На війні не існує слова «завтра», це правда. Щодо «завтра», то це ще навіть гучно сказано, бо насправді на війні навіть «сьогодні» вимірюється хіба що коротеньким відрізком «тут і зараз». І що ближча лінія фронту, то коротший цей відрізок.
Раніше кожного грудня я купувала собі новенький річний планер, і це був цілий ритуал його вибрати, щоб у серденько поцілило все — від обкладинки до лінування, від широти стрічок до товщини паперу. Хто ж, як не я, краще знає, в якому зшитку із задоволенням вестиму облік своїх справ, планів, витрат, зустрічей, подорожей і днів народжень любих моїх людей? Пригадую, як напередодні першого ковідного року я купила не просто планер, а ідеальний датований планер на рік — ідеального кольору, ідеального розміру, ідеального дизайну. Проте ідеальне планування ідеального планеру закінчилося 18 березня 2020 року, коли у світі оголосили про пандемію, а в Україні — перший локдаун. Більше я той блокнот у лавандовій обкладинці не розкривала. Спересердя я заріклася купувати нові планери, бо загалом для маркування подій нескінченного дня бабака достатньо і сторінки зі звичайного шкільного зошита. Насправді, в ті ковідні роки найбільше дратувала бездіяльність, одноманітність і неможливість вписати собі у віконечку, скажімо, на червень вікенд у Стокгольмі чи запланувати святкування дня народження у Відні. Але вірогідність дожити до тих часів, коли опція подібного планування стане доступною під час пандемії все одно була значно вищою, ніж під час війни, а після вакцинації виросла майже до ста відсотків.
Інша річ, коли ти «між крапельками» просуваєшся шкалою часу не від «сьогодні» до «завтра», а від «зараз» до «трошки пізніше», а потім до «сьогодні ввечері» і аж до «можливо, завтра вранці, якщо пощастить дожити, а нам таки пощастить!».
Оця завмерла тяглість часу, ця неможливість спланувати не те, що тиждень, а і найближчий день (чи не тому в нас раптом зникли дні тижня, перетворившись на «п’ятий», «тридцятий» чи «сорок восьмий день війни», бо всі ці суботи, понеділки і п’ятниці стали зайвими, непотрібними, незначущими?), — чи це не хаос? Бо зараз «наступної середи» означає те саме, що й «десь за мільйон світлових років». Оті численні коучі щастя та мотивації, що так наполегливо закликали нас «жити тут і зараз», чи завдавали вони собі клопоту хоча б замислитися, хоча б на мить уявити, як виглядає життя людини, ув’язненої в моменті «тут і зараз», точнісінько, як між двох «умовно безпечних» коридорних стін?
«Тут і зараз» — це коли ти дрижиш, сидячи на підлозі у сховищі, від страху і гуркоту над головою, і страх — це єдине, що ти можеш прожити, відчути і перетравити, якщо, звісно, він не перетравить тебе першим.
«Тут і зараз» — це коли стрічки в книжці, яку ти відкриваєш, щоб заспокоїтися, перед очима стрибають, скачуть і відмовляються складатися докупи у щось змістовне й читабельне, бо без «завтра» абсолютно немає різниці, що ти робиш «тут і зараз», якими хорошими і правильними книжками ти прагнеш наповнитися чи захиститися від бентежної реальності.
«Тут і зараз» — це коли ти не бачиш сенсу виповзати з-під ковдри, щоби вмитися, причепуритися, випити кави, поїсти, бо для кого? Для чого? Який сенс? Для себе? Для себе я просто лежатиму на підлозі в коридорі й роздивлятимусь стелю або розчинюсь у стрічці новин — це єдине, що можна робити «для себе», не докладаючи титанічних зусиль.
Без «завтра» чи хоча б без «ідеї умовного завтра» вся халабуда буття розсипається на порох, бо «завтра» — то клей, який цементує цеглинки «сьогодні» у міцну будову життя, це монтажна піна, що заповнює шпаринки «тут і зараз» і убезпечує від вітрів самотності й непевності. Але де ж його взяти — оте «завтра», коли на горизонті замість вогнів вечірнього міста розливається червоне марево від пожеж і вибухів?
Рутина, дисципліна і мрії. Це мій особистий спосіб прикликати трохи «завтра» в суцільне воєнне «тут і зараз». Рутина — це всі ті обов’язкові й не дуже справи, домашні й побутові ритуали, що їх дисципліна змушує сумлінно виконувати й дотримуватися. Умиватися, робити руханку, їсти — і, за змоги, не самі лише снікерси з тривожної валізи, тим більше якщо ви перебуваєте у більш-менш безпечній місцині й маєте можливість трохи урізноманітнити щоденний раціон. Хай спочатку рутина напрацьовується через «не можу і не хочу», але дайте собі трохи часу, і вже сила звички допомагатиме розширити цей список дуже базових занять до чогось більшого й творчого. Скажімо, у напрямі мрій і планів. Чому б не почати з маленьких, малесеньких і найдрібненьких мрій, які можна припасувати до слова «завтра»?
Завтра купити собі гель для душу із запахом цукерок (без жодних докорів сумління і примовок про улюблене «не на часі»), завтра вийти на прогулянку і подивитися, як квітнуть вишні й абрикоси, завтра приготувати борщ на обід (канапки теж годяться!), завтра прибратися в домі вперше за кілька місяців чи хоча б в одній шухлядці. Помріяти про каву, книжку, дружню зустріч, морозиво, прогулянку в парку — і докласти зусиль для здійснення цих мрій, хай якими маленькими вони б здавалися.
Після початку ковідної пандемії я переконалась, що купівля будь-яких планерів на рік є, мабуть, найгіршою інвестицією, але обов’язково куплю ще один, а за потреби — ще та ще, і робитиму так, доки магія маленьких щоденних справ набиратиме обертів, розкручуватиме чарівне колесо і повертатиме мені мої плани на тиждень, на місяць, на рік, на ціле моє життя.
