У материнстві важливо встигати не все, а найголовніше

від | Лют 4, 2022 | LMillustrated, Дівчина говорить, Досвід материнства, Мами

Час читання: ( Кількість слів: )

Сьогодні у тренді зріле материнство — і недарма: якщо за плечима кар’єра і фінансова подушка, вже невдовзі після пологів можна повернутися до роботи і звичного дозвілля. А що, коли тобі 20, ти балансуєш між навчанням на журфаці і роботою, а в наплічнику замість заощаджень вагон амбіцій і порожній гаманець?

В якомусь сенсі мені пощастило, що другий триместр вагітності збігся з початком пандемії і карантину. Якби я завагітніла роком раніше, то довелося б піти на заочку.

Дистанційка ж мала купу переваг: мені не доводилося помічати допитливі погляди однокурсниць, які билися об заклад і намагалися підрахувати, трапилося «це» зі мною до чи після заміжжя. Я також уникла поблажливих поглядів викладачів. Журналістів із редакції теж відправили працювати з дому, тож я продовжувала роботу на стрічці новин і періодично писала авторські матеріали.

На початку вагітності сподівалася залишатися працездатною якомога довше і навіть уявляла, як готую репортаж чи яку-небудь колонку просто з пологового. Та біль у спині, який з’явився вже під кінець першого триместру, став моїм надійним супутником упродовж усієї вагітності. Мені було складно висидіти довше 15 хвилин за робочим столом, і кожен такий період активності мусив чергуватися з розминкою або відпочинком. Тож я так-сяк поєднувала навчання на журфаці з роботою та періодично бігала здавати планові аналізи.

Такий ритм вдавалося зберігати до сьомого місяця, саме вчасно, щоби закрити сесію і отримати відпустку на роботі. До пологів залишалося менш ніж півтора місяця, а спина так боліла, що кожен візит до стоматолога або поїздка у громадському транспорті були схожі на тортури. Заради справедливості зазначу, що в усіх інших аспектах моя вагітність була майже мрією: успішно перенесені два трансатлантичні перельоти та пройдений військовий вишкіл у час, коли ще не знала, що ношу під серцем сина, відсутність печії, дивакуватих смакових уподобань, спокійні ночі — усе це неабияк тішило мене.

За три тижні до пологів я записала одне зі своїх найкращих інтерв‘ю — ним пишаюся і досі. Пам’ятаю, пішки йшла до місця зустрічі і журилася, що виглядатиму смішно і непрофесійно на фото — в жодні штани я вже не поміщалася, тож на мені був типовий «вагітний» джинсовий комбінезон і смугаста сорочка з рукавами три чверті. Кілька днів я опрацьовувала текст, та коли нарешті здала його редакторці, вже не сумнівалася: я добре виконала свою роботу, а все інше не має значення.

Ще до початку пандемії всерйоз обмірковувала ідею залишитися на роботі і домовитися з мамою, щоби вона оформила декрет на себе. У цьому не було реальної потреби, бо мій журналістський заробіток був маловідчутний для доходу сім‘ї, однак мене так лякала потенційна можливість «загрузнути у пелюшках і на мамських форумах», що про прагматичний бік питання не залишалося ресурсу думати.

Як і на те, щоби зважити реальні переваги грудного вигодовування над штучним, потребу немовляти в контакті з матір’ю тощо. Не встигли ми з малюком повернутися з пологового, як я вже готувала текст про бебі-бокси. Наступним кроком стала купівля поглибленого курсу англійської мови. Чи треба казати, що він лежить не початий і досі? Бездіяльність лякала мене, я щиро дивувалася кумі, яка сидить із дитиною вдома і не шукає роботу: «Хіба їй не нудно?», «Хіба їй не потрібен, хоч і мізерний, та свій дохід?». Докоряла собі, якщо на прогулянку з сином забувала навушники або книгу: «Це ж треба! Тепер дві години коту під хвіст!»

Якщо перед виходом з хати я збиралася уважніше, то на прогулянці слухала подкаст — не про сяке-таке життєве, а обов’язково щось важливе: зведення світових новин або огляд останніх книжкових публікацій. Читала здебільшого університетську художку, яку вперше за студентські часи змогла осилити повністю, а не в скороченому форматі. Я не спала, як радили близькі, коли син спить удень, та не йшла відпочивати раніше ввечері. Заводила будильник на четверту-п’яту і починала писати. Писала для універу, писала на роботу. Коли сину виповнилося чотири місяці, взялася за курсові. Для себе і ще трьох одногрупників. А навесні — вже п’ять дипломних. Не найморальніший спосіб заробітку, та я переконувала себе, що це мені необхідно, що без цієї роботи я не зможу, потону в рутині, перестану бути собою, стану нецікавою і чужою самій собі. Темп був шалений, копійки з роботи надходили дійсно мізерні — через ковідну кризу від співпраці з порталом відмовилися основні рекламодавці, і бюджет на зарплати урізали першим.

Якщо я досі не написала і двох слів власне про материнство, то це не тому, що все було гладко — Левка постійно мучили то коліки, то зуби, ми переживали стрибки росту, дізналися про атопічний дерматит і вчилися доглядати за ним, днями син не злазив із рук і відмовлявся засинати. Можливо, тому, що мама замість вивчати ознаки втоми і читати про дитячий розвиток, писала п’ять чужих дипломів. Просто мені постійно здавалося, що так і має бути.

Що сучасна мама — мультифункціональна: і дитину на ноги поставить, і стартап розпочне, і в блозі про це розкаже. Я годувала грудьми і відповідала на семінарі, носила сина у слінгу і знімала фотопроєкт, гойдала візок і реєструвалася на грант. Коли єдиною з потоку отримала 99 за державний іспит, не знала, як реагувати. Усі попередні роки я не надто дбала про оцінки у виші. Тобто журналістика — це ж не та галузь, для якої університетські стіни є мірилом успішності. Переважно я так-сяк закривала сесію і раділа, що обійшлося без талонів. Та чомусь у материнстві це стало для мене важливим.

Стало принциповим довести, що материнство не завада, що мами можуть, що дитина — не хрест на кар’єрі. Зрештою, якби не ковідна дистанційка, у мене був би лише один шлях — на заочку, бо академвідпустка у моєму випадку не зарадила б.

Пам‘ятаю, як один із викладачів на врученні диплому порадив: «Іринко, займайтеся дитиною, кар’єра не втече». І пам’ятаю, як щемко стало від цих слів: оце і все? Ось і похвала за всі старання? Я принесла посвідку бакалавра додому і засунула в шухляду до інших документів. «Будеш вступати на магістерку?» — допитувався чоловік. — «Точно ні, не зараз».

Я пообіцяла собі дати два місяці відпустки — до вересня — відпочити (наскільки це можливо з грудною дитиною) і за цей час обдумати, що робити далі. Так склалося, що саме в цей період мій син перестав спати. Вкладався на сон по годині-півтори, засинав на кілька годин, а потім гуляв знов посеред ночі. Сни вдень були ненормовані і завжди різні. Він все частіше капризував, прогулянки стали нестерпні, а інші родичі не могли дати з ним раду. І в цей момент я побачила, як увесь час була потрібна сину. Як він губився, бо не знав, що з ним діється, як він потребував спокійного дорослого, який із посмішкою реагував би на його вибрики, як він радів, коли бачив мої емоції і як своєю чергою дзеркалив їх.

Я побачила, як увесь час гналася за примарою — суспільним схваленням, захопленням, якими важливими були для мене чужі думки. Видихнула і дала собі час. Не два місяці — а стільки, скільки буде потрібно. Мені і сину. Цей текст — перший, не враховуючи кількох коротких дописів на фейсбук, що я написала від червня. Мені досі доводиться переборювати себе, лягаючи спати в обід замість того, щоби вивчати нові курси, і повторювати як мантру «виспана мама — щаслива дитина».

Ця колонка не про те, як бути класною мамою. Вона про пріоритети, про миті, на які не буде другого шансу, про сльози, які не виплачеш ще раз, і посмішки, які вже ніколи не будуть такими самими. У мене нема висновку для цього тексту, нема поради для інших матерів, які лише стають на цей шлях, бо кожна історія відмінна. Але я знаю, що встигати все хоч і можливо, та не завжди потрібно.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!