Підстрибом у старість

від | Січ 21, 2022 | Дівчина говорить, LMillustrated

Моя улюблена Джейн Остін у 22 роки вже мала три написаних романи. І це були не просто якісь проби пера, а цілком готові книжки, серед яких — перший варіант «Гордості й упередження».

Марія Анна Моцарт до 16 стала віртуозною піаністкою, об’їздила всю Європу і пішла зі сцени через те, що настав час готуватися до заміжжя (заміж вона вийшла тільки після 30, та до такої справи швидко не приготуєшся — це ж не виступ за клавесином, де все за нотами). Її брат, до речі, той самий Вольфганг, завершив музичну кар’єру в 35, і в нього були на те інші серйозні причини. Він помер.

Читаючи біографії видатних жінок минулого й історії їхніх сімей, готуючи подкаст ФемФікшн, мені іноді здається, що вони жили ніби швидше чи що…

До 20 років устигали вивчитись, написати купу творів, може, навіть змінити декількох чоловіків, народити п’ятьох дітей і трагічно померти. Я не розумію, раніше в їхньому календарі рік за п’ять йшов або в добі не 24 години було? В них по-іншому цокали годинники?

А шукаючи інформацію про вічно молоду Лесю Українку, я раптом наштовхнулась на breaking news: Шевченко, Тарас Григорович, помер у 47. Несподіваний удар. Як це? Тобто той суворий вусатий погляд з-під шапки з портрету в класі належав не старезному дідугану, а чоловікові цілком у розквіті?

Коли тринадцятий минало мені, я пасла тільки задніх у своєму гормональному пеклі. Складно повірити, що в роки перехідного віку хтось наважувався жити в реальному світі, а не у своїх фантазіях, для мене це був час, коли ти їжак голками всередину і кровоточиш від будь-якого кривого слова. І що хтось у такому віці вже займався справами всього життя: важливими, винятковими. Хтось наважувався не думати про довгий ніс і неслухняне волосся, а робити щось, і не просто робити, а бути впевненим у цьому. Писати не у стіл, грати на рівні, не жаліти себе постійно, не робити знижку на вік, а зважати на здібності й уподобання.

«Ой, це хлопчаче, я б не рекомендувала», — запевняла мене консультантка в книгарні, де я обирала подарунок для племінниці.

Вибачте, а яке таке таємне знання розкривається в «хлопчачих» книжках, недоступне для дівчаток? Що треба діяти, а не чекати? Про пошуки пригод, а не кохання?

Зараз скажу крамольну річ, але останнім часом я дійшла думки, що тема любові в літературі, кіно іноді дуже переоцінена.

Ні, романтизація та ідеалізація — то навіть добре, коли ще цим займатись, як не в 12-15? А от драматизація — зайве, я б викреслила її безжалісно червоним чорнилом.

Шкода сил і часу, які я витратила на нерозділене кохання. Воно може мотивувати на дії, на творчість, і це добре, але коли в повітрі витає думка, що ти не така, не сучасна, неправильна, якщо на твої почуття не відповідають, або ти сама не є чиїмось об’єктом зітхання, то стає лише приводом для комплексів.

«У тебе немає хлопця? Ти ж начебто симпатична… Що з тобою не так?», — питала шкільна подруга. Та все так, просто ми живемо в патріархальному світі, де маркером успішності і нормальності жінки, дівчини чомусь є чоловік, хлопець, шанувальник, «воздихатєль», папік, покровитель. Не минуло і двадцяти років, як я знайшла, що їй відповісти. 

Але тоді шукала відповідь на запитання, що зі мною не так, всюди: в кіно, у книжках, а в підсумку все одно знаходила у дзеркалі.

В підлітковому віці дівчата стають дуже вразливими до ідей, популярних в оточенні. Тому якщо їм вселяють думку про те, що нормальність = хлопець, а хлопців треба заманювати гарною зовнішністю, виходить, що до вісімнадцяти відрощуєш все нові і нові комплекси, а потім — бац — і вже підкрадається старість, і треба думати, як на цій зовнішності приховати плин часу, бо це сором.

І ми готові назвати найкращою подругою касирку, що не продала нам винце без документів. Ей, а коли насолоджуватися молодістю? З якого віку в нас перемикається тумблер із підліткових комплексів на страх постаріти? У 30, у 40?

«Народжувати після 40-ка трохи безвідповідально», — вважає моя подруга. На запитання чому, розмірковує, що «ризик залишити ще малу дитину без матері вищий». «Тоді народжувати взагалі трохи безвідповідально, — обережно кажу я, — бо хто там знає, що буде завтра?» «Я помічаю, що енергії з віком стає все менше, а дитина забирає її всю». Цікаво, де беруть енергію бабусі для онуків?

Я не можу заперечити, що енергії з віком стає менше, але знаю, що джерело її можна знайти в любові, захопленні, в усвідомленій відповідальності, а не в цифрах.

А хвороби це вже про старість?

Звісно, кожного дня зранку вдягаючи окуляри і розминаючи спину, я не можу не думати про роки, що спливають, що сиплються, як пісок із нас самих крізь пальці прямісінько в уявний годинник, але… секундочку! Проблеми з зором в мене були ще з дитинства, я просто соромилась носити окуляри, а ось мої племінниці (9 і 12) — прекрасні стильні окулярниці — дуже красиві.

Чомусь у дитинстві я не обговорювала з подругами так пристрасно свої хвороби, хоча приводів була купа: кашлюк, стоматит, краснуха… Зрозуміло, що тоді ми фантиками від цукерок скидали їх у зону відповідальності батьків (хто за хворобу платить, той її і танцює обговорює?), тож якщо б і обговорювала, то не менше, ніж зараз.

Зате можна було розповісти, як романтично ми дивились із хлопцем навпроти очі в очі, підсвічені тубусом кварцевої лампи, встромленої в ніздрю в кабінеті фізіотерапії.

В мене все життя щось боліло, я лікувалася від усього на світі, то чому проблеми зі здоров’ям у 15 вважаються тривожними дзвониками вроджених особливостей, а в 34 — настирливим скрипом неминучої старості? То, може, ми не будемо завчасно себе закопувати в цих пісках у саркофагах?

А спокійно продовжимо свій сеанс фізіотерапії.

Ще зі школи я зрозуміла сенс фрази: якщо ти прокинулася вранці і в тебе нічого не болить… А більш за все в мене боліла душа вставати щодня о сьомій ранку. Зараз я підводжусь, коли мені, сові, захочеться, тож тут вік точно пішов на користь.

То коли ми вішаємо собі на шию замість яскравого кулончика ярлик «стара», причому так, щоб прикрити її дряблість?

З появою першої сивої волосини? Тоді я цей етап пройшла в 12.

«Я ворона, я ворона, на-на-на…»

Боже, я взагалі забула, що така пісня існує! Я сиділа в нової перукарки і не розуміла — вона просто вирішила мене потролити чи всерйоз думає, що жінку, яка прийшла зафарбовувати сивину, треба розважати винятково таким плейлистом?

«Чао, бамбіна, плачет сіньоріна…»

О ні, цього не може бути, це просто фарба дісталася мого мозку, і в мене з’явилися слухові галюцинації.

«Віват, король, віват!»

Тобто, як це відбувається? Ти домовляєшся з незнайомою клієнткою про фарбування сивих коренів і, готуючись, спеціально робиш підбір саме такої музики? Якщо прийшла не на трендове колорування, не розраховуй на Біллі Айліш і Аврору, все, «чао, бамбіна».

Але чесно ж — сивина не завжди ознака старості (і точно не ознака поганого музичного смаку).

Як і 
мімічні зморшки, 
«гусячі лапки»,
пігментні плями, щоб їх…

Та чомусь улітку, коли мою пігментацію не перекриває жодна тоналка, мені хочеться сором’язливо опустити очі перед кожним, кому доводиться її бачити (і неодмінно ж дивиться просто на неї, ага) і виправдатися: «То через нестачу заліза в організмі, прикинь, яке діло, не подумай, я не стара». І пошепки додати «Йоу, бро».

Вік — це не просто цифри.

Вік — це не просто досвід, це висновки, які ми робимо, отримуючи його.

З віком розумієш, як багато тобі ще треба дізнатися, почути, побачити. Не романтизуючи, не ідеалізуючи, не драматизуючи. Ну, може, трошки.

Завжди буде хтось продуктивніший, хтось молодший, хтось старший, а хтось енергійніший.

І будеш ти зі своїми зморшками, плямами, сивиною, знаннями, вміннями і талантом.

Найкращий вік — зараз.

То, може, давайте не зациклюватись на цифрах і тому, скільки залишилось часу, як ти розвалишся, а зосередитись на тому, що хочеш встигнути зробити?

Чомусь упевнена, що моя улюблена Джейн Остін так і вчиняла.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!