх поколінь. Ця титанічна робота, яку вони зараз роблять, допомагає вижити та не занепасти духом сотням родин українських воїнів. Цей біль, який вони носять у собі, здається, просто неможливо витримати. Але вони витримують і кажуть, що відчувають стільки сили, скільки не відчували ще ніколи. Це справжні жінки зі сталі — як їх охрестили в народі. А тепер вони так звуться офіційно: вже кілька місяців Рада дружин та матерів захисників України «Жінки зі сталі» провадить свою діяльність, щоб підтримувати сім’ї українських захисників і не дати світові забути про них ані на хвилину.

Ми записали історії чотирьох «Жінок зі сталі»: про «життя після смерті», коли нарешті отримуєш повідомлення з бункерів «Азовсталі»; тремтіння від новин про трагедію в Оленівці; трансформацію болю в дію разом з однодумцями і про те, що українських жінок не можна недооцінювати, — бо вони не слабкі, вони сталеві.

Неля Шастун

У мене двоє синів, Ігор та Микита. Ігоря ми втратили 1 квітня у Маріуполі, Микита зараз у полоні. Ми — уродженці Маріуполя: я та мої діти народилися, виросли, вчилися, одружилися у цьому прекрасному місті. Я була інженером з охорони праці, довгий час працювала на наших металургійних комбінатах — імені Ілліча та «Азовсталь», потім перейшла у компанію, що займалась реконструкціями будівель у Маріуполі: робили гарними садки, школи та інші споруди у нашому місті, якого вже нема.

Мамо, якщо не я — то хто?

Мій старший син Ігор з 2015 року був на службі: отримав повістку просто на комбінаті імені Ілліча. Пішов служити в морську прикордонну службу. За шість років дослужився до старшого сержанта та був командиром прикордонного катера. Потім контракт закінчився, він почав служити в полку «Азов».

Молодший Микита пішов до лав ЗСУ у 2017-му. Він мінометник, три роки пробув в окопах під Донецьком. Після закінчення контракту він вважав, що його війна закінчилась, одружився. Став жити цивільним життям. Але 23 лютого Микита сказав, що йде до Ігоря, бо буде війна, і він повинен бути з братом, захищати батьківщину.

Я його просила не йти, а він відповів: «Мамо, якщо не я — то хто?» І з 24 лютого Микита теж став служити в полку «Азов».

Потім у нашому місті було страшне. Вимкнули воду, світло, зв’язок. Ми готували на вогнищах під під’їздами. Я виїхала з Маріуполя 16 березня: за цей час сини приїздили двічі, привозили їжу. Ми роздавали її, я ділилася з тими, у кого були дітки. Але знайшлася одна дівчинка, їй не дістався пакетик мівіни. І вона сказала: «Щоб твої сини здохли».

Першого квітня зателефонував малий і сказав: «Мамо, Ігор двохсотий». Відтоді життя у мене обірвалося.

Будеш плакати — я покладу слухавку

Але Микита залишався там: я знаю, що таке «Азовсталь». Усі ці бункери, усі ці скидання бомб я уявляла наживо: як моя дитина сидить, а їй на голову падають ті бомби. Коли він телефонував, я стримувала сльози, щоб довше поспілкуватися зі своєю дитиною, бо він казав: «Будеш плакати — я покладу слухавку».

Микита — це така людина, в якої завжди все добре, якщо живий-здоровий. Але з часом його настрій ставав усе гіршим. Одного разу він мені написав: «Про нас усі забули. Тут нас чекає наша смерть. Або нас вб’ють, або помремо як собаки — без їжі і води».

16 травня о 05:48 я отримала повідомлення з чужого телефону: «Мамо, у мене все добре. Мій телефон розбитий. Я довго буду не на зв’язку». І все. Відтоді я свою дитину не чую, з ним немає листування. Єдине, що десь у двадцятих числах патронаж «Азову» сповістив: Микита 17 травня був виведений в Оленівку.

Була надія, що їх обміняють, але після 29 липня у нас знову сталася катастрофа. Ми не знаємо, що з нашими хлопцями та дівчатами. Жодних достовірних списків, жодних дзвінків чи повідомлень — нічого немає.

А потім з’явились «Жінки зі сталі»

Я сиділа і весь час дивилася новини — це було жахливо. Єдина розрада — Микитина дружина з донькою, моєю онукою. А так — все одно, сидиш і чекаєш якихось новин перед екраном. А потім з’явились «Жінки зі сталі». Цих дівчат мені послав, мабуть, Господь, бо я вже сходила з розуму. Ми стали проводити пошуки, ходити в різні організації: СБУ, ГУР, МВС. І скрізь нам йшли на зустріч, скрізь ми отримували якісь відповіді. Стали проводити зустрічі з родинами, які нічого не знали і сиділи в інформаційному голоді, як і я колись. Їхні запитання ми акумулюємо, записуємо та передаємо в органи, які цим займаються.

Намагаємося зробити так, щоб про Оленівку не замовчували: треба кричати, щоб не забували про наших хлопців. Світові лідери мають бачити це хвилювання матерів і дружин, розуміти, що нам не байдуже. Якщо ми будемо сидіти склавши руки — то нічого не дочекаємося, бо розуміємо, що у влади зараз багато інших проблем.

Мені всі кажуть, що я сильна жінка. Але я, як і всі, слабка. У мене всі емоції зовні, але тримаюсь заради своєї дитини, бо відчуваю зв’язок із сином. Якщо мені тут буде погано — то і йому буде дуже погано. А я повинна бути сильною для того, щоб він там вижив. Щоб повернувся до своєї дружини, до мене. І щоб ми далі жили нормальним життям, наскільки це можливо тепер. Я розумію, що без старшого сина нормального життя вже не буде, але ми всі повинні продовжувати жити заради нього.

Анастасія

Мій чоловік Андрій зараз перебуває у полоні. До повномасштабного вторгнення ми з маленьким сином жили в Маріуполі. Я була завідувачкою в аптеці, чоловік служив у Нацгвардії. Він вчився у військовій академії, був знайомий із війною від самого її початку.

У ніч проти 24 лютого в чоловіковій частині була тривога: йому зателефонували, і він поїхав. Вранці зателефонував і сказав зібрати речі на три дні, документи та їхати до бабусі в інший район Маріуполя. Коли ми приїхали, там вже були інші родичі: у двокімнатній квартирі перебували дев’ятеро людей. Ми готували їжу на вулиці. Хтось завжди чергував вночі, щоб розбудити родину, коли починались обстріли.

Якщо ми тут помремо, то хоча б разом

Спочатку ми з чоловіком зідзвонювались, а потім зник зв’язок. Він кілька разів забігав на хвилинку до нас. 10 березня прийшов і сказав: «Якщо я вас звідси не заберу, ви тут не виживете». І вивіз двома частинами усю родину на завод «Азовсталь». Два місяці ми прожили там у бункері. Місто вже було захоплене, усе обстрілювалося з ранку до ночі.

Життя в бункері було дуже тяжке: 42 людини перебували у довгому коридорі. Дерев’яні піддони, накриті робочими куртками з заводу, стали ліжками. Було холодно, суп варили один раз на день. З сином вчили букви, малювали, придумували якісь ігри, конкурси. У подарунок тому, хто переміг, діставалось галетне печиво.

Чоловік теж був у бункері на території заводу, приходив до нас щодня на кілька хвилин. Приносив печиво, якісь консерви. Якби цього не було, ми могли б і не вижити. Він прийде — ми отак сядемо, посидимо всі втрьох. Казав, якщо вийдемо звідси, — перше, що зробимо, обвінчаємося. У бункері минула наша річниця весілля. Андрій казав: «Я вас сюди привів і звідси маю вивести». Наказував, щоб ми звідси не йшли, доки він сам не скаже виходити. Вважав, що не має права нас підвести, і його це тримало. Він жив заради нас.

Минали дні, тижні. Спочатку нам здавалося, що через кілька днів нас або заберуть, або самі вийдемо і підемо до своїх квартир. Потім в один момент було відчуття, що ми тут назавжди: звикли до цих людей, які там були. Жили ніби великою родиною.

Від вибухів у бункері вилітали металеві двері, один вихід засипало. Були моменти, коли вночі підлога просто ніби пливла на хвилях, настільки хитало все під землею. Чула, що були бункери, які просто складались, як картковий будиночок. Я завжди міцно обіймала сина і притискала до себе: думала, якщо ми тут помремо, то хоча б разом. Тримала його біля себе, щоб вибухом нас не розкидало.

Зірочко, не переживай, зі мною все в порядку

Був момент, коли Андрій прийшов і сказав: «Сьомого квітня я за вами прийду, тут перебувати небезпечно». Ми зібрали все, що в нас там було, чекали цілий день. А він не прийшов. І наступного дня також. Я рахувала дні, скільки він не прийшов, думала про всяке. Але вірила все одно у краще. Минуло три тижні, до нас у бункер прийшов солдат, і я його впізнала. Підбігла і попросила дізнатися, що з Андрієм. Він сказав написати записку — ми з сином написали, що сумуємо і підписали. Через три дні цей солдат повернувся і передав записку-відповідь. Виявилось, що Андрій у госпіталі: він отримав поранення того дня, коли мав нас забирати. У записці було написано: «Зірочко, не переживай, зі мною все в порядку. Я коли зможу, повернусь до вас. Обійми Ваню і поцілуй. Твій чоловік Андрій. 19.04». Цю записку я завжди ношу з собою. Якби він не написав «Зірочко», я б не повірила, що це від чоловіка. Але так мене мама називала в дитинстві — таке собі кодове слово.

Мамо, а що війна закінчилася?

Потім нас виводили міжнародні організації: спочатку був фільтраційний центр у Безіменному. Перед цим, ще на заводі, мене зупинив хтось із командування і сказав, щоб я не говорила, хто мій чоловік. Сину я сказала, що тато пішов у море. Почистила всі телефони, навіть номери видалила. Але коли проходила фільтрацію, вони десь знайшли фото мого чоловіка у військовій формі. Я намагалась викрутитися, але потім довелось зізнатися.

Мене відправили на допит: із шостої вечора до першої ночі ФСБ мене допитували, кричали, обзивали, змушувати сказати якісь позивні. Забрали мій телефон. Я плакала, але нічого не сказала. Говорила: «Не знаю, не цікавилась роботою».

Потім Червоний Хрест вивіз нас у Запоріжжя, там мій син спитав: «Мамо, а що війна закінчилася?» Я кажу, так, синку, для тебе війна вже закінчилася. А він питає: «А чому тата немає з нами?» Я йому пояснила, що для тата війна не закінчилась.

Ми нічого про нього не знали, крім того, що Андрій лікувався у госпіталі. Але зв’язку не було. З заводу вони виходили 18 травня: я бачила відео, на якому чітко видно мого чоловіка. Я почала телефонувати в усі служби, але його не було у списках. Тільки через якийсь час повідомили, що Андрій перебуває в Оленівці.

Зараз я постійно чекаю. Здається, ніби завтра зателефонують і скажуть: «Їх повертають». Хочеться йому хоч щось передати, хоч якусь вісточку. Дуже допомагають дівчата з «Жінок зі сталі». У них стільки сили, стільки готовності робити все, що завгодно, щоб допомогти. Я коли з ними познайомилась, то зрозуміла: вони ще сильніші, ніж наші воїни.

Софія

Я — сестра бійця одного з підрозділів ЗСУ, який зараз перебуває у полоні. Після довгої та виснажливої оборони Маріуполя він виконав наказ і вийшов з «Азовсталі».

Зараз займаюся громадською роботою, працюю в офісі: приймаю заявки, пишу листи, відповідаю на дзвінки, веду телеграм-канал ГО «Жінки зі сталі».

Наша сім’я родом з Луганської області, війною ми живемо з 2014 року. Я переїхала до Києва давно, а всі родичі, зокрема і брат, до останнього жили на сході. Після закінчення університету він працював за кордоном, а потім повернувся і пішов до армії. Для нас це було неочікувано, адже брат був завжди ніжний, чуйний, домашній… А тут просто пішов у рідному райцентрі до військкомату, спитав, чи є повістка. Сказали, що є. Так почався його шлях військовослужбовця. Повернувшись з армії, брат пішов служити за контрактом. У країні йшла війна, і він не міг залишитися осторонь — йому було не байдуже, що відбувалося.

Найстрашнішою була тиша

Війну я зустріла у Києві: з вікна було видно, як палають Буча та Гостомель. Ми виїхали в передмістя, але так само відчували, коли летіло та вибухало. Та найстрашнішою була тиша — така липка і небезпечна. Після неї завжди ставало дуже гаряче і доводилося спати в підвалі, а не в ліжках.

З братом спочатку був зв’язок, раз на тиждень він намагався телефонувати або писати. Казав, що є що їсти, є чим працювати. Загалом у всіх хлопців було «все добре», бо вони воїни: просто не могли говорити щось інше. Нас до війни життя не готувало, на відміну від них. Братик нас беріг.

Востаннє він зателефонував моїй мамі та сказав, що більше зв’язку не буде. Що він видаляє все з телефону і на пам’ять вивчає тільки один номер — її. Тут варто пояснити: брат мені не рідний. Ми двоюрідні, але так сталося, що крім нас тут у нього нікого немає. Його історія ще з дитинства невесела: мама давно живе в росії, а тато та старенька бабуся — на території так званої «лнр».

Можна вважати, що це благословення

З полону брат одного разу зателефонував рівно на одну хвилину. Можливо, тоді, коли туди єдиний раз допустили Червоний Хрест. Сказав, що в нормі й навіть скупався, але дуже хоче переодягнутися в чисте. Коли моя мама не витримала і спитала, звідки у нього зв’язок, він відповів: «Можна вважати, що це благословення».

Під час обміну з полону вийшов його найкращий друг: він підтвердив, що з братом все добре. А після подій в Оленівці 29 липня у нас, на жаль, жодної впевненості немає. Ті списки, що дала росія, — ми всі розуміємо, що вони недостовірні. Також знаємо, що наш ворог підступний, хитрий і хоче залякати, примусити погоджуватися на все.

Зараз немає жодних новин. Чекання вбиває. І вбиває не нас, а наших захисників, бо вони там перебувають у жахливих умовах, не маючи змоги захищатися. Їх беззбройних загнали в той барак і просто нищили.

Я — мама і жодного разу за вторгнення не плакала: не давала волю відчуттям, щоб не лякати дитину. Але новини 29-го мене заскочили зненацька на ярмарку — усе, що мала в руках, я просто впустила і кричала, бо це така несправедливість. Люди не могли захищатися! Їх просто нещадно вбили.

Трансформувати свій невимовний біль у дію

Поки ми жили у передмісті, то мали своє подвір’я і займалися садом, щоб відвертати увагу від обстрілів. А потім повернулися додому на 16-й поверх. Кожного разу, коли вмикали сирену, у мене були панічні атаки. За себе не боялась, але відчувала відповідальність за дитину: розуміла, що не зможу швидко дістатися укриття.

А потім я дізналася про «Жінок зі сталі», познайомилася зі своїми однодумицями. Ми всі там травмовані однією темою, розуміємо одна одну, як ніхто інший. Бо стукати у владні двері самотужки — дуже важко. А тут ми всі заодно, кожна має свою історію і свою величезну мотивацію. Завдяки цим жінкам я навчилася трансформувати свій невимовний біль у дію. І сьогодні відчуваю таку силу, що, здається, на моєму шляху немає жодних перепон, жодних дверей. Я можу все! Стала сильною і нарешті на тридцятому році життя впевнено йду в майбутнє. Знаю, чого хочу і чим займатимуся надалі, коли ми повернемо додому всіх наших героїв. Планую записатися у пошукову групу тіл загиблих, щоб повертати їх додому. Щоб родичі мали змогу попрощатися і поховати своїх близьких. Це дуже важливо — мати якесь місце, де можна поплакати і сказати те, що ти не встиг сказати.

З цими жінками я зрозуміла, що не потрібно нас недооцінювати. Що можна відібрати землю, волю, катувати і вбивати. Але це тільки додає сили боротися. Жодна мерзенна сила не може в нас відібрати нас самих, нашу сутність, особистість. Хто прийшов із мечем — від меча і загине. Не варто повертатися спиною до нас, жінок: ми не слабкі зовсім, ми сталеві.

Наталка Зарицька

Мій чоловік — боєць Окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Він старший солдат, пройшов «Азовсталь», був захоплений у полон. Після публічної страти полонених в Оленівці доля мого чоловіка мені невідома.

Ми познайомилися майже чотири роки тому. Я завжди відчувала потребу допомагати армії, навіть долучитися до армії. Але у 2014 році в мене якраз народився син від першого шлюбу, а потім була важка хвороба тата. Ці обставини не пустили мене на війну. І я вирішила, що коли життя не дає мені змоги воювати, то я можу принаймні займатися волонтерством, допомагати країні. Працювала в агрохолдингу, виховувала дитину, почала напряму допомагати кільком бійцям. Писала їм і питала, які є потреби. Серед цих контактів був і контакт мого майбутнього чоловіка Богдана.

Тобі потрібна штанга

Все почалося з дружби. Коли я запитала, що йому потрібно, Богдан нічого не попросив, окрім книжки з домашньої бібліотеки, кількох ручок, які б тоненько писали, та олівців. Я підібрала йому ці ручки та олівці, купила книжку Насіма Талеба «Антикрихкість». Підписала. Купила ще смаколиків і відправила на фронт. І так почалося наше спілкування. Він написав, що напрочуд дивно, але ручки виявилися саме такими, ніби він сам їх вибирав.

На той час життя мене не балувало. Я перенесла низку операцій, була дуже квола. І захоплювалась його силою та витримкою. Якось він мені написав: «Я бачу, що ти хочеш одужати, бути сильною. Тобі потрібна штанга». Але ж мені лікарі заборонили підіймати більш як три кілограми. А він каже, що любить заборони та обмеження, бо за них можна виходити. І від цих трьох кілограмів за рік я вже підіймала 116 кілограмів: завдяки йому я вийшла за межі й почала багато чого досягати.

Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ

Вже після нашого знайомства Богдан приєднався до «Азову»: були нескінченні навчання, злагодження на полігонах. Його вабило, що там дотримуються здорового способу життя і заведено було брати собі щонайменше два напрями для розвитку особистості. Взявся за вивчення мов, читання, цікавився економікою. Я йому давала уроки англійської мови, а він мені — настанови з важкої атлетики.

Ми склали читальний план на 100+ книжок за рік. У багатьох книгарнях нас знали за тим, що ми купували по два примірники одного й того ж видання. Одна з них — «Список Шиндлера» Томаса Кініллі. Там описувалося життя в бараках — це те, що випало і на його долю. Я рада, що він прочитав цю книжку. Сподіваюсь, вона йому допомагає проживати те, що влаштувала нашим полоненим росія. На обкладинці цієї книжки було написано: «Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ». Мій чоловік врятував маленьке руде кошенятко з гарячої точки і одним із командирів передав його мені. Так ми врятували один світ, і в нас тепер вдома живе кіт Василь.

Бачилися ми 14 лютого — я поїхала до нього в Маріуполь, провела там кілька днів. Це були останні мирні дні міста.

Прилетіла ракета, впала біля ніг і не розірвалася. Я знаю, що це ти

Потім ми вирішили, що будемо разом як чоловік і жінка. Я вітала його з днем народження, а він сказав, що любить мене, і запитав, чи згодна я стати його дружиною. 17 квітня ми одружилися на заводі «Азовсталь» дистанційно: командир Денис Шлега нас розписав.

Зв’язку не було тривалий час, мені навіть говорили, що він, імовірно, загинув. Я ходила сама не своя, але продовжувала йому писати. А потім зв’язок з’явився — це було як життя після смерті. І він писав: «Мала, прилетіла ракета, впала біля ніг і не розірвалася. Я знаю, що це ти. Так працює любов».

Тим часом ми були вдома, місяць прожили у льоху свого київського будинку. Рука потягнулася до книжки Айн Ренд «Ми живі». І коли завантажились повідомлення, які він мені писав, поки не було зв’язку, — на фотографії я побачила в чоловіка в руках цю ж саму книжку. Ми її читали паралельно, хоча я маю вдома тисячі книжок. І в Богдана на базі «Азову» теж накопичилась чимала бібліотека. Він мені завжди каже, що збирає два рюкзаки: тривожний і заспокійливий. У тривожному звичайний набір солдата, а в заспокійливому — книжки. І навіть перед виходом з «Азовсталі» Богдан узяв із собою дві книжки — підручники з англійської та німецької мов. Я потім довго жалкувала, що не застерегла його: ці підручники ж теж можуть бути тригерами для росіян. Вони порушили всі статті Женевської конвенції та можуть назвати фашистом чи неофашистом тільки за те, що він вивчає мови.

17 травня Богдан вийшов на зв’язок і сказав, що виконуватиме наказ і виходитиме з «Азовсталі». Я знала, що він в Оленівці. Після трагічних подій в колонії настав інформаційний вакуум. Ці списки загиблих та поранених, які надала росія, не мають жодного натяку на правдивість. Вона просто в черговий раз показала своє варварське обличчя: блокує доступ до військовополонених та вбиває тих, хто не може захиститись.

Так з’явилися «Жінки зі сталі»

Ще коли був другий тиждень блокади Маріуполя, лунали заклики говорити про ситуацію в місті, кричати на весь світ. Я не могла вийти на площу свого міста, тому ми в льоху малювали з сином. Намалювали плакат із великим червоним серцем, я це сфотографувала, опублікувала світлину в фейсбуці. На ранок я побачила, що багато відомих людей розмістили у себе цей допис. У групі «Врятуємо Маріуполь» люди почали ставити це фото собі на аватарки. Так я познайомилась з мамами бійців полку «Азов», з іншими людьми, кому болить Маріуполь. З ними пізніше ми вийшли на акцію під посольство Туреччини. З ними та іншими й надалі ходили на різні акції, записували відеозвернення, робили все, аби про Маріуполь не забували.

Почали давати багато інтерв’ю для світових медіа, провели перший брифінг із закликом до Ердогана. Потім була поїздка до Туреччини, почали підтягуватися не тільки родини бійців «Азовсталі», а й захисників з інших напрямків. Спільнота уже була створена, і була достатньо міцною. Залишилось тільки закріпити це юридично: так з’явилися «Жінки зі сталі».

Ця спільнота — про жіночий дух. Хоча у нас, звісно, є і чоловіки, у яких дружини потрапили в полон, і батьки бійців. Але спільнота все ж створена жіночою енергією. Ми тепер об’єднуємо родини всіх захисників України: займаємося і бійцями, що нині воюють, і безвісти зниклими, і військовополоненими, і тими, хто поклав життя за Україну.

Ми підтримуємо одна одну — це головне. Це спілкування нам багато дало, вивищило нас над нашими стражданнями. А з духу вже народжуються смисли. Ми пишемо звернення до влади, маємо вже не одну комунікаційну перемогу. Звісно, розуміємо, що повернення наших героїв додому на 80% залежить від росії. Але є ці 20%, які залежать і від нас: їх потрібно використати на максимум. Це ми й робимо, першими проторюючи важкий шлях.

Любов може здолати все

Я раніше інколи сама себе запитувала, чому мені доля підкидає такі складні випадки. Тепер бачу: певно, втрати близьких людей і випробування дали мені якесь щеплення, щоб тепер я могла повноцінно боротися, об’єднати людей, допомагати і собі, й іншим.

Інколи мені сниться чоловік або я подумки з ним розмовляю, раджуся, звіряюся. І згадую, що дуже сильно його люблю. Саме з цим почуттям любові вдається відкривати будь-які двері — навіть двері президентського палацу в Туреччині. Я переконана, що любов може здолати все. Живу любов’ю та вірою і радію, що можу допомагати іншим — це надихає, дає змогу боротися. Що гірше стає — то більше людина виходить за свої межі. Цього мене навчив чоловік.

Громадська організація «Рада дружин та матерів захисників України “Жінки зі сталі”» була створена дружинами, матерями, сестрами захисників України, які опинилися в полоні, зникли безвісти або загинули. Мета ГО — не дати світові забути про наших героїв, повернути їх живими, а загиблих поховати належним чином. Це створення міцної та дружньої спільноти, де кожний її представник матиме підтримку та впевненість у тому, що він не самотній і йому є на кого розраховувати в цей страшний час.

Організація розробляє та впорядковує алгоритм дій для звернень родичів у державні та гуманітарні структури, надає безплатну юридичну, психологічну та соціальну допомогу. Комунікує з представниками органів влади, міжнародними організаціями, українськими та закордонними ЗМІ. Проводить брифінги в Україні та за кордоном з метою привернути увагу суспільства до теми полонених, зокрема два брифінги у Стамбулі в травні 2022 року.