Сьогодні у тренді зріле материнство — і недарма: якщо за плечима кар’єра і фінансова подушка, вже невдовзі після пологів можна повернутися до роботи і звичного дозвілля. А що, коли тобі 20, ти балансуєш між навчанням на журфаці і роботою, а в наплічнику замість заощаджень вагон амбіцій і порожній гаманець?
В якомусь сенсі мені пощастило, що другий триместр вагітності збігся з початком пандемії і карантину. Якби я завагітніла роком раніше, то довелося б піти на заочку.
Дистанційка ж мала купу переваг: мені не доводилося помічати допитливі погляди однокурсниць, які билися об заклад і намагалися підрахувати, трапилося «це» зі мною до чи після заміжжя. Я також уникла поблажливих поглядів викладачів. Журналістів із редакції теж відправили працювати з дому, тож я продовжувала роботу на стрічці новин і періодично писала авторські матеріали.
На початку вагітності сподівалася залишатися працездатною якомога довше і навіть уявляла, як готую репортаж чи яку-небудь колонку просто з пологового. Та біль у спині, який з’явився вже під кінець першого триместру, став моїм надійним супутником упродовж усієї вагітності. Мені було складно висидіти довше 15 хвилин за робочим столом, і кожен такий період активності мусив чергуватися з розминкою або відпочинком. Тож я так-сяк поєднувала навчання на журфаці з роботою та періодично бігала здавати планові аналізи.
Такий ритм вдавалося зберігати до сьомого місяця, саме вчасно, щоби закрити сесію і отримати відпустку на роботі. До пологів залишалося менш ніж півтора місяця, а спина так боліла, що кожен візит до стоматолога або поїздка у громадському транспорті були схожі на тортури. Заради справедливості зазначу, що в усіх інших аспектах моя вагітність була майже мрією: успішно перенесені два трансатлантичні перельоти та пройдений військовий вишкіл у час, коли ще не знала, що ношу під серцем сина, відсутність печії, дивакуватих смакових уподобань, спокійні ночі — усе це неабияк тішило мене.
За три тижні до пологів я записала одне зі своїх найкращих інтерв‘ю — ним пишаюся і досі. Пам’ятаю, пішки йшла до місця зустрічі і журилася, що виглядатиму смішно і непрофесійно на фото — в жодні штани я вже не поміщалася, тож на мені був типовий «вагітний» джинсовий комбінезон і смугаста сорочка з рукавами три чверті. Кілька днів я опрацьовувала текст, та коли нарешті здала його редакторці, вже не сумнівалася: я добре виконала свою роботу, а все інше не має значення.
Ще до початку пандемії всерйоз обмірковувала ідею залишитися на роботі і домовитися з мамою, щоби вона оформила декрет на себе. У цьому не було реальної потреби, бо мій журналістський заробіток був маловідчутний для доходу сім‘ї, однак мене так лякала потенційна можливість «загрузнути у пелюшках і на мамських форумах», що про прагматичний бік питання не залишалося ресурсу думати.
Як і на те, щоби зважити реальні переваги грудного вигодовування над штучним, потребу немовляти в контакті з матір’ю тощо. Не встигли ми з малюком повернутися з пологового, як я вже готувала текст про бебі-бокси. Наступним кроком стала купівля поглибленого курсу англійської мови. Чи треба казати, що він лежить не початий і досі? Бездіяльність лякала мене, я щиро дивувалася кумі, яка сидить із дитиною вдома і не шукає роботу: «Хіба їй не нудно?», «Хіба їй не потрібен, хоч і мізерний, та свій дохід?». Докоряла собі, якщо на прогулянку з сином забувала навушники або книгу: «Це ж треба! Тепер дві години коту під хвіст!»
Якщо перед виходом з хати я збиралася уважніше, то на прогулянці слухала подкаст — не про сяке-таке життєве, а обов’язково щось важливе: зведення світових новин або огляд останніх книжкових публікацій. Читала здебільшого університетську художку, яку вперше за студентські часи змогла осилити повністю, а не в скороченому форматі. Я не спала, як радили близькі, коли син спить удень, та не йшла відпочивати раніше ввечері. Заводила будильник на четверту-п’яту і починала писати. Писала для універу, писала на роботу. Коли сину виповнилося чотири місяці, взялася за курсові. Для себе і ще трьох одногрупників. А навесні — вже п’ять дипломних. Не найморальніший спосіб заробітку, та я переконувала себе, що це мені необхідно, що без цієї роботи я не зможу, потону в рутині, перестану бути собою, стану нецікавою і чужою самій собі. Темп був шалений, копійки з роботи надходили дійсно мізерні — через ковідну кризу від співпраці з порталом відмовилися основні рекламодавці, і бюджет на зарплати урізали першим.
Якщо я досі не написала і двох слів власне про материнство, то це не тому, що все було гладко — Левка постійно мучили то коліки, то зуби, ми переживали стрибки росту, дізналися про атопічний дерматит і вчилися доглядати за ним, днями син не злазив із рук і відмовлявся засинати. Можливо, тому, що мама замість вивчати ознаки втоми і читати про дитячий розвиток, писала п’ять чужих дипломів. Просто мені постійно здавалося, що так і має бути.
Що сучасна мама — мультифункціональна: і дитину на ноги поставить, і стартап розпочне, і в блозі про це розкаже. Я годувала грудьми і відповідала на семінарі, носила сина у слінгу і знімала фотопроєкт, гойдала візок і реєструвалася на грант. Коли єдиною з потоку отримала 99 за державний іспит, не знала, як реагувати. Усі попередні роки я не надто дбала про оцінки у виші. Тобто журналістика — це ж не та галузь, для якої університетські стіни є мірилом успішності. Переважно я так-сяк закривала сесію і раділа, що обійшлося без талонів. Та чомусь у материнстві це стало для мене важливим.
Стало принциповим довести, що материнство не завада, що мами можуть, що дитина — не хрест на кар’єрі. Зрештою, якби не ковідна дистанційка, у мене був би лише один шлях — на заочку, бо академвідпустка у моєму випадку не зарадила б.
Пам‘ятаю, як один із викладачів на врученні диплому порадив: «Іринко, займайтеся дитиною, кар’єра не втече». І пам’ятаю, як щемко стало від цих слів: оце і все? Ось і похвала за всі старання? Я принесла посвідку бакалавра додому і засунула в шухляду до інших документів. «Будеш вступати на магістерку?» — допитувався чоловік. — «Точно ні, не зараз».
Я пообіцяла собі дати два місяці відпустки — до вересня — відпочити (наскільки це можливо з грудною дитиною) і за цей час обдумати, що робити далі. Так склалося, що саме в цей період мій син перестав спати. Вкладався на сон по годині-півтори, засинав на кілька годин, а потім гуляв знов посеред ночі. Сни вдень були ненормовані і завжди різні. Він все частіше капризував, прогулянки стали нестерпні, а інші родичі не могли дати з ним раду. І в цей момент я побачила, як увесь час була потрібна сину. Як він губився, бо не знав, що з ним діється, як він потребував спокійного дорослого, який із посмішкою реагував би на його вибрики, як він радів, коли бачив мої емоції і як своєю чергою дзеркалив їх.
Я побачила, як увесь час гналася за примарою — суспільним схваленням, захопленням, якими важливими були для мене чужі думки. Видихнула і дала собі час. Не два місяці — а стільки, скільки буде потрібно. Мені і сину. Цей текст — перший, не враховуючи кількох коротких дописів на фейсбук, що я написала від червня. Мені досі доводиться переборювати себе, лягаючи спати в обід замість того, щоби вивчати нові курси, і повторювати як мантру «виспана мама — щаслива дитина».
Ця колонка не про те, як бути класною мамою. Вона про пріоритети, про миті, на які не буде другого шансу, про сльози, які не виплачеш ще раз, і посмішки, які вже ніколи не будуть такими самими. У мене нема висновку для цього тексту, нема поради для інших матерів, які лише стають на цей шлях, бо кожна історія відмінна. Але я знаю, що встигати все хоч і можливо, та не завжди потрібно.
