Сучасний Маямі. Джанетт, донька кубинської емігрантки Кармен, бореться із залежністю та рішуче прагне дізнатися більше про історію своєї родини.
Кармен, яка відчуває себе чужою в Штатах, мусить пропрацювати свої складні стосунки із власною матір’ю, виховуючи норовливу Джанетт. Та, своєю чергою, рішуче налаштована віднайти своє коріння, тож вирушає на Кубу, аби побачитися з бабусею і розкрити таємниці минулого, які от-от вибухнуть після тривалого замовчування…
Від сигаретних фабрик XIX століття до сучасних в’язниць, від Куби до Мексики, перша художня книжка видавництва Лабораторія — «Про жінок і сіль» Габріели Гарсії — це калейдоскопічне полотно зрад — особистих та політичних, самих себе та інших. Це все сформувало життя цих незвичайних жінок.
Ця книжка — тривожне занурення у внутрішній світ героїнь, сповнена сумнівами життєва історія про вибір матерів, тягар спогадів, які вони несуть у собі. І наполегливість жінок, які вирішили розповідати свої історії, всупереч усім тим, хто бажає відняти їхній голос. Це більше, ніж історія діаспори; це відверта оповідь про заплутане, однак реальне коріння Америки.
Публікуємо уривок.
Кармен
Маямі, 2018
Джанет, скажи, що ти хочеш жити.
Учора я переглядала твої дитячі фото. Просякнута сіллю, обліплена піском, беззуба, моя єдина донька сміється на краю океану. З книжкою в руках, тому що на пляжі ти хотіла тільки одного. Не гратися, не плавати, не розбігатися назустріч хвилям. Ти хотіла сидіти в затінку й читати.
Ти в юності — розпластана на батуті, як морська зірка. Чи помічала ти нашу криву усмішку, одну на двох? Ти в юності, у Флориді, у парку розваг — одночасно у двох країнах. Так, у крихітному диснеївському світі Епкота можна стояти ногами по різні боки кордону.
Дитя сонця, волосся повсякчас розтріпане вітром, колись ти була щаслива. Я бачу це, гортаючи фото. Ця усмішка. Звідки мені було знати, що ти бережеш таку таємницю? Я лише знала, що ти завжди сміялася, а тоді перестала.
Послухай, у мене теж є таємниці. І якщо ти припиниш себе вбивати, якщо зав’яжеш, ми зможемо сісти й поговорити. Можливо, у мене вийде розповісти. Можливо, ти зрозумієш, чому я чинила так, а не інакше, чому боролася, щоб зберегти сім’ю. Можливо, є чинники, які не врахувала ані ти, ані я. Можливо, побачивши все минуле, усі стежки, я знайду відповідь на чому: чому все так обернулося? Ти повторювала: Ти ні про що не хочеш говорити. Ти не хочеш показувати емоції.
Винувачу себе, бо знаю: усе життя ти хотіла більше знати про мене. Я стільки всього таїла і стільки разів навмисне вдавала твердість. Мені здавалося, що треба бути незламною, щоб стало на нас обох. Ти завжди кришилась. Завжди хиталась. Я думала, що повинна бути силою.
Я не зізналася тобі: Усе життя я живу в страху. Перестала розмовляти з власною матір’ю. Так і не розповіла, чому приїхала в цю країну, а сталося це з геть іншої причини, ніж ти думаєш. Я так і не зізналася, що все життя свято вірила: якщо не називати почуття і факти, я зможу їх прогнати силою волі. Волі.
Скажи, що ти хочеш жити, і я стану всім, чим захочеш. Однак я не можу заволіти стільки життя, щоб стало на нас обох. Скажи, що ти хочеш жити.
Я боялась оглядатися, бо побачила б, що чигає попереду. До і після, ніби сіль, розчиняються у воді, і їх уже не розрізнити. Але я відчуваю цей смак на твоїй шкірі, коли тіло лихоманить від чергової спроби детоксу. Смак кожної історії, яка глибоко ввійшла в нашу. Я боялась оглядатися, бо побачила б, що чигає попереду.
***
Марія Ізабель
Камаґуей, 1866
О шостій тридцять, коли всі скручувальники сигар зайняли місця за столами зі стосами листя і пролунав дзвінок, Марія Ізабель опустила голову, перехрестилась і взяла в руки перший листок. Те саме зробив лектор на підвищенні, от тільки тримав він не буре листя, а складену газету.
— Панове працівники, — озвався він, — сьогодні ми почнемо з украй важливого листа від поважних редакторів «Ла Аврори». Ці освічені мужі висловлюють щире захоплення робітниками за стремління до знань, інтерес до науки, літератури і моральних підвалин, який живить поступ Куби.
Язик торкнувся липкого звороту наступного листка — Марія Ізабель так звикла до землянистої гіркоти, що, здавалося, уже сама нею просякла. Вона поклала розм’яклий листок на попередні шари, а довгі жилки — на окрему купу. Скручувальникам дозволяли курити, скільки заманеться, тож вони черкали сірниками й випускали пухкі клубки диму, прикриваючи вогонь руками. Повітря важчало. Марія Ізабель уже так надихалася тютюнового пороху, що почались регулярні носові кровотечі, але майстер забороняв відчиняти віконниці, щоб сигари не засихали на сонці. Тож вона стримала кашель. Марія Ізабель була єдиною жінкою в цеху. Вона не хотіла здаватися слабкою.
За кубинськими мірками фабрика була невелика: лише сотня робітників, якраз достатньо для врожаю сусідньої плантації. У дерев’яному сховищі по центру зберігали висушене листя — звідти скручувальники носили темні папероподібні пасмуги на свої місця. Поруч здіймалась драбина до крісла, на якому сидів лектор Антоніо.
Він прокашлявся й підніс до очей газету:
— «Ла Аврора», п’ятниця, перше червня 1866 року. «Невже лад, висока моральність і жага до знань, яку наші виробники сигар спостерігають у своїх цехах, — не ясне свідчення нашого розвою?»
Марія Ізабель перебирала стос листків і відкладала убік менш якісні, що підуть усередину сигар.
— «…Лишень увійдіть у цех на дві сотні, і вас приголомшить абсолютний лад. Ви побачите, як усі горять спільною метою: виконувати свій обов’язок…»
У плечах розлилось тепло й почало поколювати. За кілька годин цей біль пульсуватиме, а до кінця зміни Марії Ізабель буде важко підняти голову. Виконувати свій обов’язок, виконувати свій обов’язок. Її руки рухались самі по собі. Пролунає дзвінок — і, поглянувши на купу гладеньких, ніби з глини, сигар, Марія Ізабель не повірить, що стільки скрутила. У її уяві ці шари зливались у коричневу нескінченність: столи перетворювались на стіни, листки — на очі, а паростки рук повторювали рухи знову й знову, аж усе й усі з’єднувалися в єдину матеріальну поезію, єдину пісню поту. Обід. Вона втомилася.
Єдина ґрунтова дорога в містечку вела від воріт фабрики до цукрової плантації за півтора кілометра, обидві належали креольській родині Портеньйос. Цим шляхом, що звивався крізь затінок і дарував короткий перепочинок від немилосердного сонця, Марія Ізабель ішла додому. Вона думала про слова Антоніо: «Навчання стало для них звичкою. Нині вони полишають півнячі бої, щоб почитати газету або книжку, зневажають кориду, а натомість постійно відвідують театр, бібліотеку й інші добропорядні заклади».
І справді, відколи «Ла Аврора» розтлумачила варварську сутність півнячих боїв і кориди, охочих брати участь поменшало. Однак газетні настанови — не єдина причина облишити криваві ігрища. Усі були надто зайняті. Робітники говорили про загони повстанців проти іспанської адміністрації. Про групи чоловіків, які проходили підготовку, щоб разом з іншими рушати на захід, у Гавану. Недавня смерть батька, який за кілька тижнів згорів від диявольської жовтої лихоманки, оглушила Марію Ізабель, тож вона не помічала цього й не переймалася тим. Але всі навколо говорили тільки про одне.
Проте в цей кінець острова доходили чутки не лише про боротьбу партизанів, а й про їхні міжусобиці. Командири повстанців постійно змінювалися, їх виживали, коли ідеали перетворювалися на обов’язок. У Гавані, забудованій маєтками іспанських сімей, на можливий бунт махнули рукою. І все більше скидалось на те, що королева жорстко придушить будь-яке постання. Для Марії Ізабель високі ідеї незалежності і свободи давно витіснила пекуча тривога. Невизначеність була нестерпна. Як і те, що від туманного політичного майбутнього, якого вона не могла собі уявити, залежало її виживання.
Дім. Мати Марії Ізабель сиділа на підлозі, спершись на прохолодну глиняну стіну. Аурелія повернулася з роботи на полях.
— Mamá? — Марія Ізабель стривожилась, побачивши її на підлозі. Обличчя й вуха Аурелії покрив дивний рум’янець.
— Estoy bien*, — відповіла вона. — Просто слабкість після дороги. Ти ж знаєш, я стаю немічна.
— Неправда. Марія Ізабель допомогла Аурелії підвестися, і та сперлась рукою на стіну. — Мамо, — Марія Ізабель торкнулась рукою материного чола, але долоня смерділа тютюном, і Аурелія скривилася, — іди надвір і відпочинь у гамаку, добре? Я приготую обід.
Аурелія поплескала її по руці:
— Ти добра дочка.
Вони разом рушили до гамака, прив’язаного між пальмами.
Хоча десятиліття важкої фізичної праці й підточили матір, у ній залишилося
щось витончене. Гладенька шкіра, майже без зморщок, акуратні ряди білих зубів. Після смерті чоловіка Аурелію не раз кликали заміж. Чоловіки із гнилими зубами й вигорілою на сонці шкірою не могли похвалитись великими статками, щонайбільше ослом і маленькою ділянкою манго чи плантанів, але пропонували опіку. Однак Аурелія її відкинула. Вона повторювала: «Жінка не зрікається любові до Господа, до країни і до родини. Я помру вдовою, бо така моя доля». Врешті-решт чоловіки дали їй спокій.
***
Джанет
Маямі, 2014
Синьо-червоні вогні витанцьовують по стінах, розбудивши її. Вона виглядає з вікна спальні. Білий фургон з офіційною емблемою. Двоє агентів у чорних куртках зі світловідбивними літерами. Вона зіщулюється за шторою. Видно лише тоненький уламок сцени, залитої холодним світлом єдиного на всю вулицю живого ліхтаря. Літери на куртках ніби вторять холоду ночі: ІСЕ. Джанет міцно закутується в халат.
З будинку виводять сусідку в наручниках і піжамі. На штанах намальована Мінні Маус: вона стоїть на пальчиках, сплеснувши руками, а навколо мишачих вух вибухають різнокольорові сердечка. Джанет не знає сусідки. Знає лише, що та працює кожного дня, навіть у неділю. Щодня виходить із будинку в одній і тій самій рожевій уніформі з коробкою мийних засобів. Подих Джанет вимальовує на вікні вологі спіралі. Агентка, по плечах якої розсипалися мідні кучері, однією рукою зашморгує куртку, а іншою тримає ланцюг сусідчиних наручників. Ні криків, ні благань, ні боротьби.
Агенти й сусідка мовчки йдуть до фургона, а вогні й далі мерехтять, ніби феєрверки четвертого липня. Агент із гуркотом зачиняє дверцята. Гуркіт двигуна. Хмарка вихлопів. Тонкі дроти переплітаються на всіх вікнах фургона, і Джанет не може зазирнути всередину й побачити сусідку. Він рушає, минаючи затемнені вікна будинків, повертає направо і зникає. Усе це відбувається за кілька хвилин.
Джанет намагається заснути, але не може. Втирає в зап’ястя лавандову олійку, приймає таблетку мелатоніну. Лежить із розплющеними очима — здається, так минає година. Зрештою вона бере телефон, спершу натискає *67, щоб вимкнути ідентифікацію абонента, а тоді набирає номер. Відповідає заспаний голос Маріо. Відповідає, тому що Маріо відповідає завжди, у будь-який час доби. Навіть зараз, після шести місяців розлуки і шести місяців у зав’язці, чекаючи на сигнал і знайомий голос у слухавці, Джанет намагається ковтнути клубок у горлі.
— Я скучаю за тобою, — каже вона.
Не треба люб’язностей і приводів. Не треба навіть представлятися. Звісно, це вона. По той бік слухавки зітхають. Шелестять простирадла.
— Джанет.
— Привіт.
— Так далі не можна.
— Я не можу заснути. Щось клацає. Вмикач? — Твій улюблений імбирний ель, — каже вона. — Той, що перестали продавати в супермаркеті біля нашого старого будинку. Сьогодні бачила його у своєму магазині.
— Де цей магазин?
— Ти ж знаєш, що я не скажу.
— Скажи хоч, чи ти досі в Маямі?
Тиша.
Зітхання.
— Джанет, ми ще довго гратимемо в цю гру? Ти ж навіть не зізнаєшся, де зараз живеш. Ти дзвониш, щоб сильніше розбити моє серце? Щоб помучити мене?
Вона практично бачить його перед собою. Він спить без майки в одних боксерах. Бачить візерунки на постільній білизні, колір, свіжий запах. Стос книжок на нічному столику. Колір стін. Вони вибирали його разом, відтінок «баварський яєчний крем». Що він читає зараз?
— Просто скажи, що ти в нормі, — каже він.
— Я в нормі, — каже вона.
Джанет думає, що дзвонила розповісти про нічний рейд і сусідку. Виявляється, їй нічого про це сказати. А ще виявляється, що зав’язати — це вправа на кожен день і особливо на кожну ніч. Вона уявляє свій нічний столик рік тому: подрібнений оксикодон, її дитячий сироп, що безболісно відправляє в ранок. Це чимось нагадує молитву. Джанет закутується в покривала до самого підборіддя. І думає, яку справжню молитву шепотіла б, якби була з тих жінок, що моляться.
Ось що Джанет знає про сусідку: їй десь за тридцять, імовірно, приїхала з Центральної Америки, повертається додому о шостій або сьомій вечора. Її шкіра кольору карамелі, волосся чорне. Обличчя завжди ідеально нафарбоване. Вигнуті брови. Насичено-коричневі губи. Підкручені вії, наче пелюстки. Неодружена? Джанет ніколи не бачила її ні з чоловіками, ні з друзями. Тільки з донькою, яку щодня привозять близько восьмої вечора. Що трапилося з дівчинкою? Джанет усвідомлює, що зовсім забула про доньку. Той, хто її привозить, ніколи не виходить із машини. Дівчинка просто біжить до своїх дверей і стукає. Їй сім-вісім років, прикидає Джанет. Іноді їхні шляхи перетинаються, коли вона й сусідка виходять до гаражів. Тоді вони вітаються, і донька усміхається. Але розмова ніколи не заходить далі. Джанет двадцять сім, вона майже не помічає дітей і не думає про них.
Після нічного рейду настає звичайний криваво-апельсиновий ранок Маямі. Звичайно, вона досі живе в Маямі. Ці вулиці увійшли в кров разом із пастельною розрухою приміських мінімолів, тропічним буйнотрав’ям, що захопило кожну затягнуту мить, бетонними бунгало — живою американською мрією, хай навіть ціною драконівської іпотеки. Жодне інше місце не кличе її додому. Просто зараз інший день в іншому будинку, схожому на той, що вони ділили з Маріо, от тільки Маріо не тут.
Джанет ставить ноутбук на кухонний стіл біля вікна. Так їй видно будинок сусідки. Весь день вона сидить у навушниках і слухає, як психіатр називає пацієнтів за номером страхування й діагнозом. Обсесивно-компульсивний розлад. Гіпоманія. Шизотипічний розлад особистості із загальною соціофобією. Джанет несамовито клацає по клавіатурі й час від часу зупиняє запис, щоб звірити написання або шифри з посібником із психічних розладів. Занотовує, що варто купити нове видання. Кидає в мікрохвильовку дієтичні фрикадельки з пармезаном і порцію овочів. Вона безперестанку курить цигарки, хоч психолог каже кинути, тому що «залежність від будь-якої субстанції чи препарату — слизька доріжка до зриву». Так наче ніхто в ремісії не курить. Тим часом надворі западає тиша, і в сповільненому ефекті доміно автомобілі відчалюють від будинків, зрештою на всю вулицю залишається тільки машина Джанет. Дерева шелестять. Випадкова ящірка чи пташка. Ні сліду сусідки. Ні сліду нічних подій.
