Ціла валіза провини

від | Кві 5, 2022 | LMillustrated, Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

Я швидко звикла до спання на коридорній підлозі. На килимку для йоги під шаром теплої ковдри у ці дні мені набагато затишніше, ніж у ліжку, яке тепер навіює один-єдиний спогад — про вибухи на світанку, що підкинули нас із теплих ковдр і затишних життів й виштовхали в темряву воєнних буднів. Лежу на підлозі, гарненько загорнувшись, і дослухаюсь до тривожних звуків із вулиці, що ними тепер наповнена кожна ніч. Пізнього вечора сусідка за стінкою довго і голосно розмовляє з кимось телефоном, та її теревені мене геть не дратують, навпаки, діють заспокійливо, врівноважуючи своєю буденністю автоматні черги, що раз у раз розбурхують вуличну тишу. Голоси за стіною — моє снодійне. Я знаю, що поруч люди. 

Ніч — це час переклички з моїми дівчатами. Ми пишемо одна одній, як минув день, що з овочів завезли сьогодні у крамниці, що готували на обід, як впоралися з тривогою, сумом чи болісними місячними. Говоримо про наших близьких і далеких, про тих, хто лишився, і тих, хто поїхав.

«Я рада за приятельку, яка виїхала з дітьми до Польщі, правда, рада! Але мені трохи ніяково бачити, як вона постить фотографії з кав’ярень і парків, де вони гуляють…» — щиро звіряється в одній з таких нічних перекличок моя близька подруга.

Ця весна наскрізно пропахчена почуттям провини. Провини майже за все: за те, що поїхала, за те, що лишилась, за те, що вмовила їхати або навпаки переконала лишатися на місці, провини за те, що робиш мало, провини за те, що не робиш нічого, за те, що тішишся теплому дню або зранку п’єш каву, ще й із канапкою і то вдома, сидячи за столом чи на подушці в коридорі, тоді як артобстріли стирають з лиця землі українські міста й містечка разом з їхніми мешканцями. Часом до цього необорного почуття провини додається дрібка обурення, і тоді суміш емоцій стає направду вибуховою. Одного вечора подруга скаржиться на європейські кавування своєї знайомої під мирним небом, і я охоче погоджуюсь: щасливо врятуватися з пекла — це одна справа, зовсім інша — безоглядно насичувати простір світлинами розслабленого мирного життя. А вже наступного дня «прилітає» і мені. За те, що гуляю містом, п’ю каву, куплену в «Мусафірі», фотографуюся з оберемком тюльпанів із Софійської площі. І я вкотре себе запитую: чи маю я право ділитися тими дрібками і скельцями життєвих приємностей, які розраджують мене, але можуть нестерпно ранити інших? 

Я не знаю правильної відповіді, на жаль. Новий вимір сьогоднішнього існування ще не напрацював єдиного алгоритму «правильності». Якщо куплена мною чашка кави підтримує маленький бізнес, а фото цієї кави в соцмережах приведе до кав’ярні ще кількох відвідувачів — це правильно? Якщо прогулянка зеленим парком Кракова розлютить тих, чиї рідні тижнями живуть у підвалах зруйнованого міста в облозі — то це ж неправильно? Але ж і моя кава так само може когось розізлити (ще й як!), а зелений парк польського містечка навпаки — несподівано наповнить чиєсь серце вдячністю полякам за прихисток українських вимушених переселенців. Чи маю я право на каву? Чи маю я право на парк?

З одного боку, соціальні мережі насичені порадами на кшталт «відмова мити волосся, їсти чи робити ранкову руханку не допоможе перемозі, тож дбайте про себе». З іншого — я щодня бачу, як прицільно «обстрілюють» у коментарях моїх подруг і знайомих: і за ту нещасну каву на вулицях Відня, за куплені квіти і за морозиво з київського супермаркету, за зварений борщ і за читання книжок, за красиве селфі й за пофарбоване волосся, за обійми з котиками і за вигул собаки — та буквально за все, що хтось, навіть із найкращими намірами, визначив для себе як щось абсолютно неприйнятне під час війни. 

Мережевий «хейт» і провина ходять нескінченним колом, ранячи й знесилюючи всіх, хто потрапляє в радіус його отруйності. 

Тож як бути? Найперше — зберігати спокій. Свій власний спокій. Мене неймовірно підтримують дописи і фотографії усіх тих, хто лишився в Києві. 

Мене тішать світлини зварених борщів, наліплених вареників, застелених скатертин, прогулянок у парку і врятованих котиків. Мене це заспокоює. Це «мої» люди, які лишилися в Києві, вони так чи сяк поруч, тримаються за рутину обома руками і неабияк розраджують мене. Я не лінуюсь щодня їм дякувати за це (так, навіть сусідці за її довгі вечірні розмови я кажу «спасибі» під час кожної зустрічі!).

Якщо ж подібні картинки наразі зворохоблюють, погіршують ваш емоційний стан, дратують чи дуже засмучують, згадайте про кнопку «відписатися» і не карайте себе за це. Спокій понад усе. 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!