Як ми виїхали з Гостомеля

від | Бер 18, 2022 | Дівчина говорить, LMillustrated

Спершу я як людина, що провела 10 днів у підвалі перетину трьох дуже гарячих точок, прошу: нарешті відлипніть від себе та подумайте про жертв Харкова, Сум, Чернігова, Маріуполя, Охтирки.

Майте совість та повагу до розстріляних в Ірпені, Бучі, Гостомелі. До взятих у заручники.

Станьте врешті дорослими поза своєю бульбашкою порушеного панського комфорту. Лишіть комбучу, рожевих поні, сльози за 95-м бензином та не оплакуйте публічно гурманські харчові звички, рідний диван, затори на дорозі, черги, проблеми з букінгом і решту тимчасових незручностей. І особливо — чергу на кордоні чи ціни на житло у Західній Україні.

Ми врятувалися з Гостомеля. Із сусідами, точніше навіть із друзями сусідів, які жили в іншому ЖК, але разом із нами сиділи під землею. Ці невідомі нам до підвалу люди взяли нас із мамою до себе у машину, тільки завдяки цьому ми змогли врятуватися.

Наш підвал я називала «Без печалі». Він вирівняв усіх: хто мав однушку без ремонту та меблів і панорамну двоповерхову з терасою. Всі були разом. Ми в ньому плакали і сміялися, читали новини вголос, ржали з тих, хто тупить і читає ту ж новину втретє, багато готували і святкували п’ятиріччя однієї дівчинки. А ще ми об’єднали там два приміщення для зручності та безпеки з другим виходом і називали це «вікно у Європу або євроінтеграція».

У підвалі були дітки різного віку — від двох до дев‘яти років. Батьки їм казали: «Нам треба сидіти тут, бо це така гра. Її придумали дорослі дяді. Виходити на вулицю не можна, бо хто вийде, той програє». Дівчинці на її п’ятиріччя казали (а тоді грохало дуже сильно, був лютий обстріл), що всі знають про її день народження й пускають салют, але подивитися не можна, бо гра у схованки триває. Розуміла, що коїться, лише найстарша дівчинка. На другий день, коли мудаки з георгіївськими стрічками з’явилися просто у дворі нашого ЖК, вона дуже серйозно на мене подивилася й спитала: «Ці військові — наші чи їхні?» У неї був такий погляд, що не можна було брехати, і я тихо сказала одне слово: «Їхні».

Були моменти, коли ми мовчки сиділи колом і не могли говорити чи прийти в себе від новин. Всі розуміли перспективи без слів, не йшли спати і мовчали про одне. Вперше таке сталося, коли десь у коментарі нашу точку порівняли із Донецьким аеропортом.

За понад місяць до війни мені наснилася Сирія — Алеппо і Дамаск, я ці кадри гарно пам’ятаю із часу роботи на новинах. А ще снився Грозний 1994 року з танками. Поки люди боялися вторгнення, я боялася хімічної зброї за сирійським сценарієм та знищення житлових кварталів.

На початку лютого ми з мамою закупили запас ліків, які п’ємо постійно, на два-три місяці, а ще елементарні продукти тривалого зберігання, воду в бутлях, та набрали запаси технічної води в обох квартирах. Усе це нам дуже знадобилося у підвалі, а ліки досі у пригоді.

22 лютого я свідомо ходила у філармонію, як востаннє. До того з осені в мене був, певно, найактивніший театральний сезон за все моє життя — хоча театр я люблю й регулярно відвідую вистави. Новий рік та День святого Валентина я провела як востаннє. Так, я з тих, хто відчував війну, та не збиралася нікуди тікати.

Я подивилася відстань до аеропорту, пошукала список стратегічних об’єктів у нашому районі. Проте навіть здогадуватися не могла, що стратегічний об’єкт — це не аеропорт, військові частини чи склади або ГЕС. А звичайна дорожня розв’язка на Київ, на розі якої я жила в красивій мальовничій місцині серед сосен. Дорога — це і є головний стратегічний об’єкт, за який з першого дня почалися запеклі бої.

23 лютого та весь тиждень напередодні видався дуже завантаженим по роботі. Ввечері я провела останнє заняття з української мови — навчаю дорослих, це моя справа для душі. Вже почався флешмоб переходу на українську, і я вирішила, що вранці 24-го для підтримки всіх, хто зараз переходить на українську, зроблю безоплатну зум-групу зі щоденними уроками.

Проте вранці почалася війна.

Від втоми я проспала вибухи й прокинулась від сирени о восьмій. Побачила смс від подруги з-під Борисполя: «Як ти? Ми прокинулися від вибухів», та купу пропущених дзвінків. Одразу зателефонувала мамі, почала збирати речі та рюкзак, домовилися, що йду до неї. Ми живемо за дві зупинки, хоча у мене — Буча, в неї — Гостомель.

У магазинах уже був аншлаг, гроші зняти ніде неможливо, Варшавська траса стояла на виїзд від шостої ранку. На неї виходили мої вікна. Їхати не мало сенсу. Поки я пила чай, траса о восьмій завмерла у заторах в обох напрямках. Ми вирішили пересидіти у мами просто тому, що в неї більша квартира й, власне, більший підвал у будинку.

Потім у підвалі дуже часто я думала: чи правильно ми зробили? 24-го збиралася мляво, не могла вийти зі своєї квартири та плакала: чи ще повернуся туди хоча б колись? Я хотіла прийти пізніше по деякий інший одяг та свою кролицю. Але дуже швидко спалахнули бої за Гостомельський аеропорт, й відтоді Гостомель опинився у пеклі війни.

Я не хотіла йти до підвалу, там було дуже холодно, а я мала проблеми з нирками та збиралася 28 лютого лягти в лікарню через це. Ще й серед сусідів не знала нікого, і спершу було некомфортно. Проте стіни тремтіли, й аж бігом ми, схопивши ковдри, пледи, розкладні стільці, їжу, спустилися з усім цим мотлохом вниз.

Ми опинилися у повній ізоляції. Бо, бачите, нам, естетам, пощастило жити у красивому ЖК, але з дуже невдалим розташуванням для війни.

Гупало так сильно, що тряслися двері та вікна, падала штукатурка. Я пояснювала сусідам техніку безпеки, й що двері може заклинити. До того ж вода та електрика поруч — то, як виявилося, поганий феншуй. А панорамні вікна та будинок край ліска — окрема тема у разі війни, майже комедія.

На перших поверхах з’явилися дірки від куль, на двір прилітали уламки. Ми спали повністю вдягнені «по-багатому»: на намощених піддонах, килимках та ковдрах біля рюкзаків, щоби швидко на вихід. Однак холод та сирість далися взнаки: першими похворіли діти, потім усі ми.

Заснути я не могла, розчищала прохід, перевіряла сумки, лягала остання, коли вже падала з ніг. Спати теж не вдавалося — у мене тонкий слух, холєра.

Спочатку в нас були електрика, вода, зв’язок, газ. А ще моя улюблена рубрика «Порадниця». Багато знайомих давали поради: ходити у ліс зафарбовувати мітки (кулеметні черги розрізали повітря з другого дня просто за нашим ЖК), перепливти річку Ірпінь, сходити до лікаря, якщо я хвора, обрати іншу дорогу, щоб виїхати (мости вже були зруйновані, на інших шляхах точилися бої), піти пішки (через місця боїв) глянути, чи є евакуація. А ще наполягали зганяти через лісок, де періодично тусили орки, по мою кролицю.

Так, я не встигла забрати 12-річну кролицю Брюшу зі свого ЖК. Вона не так давно повністю осліпла, краще б оглухла та не чула цієї жесті. Але я вважаю, що всі, хто робив із цієї, безперечно прикрої та болючої ситуації, драму та підбурював мене своїми «о боже, як це так, треба йти», «ти в отвєтє за тех, кого пріручіл», — були неадекватні в умовах нашої гарячої точки. Немає сенсу жити у підвалі, щоб потім вийти під кулі. Навіть через трагедію з Брюшею.

У нас довго був зв’язок завдяки героям. І я дуже хочу, щоби світ знав про цих людей, які робили подвиг на своєму місці. Для мене вони крутіші за Ілона Маска та є нашими місцевими спецпризначенцями зв’язку! Бо ми могли чути та писати рідним і друзям завдяки працівникам місцевого інтернет-провайдера. На другий день, коли грохнули мости, аби рашисти не полізли на Київ, бої точилися вже в районі Ірпеня. А там лежав перебитий кабель. І ці люди під обстрілами поїхали ремонтувати лінію! А потім ще й злили соляри з підбитої рашистської техніки на генератор. І наш інтернет якийсь час працював на трофейному паливі. Люди, дякую вам, що ми й багато інших абонентів були на зв’язку, читали новини, телефонували через інтернет. Це було ціннішим за всі багатства світу.

У день, коли ми залишили підвал, прилетіло й у мамин будинок, й у сусідні ЖК. Люди, які повиїжджали за кордон, писали сусідам: а вийдіть, сфоткайте, наскільки будинок зруйнований.

Газу, світла, води, зв’язку вже не було.

Знайомі згадали про мене, почувши «Буча» та «Гостомель» у новинах. І почали робити абсолютно дурну річ: писати і навіть телефонувати нон-стоп. Для чого? Я знаю відповідь. Аби приборкати свою власну тривогу. Обслужити свої нерви коштом моїх.

А ми були в підвалі вимучені, хворі та з останніх сил намагалися триматися мужньо. Людям у такій ситуації треба економити сили, нерви та заряд телефону, а не триндіти невпинно, бо усім цікаво, де ти і що там робиш. Ба більше, якщо ти вже в дорозі. Коли навколо все горить, на половині блокпостів тебе не пускають у потрібний бік, коли шукаєш шлях у зораній бомбами землі, коли молишся за ЗСУ та аби не було обстрілу в лісі та вистачило бензину; коли показуєш документи, чхаєш, кашляєш і сякаєш носа тисячу разів на годину (як мене всі витерпіли, я не розумію, святі люди). А тобі весь час розривають і розряджають телефон, що не встигаєш скидати всіх, хто пише й телефонує з тепла та комфорту.

Я дякую всім, хто був зі мною під час виїзду, хто молився й тішився тим, що ми у месенджерах онлайн. Вперше я так відкрито просила про підтримку, просила та повторювала: будь зі мною, тримай мене подумки, думай про мене, молись. Щоб виїхати в таких ризикованих умовах, особисто мені треба було відчувати міцну опору та підтримку своїх, які зі мною подумки. І вони були поруч.

У підвалі я не бачила снів. Раніше мені часто снилася війна, й у підвалі, серед війни, я боялася, що засну, і там знову буде війна. Один раз мені наснився сон про побачення та кохання. Це трапилося у найскладнішу ніч, коли «валило» навколо особливо сильно.

Виїжджали ми серед вогню — палало від прильотів і біля маминого ЖК, і на повороті на шляху до мого будинку. Раніше там щодня я ходила пішки, гуляла з аудіокнижками. А вже із першого дня війни там гуляли рашисти.

Ми їхали з Гостомелю, а вздовж дороги, як іграшки, валялися розстріляні цивільні машини. Навколо, у трикутнику Гостомель-Ірпінь-Буча, тривали бої. Вони стали настільки щільними, що деінде було видно, як димить грохнутий БТР, та було чути крики військових обох сторін. А ми, бляха, їхали через центр цього трикутника, що палав.

Коли ми вирвалися та проїхали найстрьомніше місце, я заснула хвилин на п‘ять. Мені наснився голос Василя Симоненка. Послухайте, він є на ютубі — зберігся запис, де він читає «Ти знаєш, що ти людина». Від слів «Завтра на цій землі інші ходитимуть люди» у мене волосся на голові зарухалося. Я прокинулася, в нашій машині хтось увімкнув плеєр та заграла пісня «Справа в тому, що в мене немає дому».

Першу ніч поза підвалом ми провели разом із людьми з Харкова, Чернігова, Охтирки. Їхніх домів немає, їхні друзі чи родичі загинули. В однієї жінки стався істеричний сміх, коли вона перераховувала вбитих знайомих і друзів.

Поруч були безмежно добрі, турботливі, на совість працьовиті місцеві волонтери від громади, які приймали всіх. Такі добрі, що хотілося плакати. Але я не могла вже плакати.

Ми приїхали брудні та замучені й зрозуміли це лише з того, як ці добрі люди нас зустрічали, як вони дивилися.

Між нами прірва. Я ніколи не зрозумію тих, хто сидів і сидять у безпеці та пишуть трактати в соцмережах, як сильно їм було складно, бо вони просто дивилися новини або стояли в черзі на заправку. Чи, боже збав, побачили десь наш БТР. Я би цілувала кожен український БТР у Гостомелі. Але в нашому ліску й на подвір’ї стояв російський десант і мудаки з георгіївськими стрічками.

Всяке було. Новини дуже спізнюються та не відповідають реальному часу. Після красивого відео з підняттям бучанського прапора почалося таке місиво, що привітання «зі звільненням» звучали як знущання й тортури для місцевих.

Ми ніколи не знали, чий зараз Гостомель, чия Буча, чий Ірпінь. Все змінювалося протягом дня.

Я корінна киянка, а найбільше мені болить за наші Ірпінь, Бучу, Гостомель, Ворзель, Білогородку, Стоянку. Блокпоста Стоянка не стало невдовзі після того, як ми його проїхали… Вирвавшись із нашого пекла, в Ірпені ми відчули справжній шок, коли побачили, як вулицями ходять люди, їздять машини, працюють магазини. Можна було купити їжу. За декілька днів все це зникло й в Ірпені, який також зник у пащі цієї війни.

Р. S. Поки була можливість, я працювала з підвалу «Без печалі», і це було круто! Але за цей час я посивіла.

Я допомагаю благодійному фонду Starenki як комунікаційна менеджерка. Сусіди принесли роутер у підвал і врубили його просто зі щитка — у нас певний час був вайфай. Я координувала запити у соцмережах і писала тексти. Ми саме переформатовували роботу фонду, бо зазвичай допомагаємо тільки тим самотнім малозабезпеченим стареньким, які стоять на обліку в соціальній службі. А тепер через війну багато бабусь та дідусів, навіть ті, які мають родичів, лишились в ізоляції відрізаними від своїх. Їм треба якось допомагати.

Команда нашого волонтерського фонду складається переважно з молодих жінок та зовсім юних дівчат. Ясно, що всі були в шоку, особливо перші дні, у всіх родичі в різних містах, багато з яких уже бомбили. У мене виникла така ідея: щодня я бадьорилася та писала команді — якщо можу продовжувати роботу у підвалі під обстрілами, то думала, інші відчують у собі більше сил і теж зможуть працювати. Я писала, що вірю в них та люблю їх. Це може виглядає смішним геройством, але у ньому був такий глибокий смисл, може, як ніколи ні в чому в житті. Коли дівчата з волонтерської команди запитували: як тебе підтримати? Я чесно відповідала: якщо хочете мене підтримати, то просто робіть зараз те, у що я вірю.

Бо тоді стало очевидним: я є собою, поки в мене є мої сенси, за які можна міцно триматися. Можна бути наляканою, можна бути слабкою. У тебе можуть відібрати життя. Але ніхто не може відібрати те, заради чого ми живемо у мирному житті: наші ідеали, цінності, віру, любов, нашу працю — у війну це стало стократ важливішим.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!