Проблема домашнього і сексуального насильства щодо жінок на Сході України істотно загострилася через збройний конфлікт і неефективне реагування влади. Про це заявила міжнародна правозахисна організація Amnesty International у новій доповіді «Не приватна справа».
Так, у 2018 році в Донецькій області кількість адміністративних проваджень за статтею «домашнє насильство» збільшилася на 76%, а в Луганській — на 158%, порівнюючи з середнім показником за попередні три роки.
Хоча офіційна статистика домашнього насильства є ненадійною та неповною, кажуть експерти, вона свідчить про відчутне зростання зареєстрованих випадків від початку конфлікту. Що стосується останніх років, то епідемія ковіду та карантин могли лише погіршити ситуацію.
«Це жахливо і прикро, що жінки, які вже постраждали від бойових дій на Донбасі, зазнають насильства вдома і не мають підтримки з боку влади, яка зобов’язана захистити їх від домашнього та сексуального насильства», — каже Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні.
У Східній Україні в межах 20 кілометрів по обидва боки від лінії зіткнення проживають 2,7 мільйона людей, які постраждали внаслідок конфлікту. Загальна довжина лінії зіткнення, що розділяє підконтрольні й непідконтрольні уряду території Донецької та Луганської областей, становить понад 420 кілометрів. Більшість із цих людей — 2 мільйони — жінки, діти та літні люди.
«Жінки на Сході України не почуваються в безпеці — ані на вулиці, ані вдома», – наголошує директорка Amnesty International в Україні.
Дослідження, яке проводили на підконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, демонструє глибоку кризу в державній системі протидії та запобігання насильству щодо жінок у регіоні. Ситуацію суттєво загострили низький рівень безпеки, присутність військових, доступ до зброї та економічна й соціальна кризи, пов’язані зі збройним конфліктом.
Держава не може ефективно розв’язати проблему домашнього насильства
Попри значні позитивні зміни в законодавстві з протидії та запобігання домашньому насильству, запровадження шелтерів і спеціальних мобільних поліцейських груп, Amnesty International зафіксувала чимало недоліків у роботі державних інституцій.
У багатьох випадках поліція відмовляється реєструвати скарги постраждалих від домашнього насильства, а поширена безкарність стримує багатьох жінок звертатися до правоохоронців. У 10 із 27 випадків домашнього насильства, задокументованих у доповіді, постраждалі не повідомляли про насильство в поліцію. Вони були переконані, що влада не реагуватиме адекватно або не реагуватиме взагалі.
Amnesty International розповіли про один показовий випадок. Жінка описала, що її бив чоловік, на той час військовослужбовець, коли вона була на четвертому місяці вагітності. Вона відмовилася заявити про насильство, оскільки раніше вже подавала заяву, коли чоловік зламав їй ніс, а тоді військове керівництво чоловіка натиснуло на неї, щоб вона забрала заяву — аби не «осоромити» офіцера.
Жінка не вірила, що цього разу все буде інакше: «Я не буду писати заяву, нічого не працює. В цьому нема сенсу, нікого не притягнуть до відповідальності».
Один із працівників поліції, який займався останнім випадком, згадав, що був на службі, коли чоловік зламав їй ніс, і що поліція поїхала, не взявши заяви.
Інші задокументовані перешкоди в отриманні інституційного захисту — відмова кваліфікувати відповідні інциденти як домашнє насильство, небажання видавати терміновий заборонний припис, відсутність перевірки виконання обмежувального припису та неефективність судової системи.
Основний недолік системи правосуддя під час роботи з адміністративними правопорушеннями — те, що судді схильні обирати м’якші покарання, наприклад штрафи, які є дуже неефективним способом боротьби з проблемою.
Тим паче, що такий штраф часто доводиться платити самій жінці, яка зазнала насильства.
У деяких випадках розмір штрафу настільки малий, що він зовсім не відповідає меті спонукати кривдника утримуватися від подальшого насильства. В одному із задокументованих випадків штраф за фізичне насильство заледве перевищив суму штрафу за несплату проїзду в громадському транспорті в Києві.
Нове законодавство надає поліцейським повноваження видавати термінові заборонні приписи, що зобов’язують кривдника залишити місце проживання постраждалої особи і не контактувати з нею терміном до 10 днів. Однак у випадках, задокументованих Amnesty International, ці заходи застосовуються вкрай рідко або їхнє дотримання не забезпечується ефективно.
Існують недоліки й на законодавчому рівні. Домашнє насильство підпадає як під адміністративне, так і кримінальне законодавство. Тож, кривдника, на якого не накладено два адміністративні стягнення за домашнє насильство, не можуть притягнути до кримінальної відповідальності.
- Оксана Мамченко з дітьми
Приміром, багатодітна мати з Краматорська Оксана Мамченко протягом 20 років страждала від фізичного, психологічного та економічного насильства з боку свого чоловіка, з яким два роки тому розлучилася. Суд тричі видавав обмежувальні приписи і забороняв колишньому чоловікові перебувати з Мамченко і дітьми в одному будинку та наближатися до них. Але кривдник проігнорував усі приписи, видані судом, а поліція не зробила достатньо для їхнього виконання. У травні 2020 року суд притягнув кривдника до відповідальності лише до одного року умовного терміну за невиконання рішень суду, але не за домашнє насильство.
До того ж військові та поліцейські звільняються від адміністративного судочинства в судах загальної юрисдикції, що ефективно захищає їх від кримінального переслідування за домашнє насильство.
Приміром нині, якщо домашнє насильство вчинив військовослужбовець, співробітник поліції також складає адміністративний протокол, але передає справу відповідним військовим формуванням, які вирішують, починати розслідування чи ні.
Сексуальне насильство
Згідно зі спостереженнями та інтерв’ю Amnesty International у постраждалих від конфлікту населених пунктах, окрім домашнього насильства, жінки продовжують зазнавати різних форм сексуального насильства з боку військовослужбовців, особливо на територіях уздовж лінії зіткнення. До найбільш постраждалих районів належать Ясинуватський та Мар’їнський райони Донецької області та Новоайдарський район Луганської області.
Представниці Amnesty International зафіксували підтверджені випадки зґвалтування (2), спроби зґвалтування (1) і сексуальних домагань (5), вчинені у 2017–2018 роках військовослужбовцями української армії поза контекстом затримання чи КПВВ.
Всі ці випадки сталися у житлових районах поблизу лінії зіткнення, в населених пунктах із присутністю великої кількості військових.
Жінки, які проживають на постраждалих від конфлікту територіях і зазнали сексуального насильства, стикаються з такими самими перешкодами доступу до правосуддя, які вже було зазначено вище. Amnesty International використовувала наявну вбудовану пошукову систему Єдиного державного реєстру судових рішень для виявлення випадків сексуального насильства, вчиненого військовослужбовцями у період з 2017 до 2019 року в Донецькій та Луганській областях, і знайшла лише один задокументований випадок, який дійшов до суду.
Насильство у родинах військових
Конфлікт, що триває на Сході України, негативно позначився на психічному здоров’ї чоловіків і жінок, які перебувають або раніше перебували на військовій службі. Серед причин зростання домашнього насильства, зокрема з боку партнера, який брав участь у воєнних діях — наслідки посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та неналежно організовані системи реінтеграції військовослужбовців.
Ще у 2015 році Управління Верховного комісара ООН з прав людини наголошувало на «підвищеному ризику домашнього насильства, оскільки військовослужбовці повертаються з зони конфлікту, не отримавши належних соціальних і психологічних послуг».
У 2020 році Комітет ООН із економічних, соціальних і культурних прав у своїх заключних зауваженнях до сьомої періодичної доповіді України зазначив, що, хоча сервіси реабілітації та психологічної допомоги для ветеранів війни та інших верств населення, постраждалих від конфлікту, й було створено, «у цих людей все ще обмежений доступ до медичної допомоги в галузі психічного здоров’я та психологічної підтримки, зокрема через брак медичного персоналу та установ, де таку допомогу надають».
Унаслідок такої відсутності підтримки виникає особливе занепокоєння щодо ветеранів, які повертаються зі служби, а також чинних військовослужбовців, які страждають від ПТСР, оскільки це погіршує ситуацію з домашнім насильством не тільки в Донецькій і Луганській областях, а й у всій Україні.
В 11 з 27 випадків домашнього насильства, які зафіксували представниці Amnesty International, кривдниками були колишні чи нинішні військовослужбовці.
Про вісім із цих 11 випадків було заявлено в поліцію. У двох випадках жінкам вдалося отримати в суді обмежувальні приписи. У цих двох випадках триває кримінальне розслідування, хоча й не за звинуваченням у домашньому насильстві. Ще два випадки знову не були кваліфіковані як домашнє насильство, а натомість були зареєстровані як «хуліганство» і «тілесні ушкодження», і жодних обмежувальних або термінових заборонних приписів видано не було.
Одну справу закрили «за браком доказів» попри зафіксовані фізичні ушкодження; у цьому випадку співробітник поліції проігнорував повідомлення жінки про зґвалтування з боку її чоловіка. У трьох випадках жінки забрали заяви — одна внаслідок тиску з боку кривдника, а двох інших переконали в цьому співробітники поліції.
Забравши заяви, жінки припинили домагатися справедливості та більше не заявляли про випадки насильства.
Дослідження вказує на те, що, хоча державних послуг часто недостатньо або взагалі немає, існує активна спільнота громадських організацій, низових ініціатив та волонтерських груп, які надають послуги постраждалим.
Місцеві та внутрішньо переміщені жінки вибудовують жіночі спільноти на місцях, діляться знаннями та підтримують інших жінок, супроводжують жінок, коли вони звертаються до поліції чи лікарні у випадках домашнього насильства, та закликають місцеві органи влади до відповідальності.
Важливість роботи місцевих жіночих громадських організацій та низового активізму для запобігання гендерно зумовленому насильству щодо жінок та боротьби з ним в Україні важко переоцінити.
«Українська влада повинна провести швидкі та всебічні правові реформи, які зможуть захистити потерпілих від домашнього та сексуального насильства. Ці реформи можуть бути успішними лише в тому випадку, якщо вони підготовлені у співпраці з громадськими організаціями та постраждалими особами», — заявила Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні.
«В останні роки український уряд продемонстрував готовність розв’язати проблему насильства щодо жінок. Зараз час активізувати свої зусилля. Україні слід ратифікувати Стамбульську конвенцію, оскільки це забезпечить владі чітку дорожню карту реформ, зокрема і подальше вдосконалення законодавства, освітні програми для чиновників та суспільства, механізм урядової звітності та інші важливі зміни».
