Співбатьківство. Мир замість війни після розлучення 

від | 09.12.2021 | Дівчина говорить, LMillustrated

Час читання: ( Кількість слів: )

Слова «щасливе» і «розлучення» разом у реченні викликають в уяві когнітивний дисонанс. Припинення шлюбу – швидше синонім поразки, невдачі, фейлу, сорому, публічного осуду і всього, що є зі знаком «мінус». 

Відсутність культури будувати відносини неодмінно перетворюється на відсутність культури їх завершувати.  

Весілля – це радість, бажана каблучка, мрії «про діточок» і райдужні пости в інстаграмі. Розлучення в кращому разі – холодна війна часів відлиги, в більш поширеному – запекла боротьба за гроші, майно, часто з піковою баталією «за дітей». 

Сценаріїв щодо дітей зазвичай два. В першому – батьки роздирають їх на шматки, налаштовують одне проти одного, відчужують, маніпулюють.

Другий сценарій – батько зникає з життя дитини, як Хрещена в казці про Попелюшку, і з’являється епізодично в день народження із подарунком «не за віком». А всі обов’язки, завдання, безсонні ночі і платіжки лягають на плечі матері. 

Зважаючи на те, що жінка статистично заробляє на чверть менше за чоловіка, робить у п’ять разів більше хатньої роботи і погоджується на нижчеоплачувану і менш стабільну зайнятість, щоб мати змогу забирати дитину з садочка/школи, водити на гуртки та сидіти вдома «з соплями». І якщо зняти біле пальто, по-чесному я можу зрозуміти тих, хто не залишає навіть аб’юзивні відносини через страх тягнути це все самій. Лише офіційно в Україні мільйон матерів-одиначок із доходом нижче середнього, і це взагалі не найкращий сценарій для жінок. 

Gender equality and equal partnership співчутливо змахують «до побачення», залишаючи перон шлюбу.  

Але, камон, кажуть мені десятирічні подруги доньки, має ж бути якесь нормальне рішення. Здається, ті малі знають більше за нас. Зважаючи, що 60% українців розлучається, маємо вже згадати, хто тут дорослий. 

Дослідження демонструють нам, що дітям насправді потрібні не батьки, які живуть під одним дахом, а щасливі батьки. Feel the difference. 

А ще – що діти, яких виховують батько і мати, навіть якщо ті не проживають разом і не мають романтичних стосунків, зростають більш щасливими, здоровими та емоційно врівноваженими. Такі відносини називаються в західній практиці co-parenting. Українською краще на мій слух — співбатьківство. 

Сенс підходу в тому, що обоє батьки беруть участь у процесі виховання дитини й однаково «включені» в усе, що відбувається з сином або донькою. Важливо зазначити, що таке розділення обов’язків не має обов’язково бути 50 на 50. У когось більше фінансових ресурсів, у когось – часових, хтось має кращий хист до навчання, а хтось – більший соціальний капітал. 

Неможливо все дати порівну, ба більше – саме в такому сценарії продовжуються класичні «традиційноціннісні» відносини, в яких всі «на ролях», хтось щось комусь винен, є постійне очікування і напруга. 

Сценаріїв реалізації такого підходу є декілька – діти можуть жити тиждень із одним батьком, тиждень – з іншим, можуть мінятися через довший час, у європейських країнах є практика проживання в одному будинку, чергуючи з дітьми «позмінно». Варіантів безліч, було б, як кажуть, бажання. 

Я маю досвід розлучення і спільного виховання дітей. Шукаючи найбільш екологічні варіанти для побудови нової родини, бо, як не крути, родиною ви ще залишаєтесь. Сценарії більшості довкола, де хтось із батьків «поганий»,  хтось – «класний», де діти стають об’єктом маніпулювання, де один із батьків не дає бачитися з іншим, взагалі не надихали.

Тож ми з чоловіком, попри непростий процес розлучення, вирішили залишити свої образи та зосередитися на головному – фізичному та ментальному здоров’ї наших дітей, побудові для них та з ними нових стосунків та формуванню безпечної і підтримувальної для сина і доньки середи.

Зараз наше життя виглядає так: діти живуть п’ять днів на тиждень із батьком, зі мною – у вихідні. І ми також бачимося один-два рази на тиждень ввечері у будні. 

За два роки ми всі виробили певні правила того, що між нами відбувається:

Чесність із експартнером. Для того щоб бути свідомими батьками, треба сильно цього хотіти і розуміти навіщо. Це найкращий тренажер людської свідомості і спосіб проробити подружні образи і складнощі.

Бути чесними з дітьми. Діти все відчувають, усвідомлюють і розуміють раніше за нас. Не думайте, що їхній вік – завада для чесної розмови. Будь-який вік дитини підходить для відкритості і довіри. Ба більше, маючи такий сценарій у дитинстві, їм буде набагато легше орієнтуватися на свої бажання, говорити і бути чесними самим. А це ж просто алілуя. 

Облаштувати життя для себе і дітей. Для дітей головне не спільне житло, окрема кімната і власний стіл із комп’ютером. Якщо в цій власній кімнаті за наявності батьків дитина має забиватися під той стіл від «батьківських розбірок» кожного дня, то це не є ок. Безпека і передбачуваність  – найголовніше для дитини. Поясніть, будь ласка, сину або доньці, як він/вона буде тепер жити, яким буде новий графік, нове життя. Це дуже важливо.

Очікувано виявилося, що діти страждають не від розлучення, а від неусвідомлених вчинків батьків, від злості, ревнощів і намагання перетягнути їх на свою територію. 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Вдячність без кордонів, або Чому надавати та приймати допомогу — це випробування

Вдячність без кордонів, або Чому надавати та приймати допомогу — це випробування

«Боже, ну який добряга!» — відгукуються про людей, які забезпечують тих, у кого тимчасова скрута або від народження менше соціальних привілеїв, ніж у них. Вони приймають їх жити до себе, оплачують навчання/лікування,...

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

«Дуже сильно весь цей час хотілося хліба, — згадує моя приятелька Катерина, яка із сином у перший же день війни опинилась в окупації на Чернігівщині. — Ми потроху вже почали готувати їжу на вогнищі, хоча над нами постійно...

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

Вони називають себе «алопетянками», експериментують із зовнішністю, кидають виклик конвенційній красі та мріють, щоб за...