«Я не маю такої сили духу, як хлопці та дівчата з «Азовсталі», але я маю змогу розповідати про українське». Жінки, які говорять про культуру в блогах

від | Тра 18, 2022 | Фемкульт, Її історія, Персони

Війна з росією породила величезний запит на все українське: ми купуємо одяг локальних брендів, переходимо на державну мову в побутовому спілкуванні, шукаємо україномовних ютуберів та спрагло поглинаємо все, чого раніше не знали про свою культуру. Це підсилює голос тих, хто вже давно транслює схожі меседжі, та мотивує сміливіше говорити тих, хто досі мовчав.

Ми поговорили з жінками, які розповідають про українську культуру в соцмережах. Що сформувало в них любов до свого? Де вони беруть натхнення? Що їм дає ведення блогу? Читайте пряму мову: 

Марія Кристопчук, 28 років
@septemberelle

Марія Кристопчук зачаровує аудиторію бездоганним смаком до поєднання старожитностей і сучасних речей. Її світлини з художньої майстерні зберігають до закладок, як із пінтересту. Підписники мріють, щоби її #iсторіїзшухляди про діда Андрія, пані Стефу та тітку Лесю колись вийшли книжкою. Вишивка, ілюстрація, антикваріат та #квартираномербезкінечність доповнюють цю естетичну реальність ілюстраторки зі Львова. 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Марія Кристопчук (@septemberelle)

Про плекання українства та любов до історії

Я виросла та живу у Львові, за фахом ілюстраторка. Буває, що ділюсь у блозі фрагментами робочого, знимками ілюстрацій та проєктів у процесі. Однак загалом він радше про світовідчуття: в блогу я рефлексую, транслюю власні цінності повагу до свого коріння та історії, україноцентричну громадянську позицію, натхнення українським культурним спадком, природну допитливість і спостережливість.

Розповідаю і про своє захоплення колекціонування старожитностей. На моїй сторінці багато родинних історій, реліквій, Львова, уваги до деталей це невіддільна частина мене. Безупинні дослідження родоводу в контексті історії й послугували фундаментом для мого світогляду та розуміння себе. Важкі долі, репресії, голод, звитяга, смерті в боротьбі за незалежність для моєї родини геть не хрестоматійні поняття. Це особисті історії. Я донька жінки, народженої на засланні у Сибіру. Чи можу я не плекати українство у вже власній сім’ї? Ні, адже це те, що кров’ю виборювали мої пращури.

Почасти з бажання відчути фізично цю нитку поколінь, котра зв’язує все воєдино, почалось моє захоплення антикваріатом. Промовисті речі з історією, що належали рідним, стали основою палкої пристрасті колекціонування старожитностей. Нескінченний вир натхнення та спраги нових маленьких відкриттів.

Про українську культуру

Українська культура це скарб, який маємо честь успадкувати. Надбання, за яке сплачували й сплачуємо безцінним. Зараз спостерігаю свого роду відродження в часи війни, коли з’явилась реальна загроза втратити цю культуру, коли окупанти намагаються відібрати в українців право на українське, в людях закипів спротив. Спостерігаю, як ті, хто раніше не надто цікавився українською культурою, зараз відкривають її для себе, закохуються. Ті ж, хто й раніше плекав до неї любов, прикипають ще дужче. Це радість крізь смуток цінно, що люди віднаходять шлях до свого, прикро, що дорогою ціною.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Марія Кристопчук (@septemberelle)

Про блог

Доволі часто читачі пишуть, що мій блог надихнув їх перейти на українську/ почати досліджувати свій рід/ відновити ту чи іншу традицію або й прищепити, започаткувати/ взятись за голку й вчитись автентичних технік вишиття тощо. Такі слова зворушують, надихають та створюють розуміння, що навіть своїм невеличким блогом можна вкласти дещицю в спільну важливу справу. Тому використовую цю можливість бути почутою, знайти однодумців, дізнатись щось нове. У цьому вбачаю цінність соцмережі.

 

Дарина Федосенко, 23 роки
@daryna_fedosenko

Філософія, етно та фотографія — це те, що робить щасливою Дарину Федосенко. Дівчина публікує в інстаграмі свої вірші й дописи про українську культуру та роздуми на важливі соціальні теми. З початком повномасштабної війни в її стрічці почали з’являтись дописи про громадянську позицію, маловідомі історичні факти, історії переходу людей на українську мову та волонтерство. Вони органічно межують зі світлинами у національному вбранні.

Про фотографію зі змістом

Я киянка, тимчасово живу в селі на Закарпатті. До війни фотографувала — це мій основний напрям роботи. Іноді знімаю та монтую відео. Ще завершую навчання, спеціальність — філософія.

Минулого року в цей самий час я організувала першу зйомку в традиційному строї. В описі написала: «Можливість популяризувати українську культуру через професійну діяльність — що може бути краще?». Це бажання накопичувалось роками і досягнуло свого піка. Зараз я хочу, щоб уся моя діяльність була з цим пов’язана. Щоб кожна зйомка мала зміст. Хочу показувати всім, наскільки гарна наша культура, зберігати і відтворювати традиції.

Про дитинство та формування світогляду

Завдячувати своїй позиції та світогляду маю батькам і родині. Бабусі з Закарпаття, котра зберегла українськість і, попри великий тиск із боку зросійщеного Києва, передала цю любов своїм донькам, а потім онукам. Колискові, казки, колядки, писанки, мотанки та інші ознаки причетності до етносу — по краплинці накопичувались, викликали інтерес і зачарування. Великдень та Різдво — мої улюблені свята, на які вся родина збиралась разом, усі вбирались у вишиті сорочки, ходили в храм на всеношні та робили вертепи. Від батька взяла любов до вивчення нашої історії, щоразу сприймала близько до серця кожен прочитаний художньо-історичний роман. Відчуття жахливої несправедливості і розуміння, що інші цим не переймаються, бо в їхній простір просто не потрапляють ці факти, супроводжувало роками. На щастя (хоч і з великим болем, через те, якою ціною довелось досягнути цього розуміння), зараз ми усвідомили, хто ми є і хто наш справжній ворог. 

У дитинстві велику роль у моєму формуванні зіграла скаутська організація «Пласт». Потім кілька років займалась бойовим гопаком, допомагала проводити майстер-класи з народної творчості, організовувала з друзями в Києві творчі вечори. Моя взаємодія з автентикою почалась завдяки музею Івана Гончара та його середовищу. Саме там я вперше побачила справжні традиційні строї як на експонатах, так і у використанні. До старовини потрібно ставитись із великою повагою, не паплюжити, а зберігати та робити репліки — реконструкції вбрань. Тому в роботі завжди раджусь зі спеціалістами своєї справи — етнографами.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Дарина Федосенко (@daryna_fedosenko)

2020 рік провела з Молодіжним націоналістичним конгресом — організацією, в якій знову знайшла однодумців. Слово «націоналізм» не лякало, бо ми розуміли, що негативну конотацію йому навмисне прищепила російська пропаганда: вона роками працювала на те, щоб українці не згадували свою справжню історію, котру намагались переписати і замовчати.

Знаю, що щасливою мене робить взаємодія з українською культурою, нашими звичаями, дослідження космології українського світу. Велике джерело енергії для мене — природа. Люди, оточення, близьке коло спілкування — це теж те, чим або ким надихаюсь. Мені справді хочеться розповідати їхні історії, ловити моменти в кадрах і просто насолоджуватись, перебуваючи поруч.

Про українську культуру

Звісно, мені б хотілось долучитися до поширення справжньої української культури — такої глибокої, цікавої та колоритної. Враховуючи, що наш сусід століттями намагався її вкрасти, спростити і знищити. Бо культура — це той вогник, котрий надавав сенсу боротьбі, в ній закладені всі свідомі та несвідомі ознаки приналежності до певної нації. На території України живуть різні етноси — і це чудово, хай і вони бережуть свою культуру, та водночас поважають чужу. Спільні цінності, знання історії та бажання бути долученим до її творення — те, що може нас усіх об’єднувати. 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Дарина Федосенко (@daryna_fedosenko)

Те, що зараз робить російська пропаганда, не відрізняється від тих методів і схем, котрими вони діяли століттями — і тоді, коли Центральна Рада в 1918 році проголосила незалежність УНР, коли більшовики створили фейковий уряд і, нехтуючи законами, вкотре нав’язали свою брехню. Вони паплюжили наших героїв, очорнювали імена тих, хто боровся за незалежність: на жаль, цьому міфу вдалось протриматись досить довго. Та й зараз знадобиться ще час, щоб остаточно його зруйнувати як в українському суспільстві, так і на міжнародній арені. Від цього залежить наша безпека в майбутньому, тому що росія претендує на нашу історію, бо без права на спадкоємство Русі вони не мають зв’язку з Європою та цивілізованим світом. Тому і є потреба в руйнуванні нав’язаних стереотипів як на побутовому, так і державному рівні.

Про блог 

Я транслюю в соцмережах те, чим живу. Тому тут немає якоїсь стратегії чи послідовності. Тож, якщо людина, котра в пошуку, в цей час натрапить на якийсь із моїх дописів, і він їй допоможе, — звісно, буду безмежно щаслива.

Складання текстів і поширення етнофотографій дають мені відчуття долучення до наповнення інфопростору тими сенсами, котрі вважаю важливими. Відчуття, що ті дописи, де багато збережень (наприклад, про «Холодноярівську Республіку», «Цитати Націоналістів» чи «Підбірку повстанських листівок») допомагають у колективному переосмисленні та формуванні нового сприйняття України. Тож ділитись тим, що маю, — те, що в моїх силах зараз. 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Дарина Федосенко (@daryna_fedosenko)

Анастасія Свідерська, 26 років
@sviderskaaa

Де шукати сучасний український одяг? Яким був останній автограф Олени Теліги? Де розстрілювали за привітання «Христос Воскрес!»? Як перейти на українську мову? Про це та багато іншого пише у своєму інстаграмі Анастасія Свідерська. Адвокатка за професією, вона черпає натхнення в мистецтві, історії та культурі. А ще веде тікток, куди публікує ролики зі справжнім українським колоритом. 

Про себе

Я родом із Чернівців, тут же перебуваю й зараз. За професією я адвокатка, а створення контенту це хобі. Саме тому мої соцмережі рідко переплітаються з професійною діяльністю.

Веду інстаграм та тікток, щоби транслювати те, що цікавить мене саму, чим захоплююсь: історія України, традиційний одяг, українське мистецтво. Саме через ці речі я формую себе як українку, вчусь розуміти свою ідентичність, відчувати свою природу. Я виросла в україномовному середовищі та зуміла сама себе зросійщити. Тому останні роки вперто працюю над власною українськістю, бо знаю, як це — втратити її.

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Свідерська Анастасія (@sviderskaaa)

Сили як для себе, так і для блогу знаходжу переважно у мистецтві та у людях. Слухаю народні пісні, намагаюсь відтворити якісь елементи традиційного одягу, переглядаю орнаменти давніх сорочок і рушників. Це все існує як доказ того, що нас неможливо знищити, що ми завжди перероджуємось із попелу. І це ж дає наснагу жити, творити, боротись, як боролись наші предки.

Про українську культуру

Я вважаю, що творити сучасну українську культуру неможливо, не пройшовши етап осягнення української культури минулих століть. Ми дуже довго перебували в тіні московського культурного простору, а тому власні круті книжки, пісні, проєкти не помітили, не усвідомили, не увібрали. Не вважаю, що саме зараз вношу в українську культуру щось своє: я швидше ретранслятор — поглинаю та розповідаю.

@zrizana_kosa #вінки #головніубори #стрій ♬ оригинальный звук – Music🎧UA

Про блог

Мій блог це своєрідний особистий щоденник, в якому я рефлексую на почуте та побачене. І людям це відгукується. Вірю, що можу змінювати думку людей своїми дописами та відео. Проте знаю, що це довготривалий та накопичувальний процес. Навіть одна людина, яку мій контент змусив задуматись і розпочати шлях пошуку власної ідентичності, це вже перемога. Кожен повинен робити на своєму рівні все, що може для України.

Блог це мій спосіб пережити війну, можливість комунікувати з іншими людьми, отримувати від них фідбек. За екраном я вчусь новому, сміюсь та плачу це як сеанс психотерапії. І це той ресурс, який ти віддаєш, але точно знаєш, що отримаєш згодом більше.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Свідерська Анастасія (@sviderskaaa)

 

Софія Безверха, 25 років
@krapka.krapka

До початку повномасштабного вторгнення Софія вже дев’ятий рік жила в Києві. Війна змусила її перебратися до Чернівців: тепер дівчина волонтерить у місцевому гуманітарному штабі, розповідає про українську культуру без хрестоматійних занудств у блозі та вишиває авторські прикраси. Її брошки та сережки з очима натхненні митцями та літературою. У колекціях Софії є «Малевич», «Фріда», «Хвильовий», «Мунк», «Бенксі», «Солодка Даруся», а також ціла серія прикрас, присвячена Сергію Параджанову. Її дописи про Марію Приймаченко, Любов Панченко та Лесю Українку збирають десятки тисяч вподобайок, а фото оригінальних образів змушують заново закохатися в етніку та вінтаж. 

Про дитинство у зросійщеному місті 

Я народилася у зросійщеному Кременчуці — місті, яке колись було центром промисловості Полтавщини. З культурою там не дуже: я завжди згадую, що там навіть державного театру нема. Хоча це було одне з перших міст, де театр корифеїв зіграв «Наталку Полтавку» Котляревського. Все моє оточення в дитинстві говорило російською, а з української сміялися: вважали сільською мовою. Говорити про історію та культуру теж було не так модно, як ходити у клуби. 

Так, моє дитинство минуло за російськими фільмами та книжками. У підлітковому віці дивилась усі ці «Ранетки», «Папині дочки», «Моя прекрасна няня» і не розуміла, наскільки ми з росіянами різні. Я ототожнювала себе з ними, вважала, що ми «один народ». Хоча тепер бачу, навіщо няню Віку з Маріуполя зобразили такою недалекою малороскою із шоканням і недолугими заграваннями: це і є частина культурної пропаганди, у яку ми всі втрапили.

@krapka.krapka це неможливо пробачити. і страшно подумати, скільки ще буде руйнувань 😭😭😭 FAKE FIRE FAKE SITUATION #тіктокукраїнською #війна #мистецтво ♬ оригінальний звук – мійка


Зараз дуже важко уявити, що дівчинка, яка виросла у цьому середовищі, бореться за українську мову та культуру. Мене врятувало те, що моя мама — носійка літературної мови з Миргородщини — навчила мене говорити, писати і мислити рідною мовою. А потім я вступила до КНУ імені Тараса Шевченка на спеціальність «Літературна творчість» — як я завжди жартую, на поета. Там і почала глибше цікавитися своїм корінням. Вивчила етимологію української мови, прочитала сотні книжок, познайомилася із фольклористами і дізналася про традиційний український одяг, обряди та особливості кожного діалекту країни. Так я усвідомила, яка насправді глибока наша культура і як ми відрізняємося від нав’язаних «старших братів». 

Про себе

Усі тести на тип особистості видають мені лише одне слово — креатор. Так і є: творчість для мене сенс існування. Я розумію, що може забракнути життя, щоби втілити все, що я хочу. Зараз, наприклад, вишиваю: щодня цьому присвячую годин шість, не менше. Хочу навчитися традиційного співу, гончарства, ткацтва, живопису. А ще я не можу жити без автентичної музики, картин, поетичних фільмів, споглядання старих будинків та естетичного ретроодягу… Це все складає мене, деталь за деталлю.

Зовнішність — найвиразніший вияв моєї мистецької душі. Остаточно усвідомила це після 24 лютого, коли вимушена була евакуюватися із двома джинсами і худі. Два місяці ходила, як мрець: і через новини, і через те, що не впізнавала себе у дзеркалі. Я звикла щодня бути різною: вдома в мене десятки старовинних суконь і блуз, понад 30 шовкових хусток, капелюшки, накладні комірці. У цьому вся я: вдягаю красиві речі — і сама розквітаю. 

@krapka.krapka черговий всесвітньо відомий митець, про якого ми не знаємо 💔 #укртікток #тіктокукраїнською #мистецтво🧐🧐🧐🧐🧐 ♬ Hold Back the River (In the Style of James Bay) [Karaoke Backing Track] – Global Karaoke


Зараз я продовжую щодня вчитися. Бо навіть зі своєю літературно-мистецькою освітою про багатьох митців не знаю. Просто тому, що їхні картини, вірші, наукові праці палили, викреслювали з історії і забували на десятки років. Наприклад, я не чула про шістдесятницю Любов Панченко: геніальну модельєрку, художницю та вишивальницю, яка цього березня місяць голодувала в окупації в Бучі. Дізнавшись цю історію, я знайшла каталог і дослідила її творчість, зробила допис із закликом донейтити на ГО «Музей шістдесятництва». Так поспішала, наче відчувала: за кілька днів, на жаль, пані Любов померла. Їй було 84 роки. Зібрані гроші підуть на вшанування її пам’яті.

Про українську культуру

Я впевнена, що українська культура завжди була однією з передових. Вона неймовірно прогресивна і завжди орієнтувалася на Європу. Поки її не почала систематично знищувати росія. Виразний приклад — вбивство цілої родини інтелігентів Крушельницьких. Я сама дізналася про цю історію нещодавно. Антін Крушельницький був міністром освіти УНР, його сини — поети, журналісти, кіномани, вчителі, а донька — докторка медичних наук. І вгадайте, що? Шістьох людей із цієї родини вбили: лежать в урочищі Сандармох та в Биківні під Києвом. Я постійно думаю про те, якою б була наша культура, якби не був спинений кулями цей розвиток 20-х. Своєю діяльністю я намагаюся відроджувати ту забуту культуру, щоб українці пам’ятали: їм є чим пишатися. 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Слава Україні! (@krapka.krapka)

Чи вірю я, що мої дописи щось змінять? Звісно! Щодня отримую відгуки: хтось дізнався про нового художника і купив про нього книжку, хтось відвів дитину на майстер-клас із малювання звірів Марії Примаченко, хтось вперше прочитав книжку українською, яку я порадила… Я запустила нову мовну рубрику в сторіз, де розповідаю про маловживані слова: люди пишуть, що фіксують собі на листочках, розвішують по кімнаті і вчать, залучаючи у своє мовлення.

У переламні історичні моменти культура не спиняє розвиток: вона буяє. Я не згодна із висловлюванням «коли б’ють гармати музи мовчать». Вони не повинні мовчати, культура має жити попри все. Бо це те, що репрезентує нас у світі та тримає на плаву.

Про блог 

Довгий час це була просто сторінка для прикрас і поодиноких поезій. Це був глухий кут: я щодня працювала, але кількість підписників не зростала. Аудиторія мого блогу почала стрімко збільшуватися, коли я заговорила про значуще: «Розстріляне відродження», невідома культура, стародавні традиції, важливість української мови… Так блог виріс за пів року від тисячі до майже сорока тисяч підписників. Адже від початку повномасштабної війни запит на культурно-просвітницьку діяльність скочив до небес: такі дописи в рази популярніші, аніж лайфстайл-контент. Раніше було навпаки. 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Слава Україні! (@krapka.krapka)

Блог дає мені розуміння, що моя діяльність важлива. Насправді я роблю те саме, що й років шість тому, коли вчилася в університеті. Але тоді я розповідала приголомшливі історії своїм двом подружкам, а зараз роблю це на десятки тисяч зацікавлених людей. Мій фронт зараз культурний. Я не маю такої сили духу, як хлопці та дівчата з «Азовсталі», але маю час і талант розповідати про українське та зацікавлювати цим. 

Я мрію, щоб українці припинили заглядати до рота іншим і почали пишатися власним. Щоб Катерина Білокур вважалася геніальною не лише тому, що нею зацікавився Пікассо, а Чернівці не називались маленьким Парижем. Словом, я крок за кроком позбавляю українців меншовартості і закохую у власну культуру. Попереду ще багацько роботи, але вона того варта.

Ірина Побідаш, 48 років
@iryna_pobidash

Кандидатка наук і мама трьох дітей Ірина Побідаш веде літературний блог, де простими словами розповідає про неокласиків Зерова і Рильського, кларнетизм Тичини, «Великий льох» Шевченка… А ще — публікує добірки українських п’єс, розповідає про стилі в літературі та всіляко заохочує аудиторію до читання. Ірина знає половину «Кобзаря» напам’ять та вважає літературу видом мистецтва. 

Про любов до літератури

Я родом із Києва, нині тимчасово у Львові. Контент у блозі пов’язаний із моєю професією на 100%, оскільки все життя викладаю літературу, останні 15 років в університеті.

Пишу про це в соцмережах, бо література це моя любов. У дитинстві бабуся зродила любов до українського фольклору, а мама закохала в художню літературу. Далі філологічний факультет і довгі роки роботи викладача. Навіть тема моєї кандидатської пов’язана з письменником Леонідом Глібовим. З досвіду знаю, що література дається не всім, а проблемою часто є викладач. Тому в блогу я беру на себе роль цього провідника намагаюсь показати інший бік літератури, розкрити митців як живих людей, а не закостенілих пам’ятників із підручників. Не обмежуюсь українською літературою, часом розказую і про інші види мистецтв (наприклад, розбираю картини), бо для мене культурний простір неподільний.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Я, ти і книги (@iryna_pobidash)

Коли я маю сили на себе, то маю їх і на блог. Мене живить любов. До роботи (я тут чудова ілюстрація ідеї «сродної праці» Сковороди), до мистецтва (люблю театр, класичну музику, малярство), та найбільше до близьких. Цей колообіг добра, любові та краси — мій кровообіг, моє джерело. Звичайно, з мене не б’є фонтан натхнення 24/7, я маю свої проблеми, але завжди намагаюсь знаходити щось, що збудить у мені почуття любові. Тоді жити стає значно легше.

Про українську культуру

Українська культура неймовірна. І якщо я хоч трошки своєю роботою прислужусь їй — я щаслива. Вона багатьма недооцінена і відсунута на другий план, зокрема й через історичні умови. Проте її потенціал дуже потужний. Ми маємо, що дати всьому світу, не тільки самим собі.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Я, ти і книги (@iryna_pobidash)

Відчуваю, що це потрібно, коли читачі пишуть подяки за нові імена та твори, які відкрили з моїх дописів; говорять, що подивились інакше або нарешті зрозуміли суть чогось; розширили свої знання або замислились над чимось. Адекватне сприйняття якоїсь культурної спадщини не формується за день чи два, тут замало кількох дописів чи серії сторіз. Це постійна робота, довгий процес.

Про блог

Надзвичайно приємно, коли пишуть, що я закохала в літературу. То мед на моє серце. Блог дає мені насамперед свободу й простір для творчості. Я віддаю свої знання, емоції, енергію аудиторії, а вона мені навзаєм силу і наснагу творити та розвиватися далі. Я проводжу великі лекції для людей, які щиро зацікавлені в цьому, отримую неймовірне задоволення, дуже це ціную. Я росту сама в собі, долаючи виклики, які ставить переді мною сам інстаграм. Наприклад, я вже значно вправніше проводжу прямі трансляції та почуваюся впевненіше перед камерою, записуючи розмовні сторіз.

А ще інстаграм дає мені людей! Неординарних, часом протилежних мені, від яких я можу щось дізнатись або про щось подискутувати. У житті я навряд чи зустріла б їх, а тут така можливість є.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!