Не те щоб мені ніколи не резонувала концепція Марі Кондо щодо цілющої сили прибирання. Навпаки, я дуже люблю саму ідею полегшення простору завдяки коморам, шафам і шухлядам, розвантаженим від мотлоху. Головні правила «прибирання за Марі Кондо»: лишайте у власному просторі лише ті речі, що виблискують радістю, позбувайтеся дублікатів, не набивайте комори речами, харчами, побутовими товарами, хай лежать собі на полицях у магазині, за потреби ви завжди зможете поповнити запаси.
Чесно кажучи, ще в ті часи, коли я щиро вірила, що домашній розгардіяш можна прибрати «раз і назавжди», а цілодобовий «Сільпо» біля будинку міг запропонувати гречаний багет із французьким сиром у будь-який час дня й ночі, все ж таки основні поради з книжок Кондо викликали в мене дивну внутрішню напругу й недовіру.
Бо я дитина 90-х, темних, сутужних, безгрошових, непевних років становлення української держави. Порожня комора вдома з теоретично повними полицями в магазині мене бентежить. Глибоко в моїй підсвідомості досі живе маленька дівчинка, яка годинами відстоювала з бабусею в нескінченних продуктових чергах поруч із натомленими, виснаженими і сердитими дорослими, здатними влаштувати бійку за останній кавалок маргарину чи протермінованого повидла у залізних баняках. І жодного разу протягом останніх років двадцяти чиновницькі заклики про те, що «гречки, солі, сірників вдосталь, не треба зносити все з полиць супермаркету» не присипляли моєї пильності.
Вважайте мене панікеркою, та кілька пачок гречки, борошна, гігієнічних прокладок я завжди складала в комору про запас! Годі й казати, що терапевтично-заспокійливі вареники у наше воєнне сьогодення я ліплю із борошна, закупленого ще у розпал ковідної пандемії.
Пригадую, як у перші дні локдауну зустріла в магазині його головну менеджерку, давню мою знайому, яка щиро переконувала, що продукти є, все є, не треба піддаватися паніці, а я у відповідь усміхалась, кивала головою із незручною маскою на вухах і продовжувала складати у візок пакунки з борошном і вівсянкою.
Звісно, свого часу мені хотілося позбутися цієї звички напихати комору крупою, олією, і нарешті навчитися купувати нову банку крему тільки, коли попередня спорожніє, а ще лишати у своєму просторі тільки ті речі, які «виблискують і тішать» — погодьтесь, десяток рулонів туалетного паперу в комірчині не дуже надаються до мерехтливого блимання радістю (хоча, то з якого погляду тепер глянути).
Мій єдиний успіх у сповідуванні теорій Марі Кондо — я позбулась майже всього непрактичного взуття, непрактичного одягу і нефункціональних декоративних дрібниць. Увесь час намовляла маму зробити те саме: нащо берегти заношені татові штани, якщо він вже точно не буде їх носити? Чи оця розкошлачена кофта — нащо вона, коли ти будь-якої миті можеш замовити нову й гарну в один клік в онлайн-магазині?
Мама, звісно, слухала, погоджувалась і відкладала всі ці трохи некондиційні штани й кофти у дальній кут шафи — страх пережити 90-ті ще раз промовляв до неї гучніше, ніж моя самовпевненість нашіптувала мені та спокушала віднести торбу шмаття в благодійний магазин чи віддати на перероблення.
Я вірю, що в Україні настануть часи, коли теорії та поради Марі Кондо знову «замерехтять» практичністю й сенсом. Настануть часи, коли порожній холодильник не наганятиме жаху, бо ти будеш певна: будь-якої миті кур’єр привезе тобі гаряченький обід з улюбленого ресторану, а якщо ти таки здолаєш лінь і вийдеш із дому, то сусідній супермаркет забезпечить тебе свіжесенькими продуктами на обід, вечерю й сніданок. Та це вже історія не про моє покоління.
Тепер ми будемо тими нудними дорослими, які повчатимуть дітей: у коморі, що виблискує радістю, завжди має бути повно гречки, олії, сірників, кілька поживних снікерсів, прокладки й тампони, ліхтарик, спальник, батарейки і кілька кілограмів корму для тварин (що більше, то краще). Сяють радістю шафи з купою запасних ковдр і теплих светрів і мільйоном радісних блискіток розсипаються стоси цупких шкарпеток.
