У ці дні березня зазвичай основна тема розмов журналістів зі мною — переведення стрілок годинника, плюси й мінуси зимового і літнього часу для території України та перечитування особистих історій кожного, кому щось подобається чи ні у цьому контексті.
Також у березні мене часто запитували про весняні зміни настрою, кохання та вплив забрудненого київського повітря на здоров’я. Два роки тому до березневих хітів додався коронавірус, а минулого року — вже наслідки ковіду та постковідний синдром.
У певні моменти кожна з цих тем встигала мені набриднути і хотілося чогось нового. Проте цього року всі теми відійшли навіть не на другий, а на десятий план, а мозок просить старих тем замість тієї головної, якою зайнятий весь інфопростір. Цього року у березні мене не питали ані про годинники, ані про ковід, ані про весняні закоханості. Зате ми записали кілька ефірів про сон під час війни, про бомбосховища та хімічну й біологічну зброю (у якій я навіть не експерт). Про плани на цей березень взагалі боляче згадувати: поїздка, на яку я довго чекала, завершення циклу подій «Культурна біологія», нові гості подкасту та багато іншого приємного, корисного і цікавого.
Зараз ми всі переживаємо стрес абсолютно нового, небаченого рівня. Психологи ледь не щодня дають рекомендації, як пробувати з ним впоратись, класифікують стадії та намагаються розібратись у деталях. Про це багато сказано, але як біологиня хочу додати, що окрім загальних схем є дуже багато індивідуальних особливостей, зокрема генетично зумовлених, які визначають, які саме механізми реагування на ситуацію обере саме ваш організм та як довго триватиме кожна фаза цього реагування. Когось заціпило лише на кілька перших днів, когось досі тримає у стані «заморозки», хтось хоче одразу в бій — у прямому й переносному сенсах, а хтось майже стабілізувався і здатен тверезо міркувати. Ми по-різному їмо, спимо, пишемо багато чи не пишемо взагалі, хочемо соціальних взаємодій чи навпаки їх уникаємо тощо.
У сенсі сну не можу не відзначити, що назва нашої з Нікою Бєльською книжки «Коли я нарешті висплюся?» тепер так і просить продовження-відповіді — після нашої перемоги!
Те, які поради про сон під час війни є сенс давати, залежить від того, до якої категорії належить людина: учасник бойових дій, людина, яка спить вдома і прокидається від сирен, людина, яка спить у сховищі й від сирен не прокидається, але жертвує комфортом та звичними домашніми умовами, людина, яка перемістилась у безпечне місце, але має психологічні проблеми, що наздоганяють її щоночі. Кожна з цих категорій потребує окремих рішень та вимушена жертвувати чимось, а окрім зазначених є ще й інші відтінки ситуацій.
Ми проводимо час у бомбосховищах із переважно тьмяним освітленням, якого замало для весняної днини і забагато для нічного часу. Наш мозок конче потребує чергування яскравого світла та повної темряви, а цілодобове перебування в однаковій світловій обстановці здатне підкосити не тільки ментальне здоров’я, а й метаболічні процеси. Тому, якщо вам потрібно багато часу проводити в укритті, намагайтесь знаходити можливість перебувати в умовах більш яскравого освітлення, в ідеалі — на вулиці, а також прикривати очі маскою для сну чи хоча б капюшоном, шарфом, ковдрою, під час сну вночі. Взагалі зараз головна порада — спати, коли спиться. Є можливість, відносна безпека і бажання — спимо. Бо ніколи не знаєш, що буде у наступні години.
Для себе я довго обирала стратегію. Або спати вдома на підлозі й бігати в сховище на тривоги, що має низку плюсів: відсутність чужих, пилу, можливість хоч частково зробити б’юті-процедури, але й жирні мінуси — дуже погана якість сну через постійне очікування сирени, відслідковування повідомлень та необхідність або бігти в укриття, або лежати і медитувати на те, щоб «не прилетіло». Або спати у сховищі, де пилюка, пліснява, інші люди, але можна заснути, вимкнути звук на телефоні й забути про сирену. У моїх умовах більш психологічно комфортною виявилась друга, хоча я плачу за неї загостренням алергій та гаймориту. Для людей, які живуть у регіонах, куди «прилітає» рідше, можуть бути й інші варіанти, зокрема всі ці хитрощі з коридором та облаштуванням оселі з урахуванням ризиків.
Найголовніше, що кажу собі та іншим: турбота про себе зараз — це турбота про щонайменше одного українця, а отже — внесок у перемогу. І якщо у вас досі немає нічого, окрім ненависті та заціпеніння, — не картайте себе. Якщо ви можете перемкнутися на роботу (пов’язану безпосередньо з обороною чи її підтримкою або зовсім не пов’язаною) — молодці, якщо у вас є натхнення описувати та висловлювати свої емоції в літерах, нотах, барвах чи формах — робіть це, а якщо ви творили до війни і не можете знайти музу зараз — не ґвалтуйте себе і прийміть це затишшя як перерву.
У цьому потоці думок напишу ще очевидну думку про те, що дуже важливо зараз не занурюватись у внутрішні розбірки: хто куди чому поїхав, хто де чому лишився тощо. І особливо наголошу, що для людини, яка поїхала чи лишилась, дуже травматичним є постійне виправдовування чи обґрунтування свого рішення.
Я обрала залишитись, бо моя зайнятість мирних часів зараз не реалізовуватиметься та не буде затребуваною, де б я фізично не була, а моя особиста активність може бути більш корисною зараз на місці. Я популяризую науку в межах своїх власних та дружніх проєктів: пишу книжки, готую лекції для широкого загалу та організовую івенти, де виступають інші люди, які проводять такі лекції, записую подкасти з науковцями. Зараз уся ця активність на паузі. Є люди, чия діяльність прив’язана до якогось стабільного роботодавця і не прив’язана до локації: айтівці, дизайнери тощо можуть працювати дистанційно зі своїми завданнями та утриматись у певній точці свого професійного розвитку навіть під час війни — їм гріх цю роботу припиняти. Окрема тема — діти. Очевидно, що їм не варто бути зараз там, де є чи можуть з’явитися ризики.
Я дуже скучила за своєю рутиною, своєю звичною діяльністю, своїми контактами. Але я впевнена, що після перемоги з’явиться ще більше можливостей, а робота мого мозку допоможе країні швидше відбудуватись. Ми точно не будемо такими, як були до війни. Але, можливо, ми будемо навіть кращими. І країна наша теж обов’язково буде потужнішою. Бо у цій казці ми головні герої. І ці герої — на правильному боці.
