«Для не зовсім обізнаного західного європейця комфортним зображенням жительки наших широт буде та сама анекдотична “няня-прибиральниця-збирачка мандаринів”. Або тьолка з губами, віями і волоссям (усе накладне), що приїхала до Європи «по роботі». А коли ти айтішниця, дипломатка, письменниця, вчена, адвокатка — це багатьох, знаєте, якось навіть ображає… Бо це не налазить на готовий стереотип».
Ірена Карпа «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете» (2020, с. 81).
«Такі досвіди — вони, здається, накопичуються з часом, збираються як речі в сумці. Але сумка — це твоє тіло, і ти відчуваєш, що несеш все більший тягар… Кожний випадок мені пам’ятається… як сенсорне перевантаження, з яким неможливо було відразу впоратися».
Сара Ахмед «Living a Feminist Life» (Ahmed 2017, p. 23)
Я зустріла свого майбутнього чоловіка на студентській конференції, коли ще не було смартфонів, скайп був ще новинкою, а за дзвінок з-за кордону в Україну правили як за батька. Тож ми обмінювалися листами, тоннами листів. Ну, мейлів. Незабаром мій нідерландський чоловік (тоді хлопець) почав отримувати незліченні рекламні пропозиції «гарячих росіянок з Одесси» та «кращого ескорту Кієва» — як і всі іноземці, які так чи інак провзаємодіяли онлайн із країною. Як би образливо й прикро не було, починаючи з формулювань — якщо вже на те, майте повагу рекламувати у-к-р-а-ї-н-о-к з Оде-С-и й писати Київ (Kyiv), а не Кієв (Kiev), — уявлення про українських жінок як глибоко сексуалізований локальний продукт процвітає. І регулярно підживлюється на найвищих рівнях. У 2009 році президент США Джо Байден зауважив президенту України Віктору Ющенко, що «тут [в Україні] так багато гарних жінок». У 2011 році президент України Віктор Янукович уславився тим, що запросив учасників і учасниць Світового економічного форуму в Давосі відвідати Україну навесні, «коли в українських містах теплішає і жінки починають роздягатися». А в 2019 році президент України Володимир Зеленський під час свого турне Європою з гордістю говорив про українських жінок як про вдалий «туристичний бренд».
Але що трапляється, коли українка виїжджає з України, щоб обертатися в академічних колах? У цьому есеї я відстежую власні спогади професійних взаємодій за 15 років (2006–2020), в яких перетиналися гендерні та етнічні досвіди, і пропоную начерк повсякденного сексизму та гендерованого расизму в академії.
Квітень 2006 року
Я беру участь у студентській конференції з міжнародного публічного права в Московській державній юридичній академії. Нам роздають примірники нової книжки одного з професорів. Я не пам’ятаю, як до цього дійшло, — може, то був жарт? — але Сєргєй, студент із Санкт-Петербурга, підписує мою книжку. Він пише: «Замечательной хохлушке» (з рос. «милій хохлушці»). Зведена до милої-української-дівчинки-яку-упосліджують, я зненацька перестаю бути однією з найкращих промовиць конференції (це останній день, тож це вже можна оцінити) чи людиною, яка отримала кращі результати в українському національному змаганні з Jessup International Law Moot Court Competition, ніж Сергєй в російському (авжеж, ми першим ділом порівняли наші досягнення). Я неймовірно роздратована, але мене переважають кількісно (чоловіки і росіяни), тож не реагую.
Одного дня я дарую цю книжку бібліотеці моєї alma mater.
Липень 2006 року
Я беру участь в Європейській міжнародній моделі ООН у Гаазі (TEIMUN), це моя перша подорож «на Захід». Вітальне пленарне засідання щойно закінчилося, і я опиняюся в натовпі, який намагається протиснутися крізь вузький прохід. Стоїть страшенна спека, тож я кажу це вголос: «I am so hot, it’s crazy!», що можна зрозуміти і як «Так спекотно, здуріти можна!» (що я, власне, і мала на увазі), і як «Я така розпалена, здуріти можна!» (розмовне значення мені натоді невідоме). Кілька студентів поруч (схоже, нідерландці, але я не певна) регочуть і кепкують: «О так, просто зараз?!» Взагалі не підозрюючи про подвійний зміст сказаного, я геть не розумію, на що вони натякають, і не бачу нічого смішного в тому, що мені спекотно.
Значно пізніше я дізнаюся про численні сексуальні підтексти слів англійської мови й починаю ретельно обирати та дозувати свої слова.
Серпень 2006 року
Як людина, що вже втрапила в залежність від міжнародного публічного права, я їду в Зальцбург на школу з міжнародного кримінального права. Літня школа досить дорога, тож я їду автобусом, щоб заощадити кошти. Коли сідаю на автобус Київ — Мюнхен, батьки обережно питають, чи я абсолютно впевнена, що ця школа справді існує і це все не є частиною схеми торгівлі людьми. Я відмахуюся від цього як від нісенітниці: мені 19, і я вже все на світі знаю, до того ж, я краще за інших в родині орієнтуюся в інтернеті й уже все перевірила.
Але коли на українсько-польському кордоні заходжу у вбиральню, до останньої цяточки вкриту плакатами La Strada International із переліком «ознак того, що ваша подорож — це схема торгівлі людьми», я ловлю себе на тому, що уважно вчитуюся. Заспокоююся тим, що моя двоюрідна сестра зустріне мене в Німеччині й відвезе до Зальцбургу: зайва пара очей «на місці». До кінця автобусної поїздки тримаю паспорт коло серця (буквально).
Травень 2007 року
З Угорщиною нам пощастило більше, ніж із Хорватією торік: наша команда отримує візи для участі в Central and Eastern European Moot Competition, яка цьогоріч відбувається в Будапешті. З огляду на наш попередній досвід — і на те, що наша команда складається з п’яти молодих студенток, неодружених, безробітних, без заощаджень і нерухомості (чит. «становлять значний міграційний ризик»), — ми напружені упродовж усього процесу подання на візи й видихаємо тільки, як забираємо паспорти з вклеєними візами.
І ось ми вирушаємо в Будапешт. Доїхавши поїздом до українсько-угорського кордону, пересідаємо на угорський мінівен, щоб подолати останній відрізок подорожі. Склад нашої групи (один тренер 30+ років і п’ять 20-річних студенток) змушує нас напівжартома й напівстурбовано гадати, чи прикордонники не матимуть нас за сутенера і його дівчат, що «їдуть у справах». Скажіть кішці достатньо разів, що вона собака, і вона сама засумнівається.
Цього разу нас не допитують.
Квітень 2008 року
Я стипендіатка MATRA/MTEC. Разом з іншими стипендіатами з Центральної та Східної Європи проходжу спеціальний тренінг із комунікації в інтернаціональних спільнотах (цікаво, чи нідерландсько-німецька більшість магістрантів проходила цей тренінг, чи вважається, що їй це не треба?). Захопливу сесію для нас проводить бізнес-коуч, який виявляється нідерландцем, одруженим із білорускою. Ми дізнаємося про це під час перерви на каву, і одна з дівчат із групи запитує, що, на його думку, відрізняє східноєвропейських жінок від західноєвропейських. Він на секунду замислюється, а потім відповідає, що різниця полягає «в елегантному поєднанні професійності та жіночності. Не треба обирати одне чи інше: вони можуть і те, і те». Улещені дівчата схвально кивають. У моїй голові спалахує згадка про плакат до Міжнародного дня боротьби за права жінок, який я того дня бачила на вулицях Маастрихта: «Zeg NEE tegen schoonheid!» — «Скажи “НІ!” красі». Тоді я не стямила, як жіноча краса чи її відсутність пов’язані з жіночими правами (тепер знаю…).
Липень 2009 року
Кентський університет у Брюсселі надає мені стипендію для здобуття ступеня PhD на три роки, починаючи з вересня. Стипендія розкішна: покривається навчання (вартість якого уже тоді задрана британськими університетами до небес!) і щомісячне утримання. Ура! Але є одне «але»… За умовами стипендії треба викладати (що забирає дорогоцінний час і без того короткого трирічного терміну), а утримання таке мізерне, що на нього ледь проживеш. (Насправді воно встановлене на законодавчо визначеному мінімумі для отримання права на проживання в Бельгії. Так, я перевірила.)
Якби я жила сама або мала утримувати родину, довелося б відмовитися. На щастя, мій майбутній чоловік може підтримати мене фінансово, і я готова прийняти його підтримку без великих докорів сумління: адже заради кохання я жертвую юридичною кар’єрою в Україні у сфері «злиття і поглинання» (і солідним доходом). Ми жартуємо, що я східноєвропейська «золотошукачка» ad absurdum: хоч я й одружилася із західним європейцем і стала фінансово залежною від нього (частково, тимчасово, за спільною згодою, але все ж), та іронія в тому, що вдома я заробляла значно більше і, на відміну від чоловіка, не маю суттєвого студентського боргу.
2010 рік
— Сумуєш за домом?
— Авжеж! Дякую, що запитуєш, — відчуваю глибоку вдячність за цей вияв співчуття та солідарності.
Вересень 2010 року
Починаючи з другого року аспірантури, я регулярно проводжу польові дослідження в Брюсселі — зручно базуватися безпосередньо у полі. Окрім відвідин численних політичних заходів, я зайнята інтерв’юванням чиновників, політиків, експертів і час від часу інших дослідників, систематично намагаючись «перехопити» тих, хто відвідує Брюссель у справах. Найчастіше вони (здебільшого чоловіки) пропонують зустрітися у вестибюлі готелю, де зупинилися. Дуже практичне й невинне логістичне рішення, якщо не зважати на те, що я (мені 24 роки) опиняюся у незручному становищі хрестоматійної «жінки зі Східної Європи, яка чекає у вестибюлі готелю». Ненавиджу це. Відчувати на собі погляди персоналу й мешканців — справжнє випробування. На їхніх обличчях видно внутрішню дилему: «Вона схожа на слов’янку, але вдягнена офіційно й тримає блокнот у руках. Що за птиця?»
Після кількох таких випадків я призначаю інтерв’ю в кав’ярнях поблизу готелів, приймаючи фоновий шум як неминуче зло.
2011 рік
— Чи всі українки такі гарні, як ти?
— Е-е-е… — ніяково усміхаюся.
Лютий 2011 року
Я вирушаю проводити дослідження в Україні й, готуючись до експертних інтерв’ю, купую елегантні зимові чоботи на високих підборах (так, такі існують) і лакову сумку під ноутбук (на справжню шкіру PhD-стипендії не вистачає) до вже наявних пальта й формальних суконь. Я оновлюю зачіску та присвячую вечір повноцінному манікюру (з лаком для нігтів і таким іншим). Роблю це, бо знаю: щоб мати «пристойний вигляд» і щоб мене «сприймали серйозно» у професійних колах Києва, і щоб особливо не виділятися, — пласкі черевики, наплічник і хвостик (мій «європейський лук») не годяться. Те, що я молода жінка, — уже мінус.
Уся ця підготовка, безперечно, допомагає, але не рятує від звертання «Олічка» — абсолютно недоречного у професійному контексті — і від надміру галантних чоловіків, які цілують руку, простягнуту для потискання, тощо. Швидко забутий неприхований сексизм (або широка толерантність до нього) в Україні щоразу мене вражає, хоч підозрюю, що натомість я мала б «нарешті відчути, що в мені бачать жінку» й відростити собі крила від щастя… Цього разу я вирішую підлаштуватися і вдавати, що нічого не помічаю: моя мета — взяти інтерв’ю, а поїздка триває всього кілька тижнів. Пристосовуюся, щоб просуватися.
2012 рік
— Сумуєш за домом?
— Авжеж! — і тепер я сумую, за домом болить, весь настрій нанівець. Дякую щиро….
Серпень 2012 року
Трирічна стипендія добігає кінця, але дисертація ще не готова, тож я вирішую взяти «подовження» на четвертий рік. Можу дозволити собі цей вибір: я — дружина громадянина ЄС, який до того ж здатний і згодний фінансово мене забезпечувати, що дає мені законне право перебувати в Бельгії (а не пакувати валізи в день закінчення стипендії) і дорогоцінний час, щоб зосередитися на закінченні PhD (а не навіжено шукати роботу, абияку роботу, щоб мати посвідку на проживання і гроші на виживання).
На завершення дисертації піде рік і мало не ще один, щоб отримати оплачувану штатну постдоківську посаду. За вісім років я знову опинюся у схожій ситуації, коли добігатиме кінця мій другий постдоківський контракт.
Вересень 2012 року
Я на щорічній конференції University Association for Contemporary European Studies (UACES) в Пассау (Німеччина). Виступаю на панелі з останніми результатами докторського дослідження — триває мій «рік на дописування», тож маю нагоду представити свої висновки спільноті. Півтори години, що триває панель, і надто під час виступу, я вдивляюся в авдиторію, шукаючи зоровий контакт і обмінюючись поглядами зі знайомими та тими людьми, чоловіками й жінками, які здаються особливо зацікавленими. Мій виступ проходить чудово. Почуваюся «молодою та приголомшливою».
Панель закінчується, я виходжу з приміщення — до мене підходить незнайомий чоловік з-поміж слухачів, щоб запропонувати випити разом. Думками все ще в панельній дискусії, я сприймаю це як бажання продовжити обговорення і відповідаю, що саме прямую на вітальні коктейлі, де ми зможемо поговорити.
— Ні, я маю на увазі випити вдвох пізніше ввечері, — уточнює він.
А, випити в цьому сенсі.
— Ні, вибачте, не вийде. Але ми все ще можемо побалакати за вітальними коктейлями, — відповідаю якомога більш дружньо. Навіщо накидатися на чоловіка за те, що ти йому сподобалася (мама вчила мене ввічливо відмовляти залицяльникам)? До того ж я не знаю, хто він, невідомо, яким ворогом міг би обернутися.
— О, ти дивилася мені у вічі під час панелі, я думав, це запрошення.
— Перепрошую?.. Ні, я просто підтримувала зоровий контакт з авдиторією, нічого більше, серйозно.
На що він каже:
— Ні-ні, ти справді дивилася мені в очі.
Подумки я відповідаю йому: «Агов, відчепися! Я не зацікавлена. Бачиш обручку на моєму пальці, ось цю от?! Н-Е-Д-О-С-Т-У-П-Н-А. До того ж ти старший за мене на скільки, років на 15–20?!» (Ще краще: пізніше виявляється, що він одружений і має дитину!) Вголос я відповідаю інакше:
— Ви, певно, неправильно зрозуміли. Я йду на коктейлі. До зустрічі.
«До зустрічі» — це теж проблема. Сьогодні перший день чотириденної конференції, наша професійна спільнота невелика, і я впевнена, що ми неодмінно ще побачимося і тут, і на майбутніх заходах. Наступного вечора він підходить до мене знову під час вечері, яка входить у програму конференції — і відбувається на кораблі, де ж іще! — і запитує, чи гарний в мене готельний номер. Я вирішую зіграти роль невпевненої аспірантки і решту конференції тримаюся біля свого наукового керівника Тома, просто щоб перестрахуватися. На щастя, у мене чудові стосунки з Томом, тож я можу прямо пояснити йому, що відбувається.
Минають дні, минають тижні, а я все прокручую цей епізод у голові й аналізую свою поведінку: чи я дивилася йому в очі довше, ніж заведено? Чи я дивилася так само на інших? Як довго, до речі, жінка може дивитися в очі? А якщо це приваблива жінка? А якщо приваблива жінка зі Східної Європи? Чи у кожного своя норма: три секунди для чоловіка, дві секунди для жінки, одна секунда для привабливої жінки, нуль секунд для привабливої жінки зі Східної Європи? Як дивитися людям в очі надалі — чи краще взагалі не дивитися? Чи я була надто привітною? Чи справді я така наївна? Один висновок очевидний: треба тримати дистанцію. Особливо з чоловіками.
Нині, коли пишу цей есей, тримати дистанцію та уникати зорового контакту несподівано стає як ніколи легко. Одна нарада у зумі-вебексі-тімзі-на-ваш-вибір + два монітори = дивишся повз камеру весь час (між іншим, саме цей епізод я занотувала першим, і саме його дописую останнім).
2013 рік
— Звідки ти?
— З України.
— А, ну звісно, воно й видно!
— Е-е-е… — ніяково.
Червень 2013 року
Я успішно захистила PhD — починаю активно шукати наукову роботу. Поки стукаюся до всіх бельгійських університетів підряд (божевільна затія, зважаючи на те, що мій ступінь здобутий не в Бельгії), люди навперейми пересилають мені вакансії з різних куточків світу, заохочуючи подаватися — вони явно вважають, що я, чужинка й кочівниця, маю/могла б/буду розглядати варіант переїзду куди завгодно. Я розумію, в них добрі наміри і вони просто мають реалістичний погляд на дослідницький ринок праці. Але нічого не можу вдіяти із роздратуванням від загального очікування, яке зростає всередині, що я знову з легкістю переїду: кину життя, яке вибудовувала чотири роки, потягну за собою чоловіка (чи його я теж маю кинути?) й конче відкладу на кілька років плани на сім’ю. Поки я твердо вирішила спершу «вичерпати національні засоби», а потім вже думати, чи радше кину Бельгію, чи науку.
2014 рік
— Сумуєш за домом?
— Авжеж! — стривайте, чи це мені натякають, що за моєю батьківщиною нема чого сумувати?..
Липень 2014 року
На випускній церемонії у величному Кентерберійському соборі я отримую диплом докторки філософії — так починається історія (точніше, їїсторія) про те, як моє докторське звання не використовують у професійних контекстах: ані мої колеги, ані студенти. Якось, згораючи від бажання хоч якось його використати, я обираю варіант «Dr» під час бронювання квитків на літак. Це німецька авіакомпанія, вони поважають ієрархію та звання, які на неї вказують. Мій чоловік застерігає, що вони мають на увазі докторів медицини і що «ти навряд хочеш, щоб тебе покликали, коли у когось на борту станеться інфаркт», — і я слухняно змінюю вибір на «Ms».
Роки потому, коли подруга отримує посаду асистент-професорки, щонайшвидше надсилаю їй листівку, адресовану «професорці, докторці ім’я прізвище», з надією, що це стане її першою кореспонденцією в новому статусі.
За рік, коли посаду отримую вже я, вона віддячує тим самим.
Грудень 2014 року
Інформую свого керівника Яна про вагітність. Я рада поділитися гарною новиною, але трохи хвилююся, як він зреагує: річ у тім, що я пропрацювала тут лише пів року. Він щиро радіє за мене і ніяк не натякає, що моя вагітність недоречна. Мені відлягло. Він обіцяє всіляку підтримку й каже, що негайно зв’яжеться з відділом кадрів. Виявляється, я перша наукова співробітниця відділу, яка завагітніла за останні роки, — інституційна пам’ять про регуляцію декретної відпустки відсутня. Не те щоб на кафедрі не працювали жінки дітородного віку, просто жодна не наважилася на вагітність — із причин нам невідомих, але зрозумілих, — або ніхто з них не затримався в академії достатньо надовго, щоб дійти до цього етапу особистого життя. Несподівано й дещо неприємно дізнатися про це.
2015 рік
— Звідки ти?
— З України.
— Справді? А так і не скажеш!
— Е-е-е… — ніяково.
Квітень 2015 року
Мене відряджають представляти відділ в організаційному комітеті The EU and Emerging Powers — високорівневій щодворічній конференції, яку спільно організовують кілька бельгійських університетів. Щойно завершилася остання зустріч перед конференцією, і я збираюся йти. Голова зустрічі підходить до мене і ні з того ні з сього натхненно заявляє:
— Ох, що то відбувається в Криму! Це ж зовсім як Косово та Ельзас-Лотарингія! — не дослівно, але суть така.
Я приголомшена різким закиданням нової теми мені в обличчя (до цього ми кілька годин говорили про ЄС, Бразилію і Китай, й ніщо не віщувало біди), безтактним легковажним тоном (з огляду на те, що я з України, про що він знає, саме тому і завів цю розмову) і понад усе — порівнянням таким хибним, що годі повірити, що його озвучив професор політичних наук. Заскочена зненацька, я намагаюся сформулювати відповідь, яка одночасно адресує його геть недоречне твердження, враховуватиме різницю в наших статусах та наші загалом приязні стосунки, і не буде надто емоційно виснажливою для мене. Інакше кажучи: як, заради всього святого, поставити його на місце, щоб не виставити дурнем, не образити й надовго не загрузнути в цій розмові?! На власний подив, я безсторонньо відповідаю:
— Даруйте, але ваше порівняння хибує на стількох рівнях, що я навіть не знаю, з чого почати, щоб не образити вас у процесі. Тож давайте не будемо про це.
Тепер уже мої слова спантеличують його. Але, звісно, він одразу відказує:
— Ох, я бачу, що ви дуже емоційно реагуєте. Певно, це дуже чутлива для вас тема.
Що ж, справді, мене охоплюють емоції — роздратування, фрустрація, обурення, — коли старші за рангом чоловіки з професури розкидаються помилковими твердженнями, особливо коли вони стосуються моєї галузі! Як там кажуть? «Дозвольте перебити вашу експертизу моєю самовпевненістю». Так, це воно. Проте моя відверта відповідь таки справляє враження: того ж дня отримую листа з вибаченнями та запрошенням як слід поговорити про ситуацію в Україні за обідом. Згодом він запрошує мене написати розділ на цю тему для його майбутньої книжки (з цим не склалося, але намір — вже щось). Ми порозумілися.
2016 рік
— Сумуєш за домом?
— Авжеж! — стривайте, чи це мені натякають, що тут і тепер — це не мій дім, що це не може бути моїм домом?..
Липень 2017 року
Я приїжджаю в Ченду викладати курс у межах University Immersion Program в Сичуанському університеті. Бонні, моя асистентка й мій порятунок впродовж двох тижнів літньої школи, сяє від радості (й, підозрюю, гордості) від того, що її призначили супроводжувати, як вона каже, «наймолодшу й найкрасивішу західну професорку». Якось увечері вона запрошує мене повечеряти з нею та її найкращою подругою. Сидячи разом навпроти мене, вони раз по раз захоплюються моїм «гарненьким вузьким західним обличчям з низькими вилицями». Зважаючи на те, що останні десять років на Заході я чую компліменти щодо мого «гарненького круглого східного обличчя з високими вилицями», їхні слова мене водночас дивують і смішать. Річ у тім, що в Україні багато різних облич, від надвузьких до найокругліших, і моє обличчя — це просто обличчя. Моє обличчя.
Іншим разом після занять до мене підходить Дмітрій, лектор з єкатеринбурга. Він почув, що я українка, і тепер рветься обговорити зі мною російські злочини в Криму та на Сході України. («Як дивно, — памʼятаю, тоді подумала, — що довелося доїхати аж до Китаю, щоб зустріти живого росіянина, який визнає, що склалася певна “ситуація”, і хоче про неї поговорити!») Ми домовляємося зустрітися за вечерею, коли трохи спаде нестерпна спека. Наприкінці вечері він наполягає, що розрахується сам, попри те, що ми приблизно однакового віку й на рівних посадах — ймовірно, я навіть краще фінансово забезпечена (я базуюся в Бельгії, а він у росії, і мою поїздку сюди повністю відшкодовують), — ми спільно ініціювали зустріч і це однозначно не побачення (й ніщо в поведінці чи мові навіть не натякало на цей варіант). Крім токсичних східноєвропейських (чи пострадянських?) гендерних ролей, які зобовʼязують чоловіка платити, — які він поділяє, а я ні, — немає жодної причини, чому він мав би розрахуватися за обох. Я протестую, ми сперечаємося, повсякчас маневруючи між ввічливістю та наполегливістю. Ми сперечалися так довго, що, пишучи ці рядки зараз, я чесно не можу згадати, чи ми розділили рахунок.
Вересень 2017 року
Я відвідую тренінг із гендерного мейнстримінгу (sic) для наукового персоналу факультету. У кімнаті рівно двоє чоловіків і близько двадцяти жінок, і я — єдина іноземка. (Зауважте, гендерний розподіл штатного наукового персоналу приблизно зворотний, причому на той момент у моєму відділі не працює жодної професорки; і я зазвичай єдина іноземка в авдиторії.) Один із тих чоловіків зобовʼязаний бути тут за своєю посадою і за першої ж нагоди зникає. Другий щиро цікавиться темою й бере активну участь у дискусії, пожвавлюючи її відвертими запитаннями «з іншого боку», анітрохи не збентежений тим, що він єдиний чоловік на тренінгу. Зрештою він визнає, що бере до аспірантури винятково чоловіків. Мовляв, у польовій роботі, коли доводиться подорожувати й ночувати в непростих умовах, «легше бути з хлопцями», а ще ж із чоловіками легше налагоджувати контакт («я ж не піду пити пиво після роботи з аспіранткою» — дійсно, хіба існують інші способи потоваришувати?!). Він просить поради, як йому вийти з цього кола. Крім запропонованого з колективно стримуваним гнівом «бери й роби!», памʼятаю, йому порадили спробувати налагоджувати контакт за обідом або кавою з тістечками.
З погляду учасниць, кожна з яких могла б провести такий тренінг сама, захід нагадував кепську сесію групової терапії для фрустрованих жінок в академії.
Жовтень 2017 року
Я, Наталка і Катерина фіналізуємо програму конференції, яка відбудеться наступного місяця в Києві і підсумує наш проєкт, присвячений українському громадянському суспільству після Євромайдану (спеціальний випуск вийде друком у грудні). Щойно зараз ми усвідомлюємо, що ненавмисне створили суто жіночий проєкт: за результатами відкритого конкурсу обрали кілька статей, написаних чоловіками, але в процесі вони відпали, і зрештою залишилися одні праці жінок. Ми беремо паузу, щоб відрефлексувати це спостереження, і мені на думку спадають три речі. Суто жіночий проєкт (причому більшість жінок або базуються в Україні, або походять звідси), а «все ж» маємо високоякісний, вчасний і стрункий результат. Виявляється, існують жінки-дослідниці, ще й на місцях! Суто жіночий проєкт, а «все ж» ми з нуля створили спеціальний випуск всього за рік, попри те, що хтось із нас опікується дітьми, у когось діти сильно хворіли, в інших ламалися кінцівки, перервалася вагітність і навіть випало невимовне горе смерті дитини. Виявляється, жінки можуть і таки виконують роботу якісно й вчасно, попри хаос сімейного життя. Суто жіночий проєкт про громадянське суспільство, а «все ж» так багато є чоловіків-дослідників (і, схоже, обіймають більшість постійних посад). Здебільшого у випуск подавалися жінки, а кілька чоловіків, які пройшли відбір, зрештою втратили інтерес до проєкту. Це змушує задуматися про гендерний розподіл у дослідницьких сферах. Маю готову назву для потенційного дослідження на цю тему: «Чоловіки з енергетики та безпекових студій, жінки з громадянського суспільства та прав людини».
2018
— Чи всі українки такі сильні й упевнені, як ти, і говорять так само швидко?
— Е-е-е… — ніяково.
Вересень 2018 року
Надихнувшись воркшопом із критичної етнографії, я беруся писати автоетнографічний есей про динаміку зверхності й меншовартості в академії. Хутко вирішую, що це буде щоденник, щоб епізоди говорили самі за себе, а читачі могли «міряти по собі» (ви матимете рацію, якщо припустите, що цей есей написано таким самим штибом). Збираючи матеріал для есею, занотовую кілька епізодів, які викривають повсякденний сексизм та гендерований расизм (і знову ви матимете рацію, якщо припустите, що кілька з них потрапили в статтю, яку читаєте).
Та я серйозно сумніваюся, чи їм там місце, — і що далі пишу, тим дужче росте мій неспокій. По-перше, я хочу, щоб моя розповідь зверталася і до жіночих, і до чоловічих академічно-мігрантських досвідів, тож я переконана, що варто спробувати відсунути гендерний аспект на другий план, якщо не виходить повністю його усунути. По-друге, і це важливіше, я не хочу говорити про гендер в есеї, що стосується «комплексів меншовартості», бо, ну, я ніколи не комплексувала через мій гендер, точно не у професійному середовищі. При всій надмірній сексуалізації та фемінізації жінок, у професійному плані українки досить емансиповані, може, й більшої мірою і точно довше за жінок Заходу. «Хай живе комунізм!» — що тут вдієш. Моя мама та тітки закінчили університет і побудували карʼєру, мої бабусі закінчили університет і побудували карʼєру, навіть мої прабабусі мали фахову підготовку й одна з них працювала кимось на кшталт сільської лікарки. З ідеєю «домогосподарки» я вперше зіткнулася в американських історичних драмах про 1950-ті роки. А вживу справжніх домогосподарок я побачила аж тоді, як зустріла матерів моїх однолітків у західній Європі. Словом, у дитинстві ніхто ніколи не сумнівався в моїх інтелектуальних або професійних амбіціях через мій гендер. На кожному кроці мене лише заохочували, і я мала безліч взірців для наслідування, як у родині, так і поза нею.
— Олю, ти ж знаєш, що можеш бути ким завгодно на додачу до дружини і матері, — завжди є підвох, так?
Авжеж, я готова була протестувати проти подвійного тягаря й надмірної сексуалізації жінок, але просто мені ніколи не спадало на думку почуватися гіршою через те, що я жінка. Зізнаюся, приїхавши на «передовий» Захід, я отримала неабиякий когнітивний дисонанс, коли дізналася, що лише одне-два покоління тому карʼєрним вибором №1 для жінок було стати «домогосподаркою».
Тож я видаляю всі «гендерні епізоди» з чернетки. Навіть не думаю скопіювати їх кудись на майбутнє, просто виділяю й видаляю.
2019 рік
— Сумуєш за домом?
— Авжеж! — стривайте, а таке питають у місцевих жителів, чи це запитання винятково для мігрантів?..
Травень 2019 року
Я в Нью-Йорку на щорічній конференції Association for the Study of Nationalities. Триває вітальна зустріч. Оглядаю залу й ловлю себе на тому, що цинічно оцінюю ймовірність того, що кілька жінок у яскравих вузьких екстравагантних сукнях і на високих підборах прилетіли сюди просто з Центральної чи Східної Європи: 95%? 99%? Всі 100%? Я їх помітила. Всі їх помітили. І, певна річ, вони таки стають предметом розмови в одному з кіл, де я опиняюся протягом вечора. Річ у тім, що я знаю: за одягом жінки не можна судити ані про її розум, ані про її моральність. Але я також знаю, що інші судять. І це мене виводить із себе.
Як східноєвропейська жінка на Заході, ти опиняєшся — я опиняюся — в парадоксальній ситуації: від тебе очікують, що ти причепуришся, а коли ти це робиш, то стаєш темою обговорень, а іноді й обʼєктом глузувань. Щойно ти це розумієш, відчуваєш себе зобовʼязаною вдягатися простіше, щоб «мімікрувати під стіни», як каже моя мама. А потім ти усвідомлюєш, що цього від тебе теж очікують: вважається цілком природним, що ти захочеш приховати свою східноєвропейськість — буквально зняти її з себе — і розчинитися у натовпі. Це очікування таке надокучливе, що зрештою відчуваєш бажання вдягнутися виклично — на знак протесту. Це безвиграшна ситуація, усілякий вибір невдалий. Тому що насправді ти просто хочеш вдягатися так, як тобі хочеться. Але що б ти не обрала, люди побачать у твоєму виборі щось «типово східноєвропейське», і переважно це не піде тобі на користь.
І от я слухаю захоплене базікання про жіночу сукню, стоячи посеред конференційної зали у своїх темно-синіх брюках, темно-синій шовковій блузі (з яскравим квітковим принтом і рюшами на рукавах, попрошу!) і в туфлях без підборів. Мої прикраси навмисно стримані, макіяж «натуральний», волосся зібране. Інакше кажучи, я ретельно зацензурована, мовчазний крик мого внутрішнього протесту — крізь рюші. Я виглядаю доречно-але-з-родзинкою, видаюся розумною, дещо європейською, майже західною (вилиці не рахуємо). Одна нога тут, інша там. Ні тут, ні там. Виснажена і невдоволена.
Цього ж вечора йду в Метрополітен-оперу. Хлопець із сусіднього крісла запитує:
— Звідки ти?
— Вгадай.
На секунду замислюється і відповідає:
— Щось невизначене європейське.
Кінець сцени.
Жовтень 2019 року
Я приходжу на робочу зустріч. Перш ніж встигаємо почати, хтось заводить плітку про ймовірний роман між аспіранткою, гарною молодою східноєвропейкою, яка живе у Західній Європі, і поважним професором, хрестоматійним «старим білим західноєвропейцем». Я чую про це вперше, хоч знаю обох особисто. Тож просто сиджу і слухаю, гадаючи, що мене більше вражає: сама думка про роман між цими двома (га?!) чи той факт, що ми про це говоримо (гм?!). Обговорення захопливе, приправлене дрібкою цікавості, захвату, подиву і засудження. Учасники з’ясовують факти (хто-кого-коли-де-бачив і чи це сходиться з іншими даними), звіряються з сімейним статусом дівчини («Мені здавалося, вона з кимось зустрічається, ні?») та її порядністю, доходячи висновку — якщо це правда, то ситуація вкрай неприйнятна. Весь час мені страшенно ніяково, але в той момент я не можу зрозуміти, що саме в цій розмові мене бентежить, крім, звісно, того факту, що ми її ведемо, — тож я не втручаюся.
Пізніше — день у день я повертаюся до цієї ситуації — втямлюю, у чому річ: жодного осуду або чогось подібного не було висловлено щодо чоловіка. Того чоловіка, який набагато старший із двох. Який має набагато вище звання. Який із Заходу. Який, найімовірніше, одружений. І який точно користується своїм соціальним та юридичним статусом — якого не має вона. А нас у тій кімнаті було шестеро: троє чоловіків, троє жінок. Якщо вже на те, ми мали обговорювати, як ми всі обурені, що типовий літній білий чоловік явно зловживає владою. Разом з усвідомленням приходить приголомшеність: я витратила кілька днів на те, щоб сформулювати таку очевидну думку, щоб помітити аж такого слона в кімнаті. Інші теж цього не помітили. Що це говорить про кожного з нас окремо і про нас як групу? Я також міркую про те, якою мірою розважальний тон дискусії був спровокований тим, що дівчина була зі Східної Європи, через що ця ситуація вписалася в певний стереотип, усвідомлений чи ні. Чи говорили б ми так, якби в цій історії «вона» була, скажімо, німкенею чи данкою? Чи ми б так само ігнорували слона в кімнаті? Зрештою переді мною постає запитання: якою мірою мій «тимчасовий аналітичний параліч» під час і після розмови пов’язаний з тим, що я сама східноєвропейка — єдина східноєвропейка в тій кімнаті. Мій мозок обрав реакцію «замри», щоб я не заплямувала свою репутацію спільним походженням, чи як?
Я і засмучена, і розлючена. Кажуть, мовчання — знак згоди, і я маю її відкликати. Думаю написати листа учасникам тої зустрічі, вказати на слона, але вирішую натомість сказати це особисто наступного разу. Але я не роблю цього: не можу придумати, як елегантно завести розмову, та й уявляю, що це буде дуже незручно й до того ж може спровокувати конфлікт.
Мовчання — знак згоди.
2020 рік
— Сумуєш за домом?
— Авжеж я сумую за Україною, якщо ти про це. Я скучаю за родиною, друзями, улюбленою їжею та місцями, — не казатиму про те, що більше не знаю, де мій дім. Може, їх кілька? А може, дому немає?..
Лютий 2020 року
Мене запрошують розповісти про автоетнографію про меншовартість і зверхність в академії на семінарі EDGE у Вільному університеті Брюсселя (ВУБ). Ми разом з Вйосою, яка запропонувала EDGE запросити мене, вирішуємо обрамити виступ у розмову. За день до події звіряємося, що і як. Випадково з’ясовується, що ми обидві плануємо одягнути формальні чорні сукні (тільки в неї модне маленьке чорне плаття, а в мене сукня для вагітних — я на восьмому місяці). Ми жартома плануємо, що Вйоса прийде на виступ у яскравій червоній помаді, а я — з блакитними тінями на повіках, щоб віддати шану її балканському й моєму східноєвропейському корінню.
— Най це буде інтервенцією в західну естетику! — каже вона, й ми сміємося.
Блакитні тіні — трохи занадто для мене, і аж ніяк не пасує до чорної сукні, тож я фарбуюся сірими. Компенсую це червоним лаком на нігтях.
І ось я сиджу на заході: вагітна українська жінка, яка думає. Українська жінка, яка думає. Жінка, яка думає. Жінка.
Переклад Стефанії Сідорової. Оригінал статті опубліковано англійською мовою у збірнику «Migrant Academics’ Narratives of Precarity and Resilience in Europe» (2023).
Переклад здійснено за фінансової підтримки Амстердамського Центру Європейських Студій (ACES) при Університеті Амстердама. / This translation received financial support from the Amsterdam Center for European Studies (ACES), University of Amsterdam.
