На мені був червоний капелюх із поліестеру і червона синтетична блузка. Капелюх тримав форму, але якщо його зігнути, він би розколовся, як льодяник. Стояла липка спека.
Мені чотири.
Кузині, судячи з того, як вона гризе вухо зайця, наданого для фото, — мабуть, три. А може, й менше. Я червона і зла. Волосся підстрижене так коротко, що його не видно під капелюхом. Таку зачіску зробила мені баба — батьки працювали на заводі, а вона не мала часу на розчісування. Сказала, що це буде красиво. Дістала великі металеві й холодні кравецькі ножиці й чикнула волосся декількома рухами. «Я хлопчик», — плакала я над фото з довшим волоссям, аж поки воно не відросло.
Бант на голові двоюрідної сестри теліпається, як помпон, вона ще майже лиса і не з усіма зубами.
Матері привели нас до фотографа. Він спізнюється на декілька годин, а ми чекаємо його в тіні широких верб. Може, то були інші дерева, висаджені біля дитячого садочка і клубу. Але, здається, то були саме верби. Відтоді я люблю дерева, але мені тривожно від згадки про дитячі простори, які лишилися нам після союзу. Білі шафи з наклейками ведмедиків і зайців, маленькі дерев’яні стільчики, прозора манка. Навіть зараз, коли я підводжу дитину до дитсадка в іншій країні, виникає невелике відчуття тривоги.
Ми чекали на фотографа так довго, що кузина зрештою отримала тепловий удар і блювала. Але фото ми зробили. Я повертаюся до цього спогаду, коли мій друг Саша — німець, який живе на острові колишньої НДР, починає вдаватися в остальгію (ностальгія за радянським, східнонімецьким минулим — прим. авт.) і згадувати стабільні й радісні, на його думку, часи.
Його спогади про дитинство приблизно такі: майданчик із білим піском, лазерні хвилі, він грається, його трохи рудувате волосся пестить вітер. Повз проходять радянські солдати, які дислокуються на військовій базі поруч. Коли Берлінська стіна впала, вони аж до 1993 року не хотіли повертатися додому. Адже спробували кращого життя. Саша розповідає, що додому вони забирали все, навіть здирали плитку зі стін. Та навіть спогад про військових у нього якийсь романтизований.
— Можна було за шоколад обміняти сигарети, — згадує він.
Я запитую себе: чому ми обоє росли на зламі систем, але температура наших спогадів і відчуття постсоціалістичного простору так відрізняється? Його досвід світло-блакитний, як Балтійське узбережжя в гарну погоду.
У мене ж — металева ракета на майданчику, об яку можна розбити голову, якщо рухатися неакуратно. У мене нудота від згадки про дитячі простори, як після подвійного еспресо. Він не набагато старший, але наша пам’ять має різні кольори. У нього чайки, маяки, футбол і щасливі діти в гумових чобітках. Їхні дитячі майданчики — на морську тематику, в нас — про ракети і космос. Вони навіть зроблені з інших матеріалів. Об дерево важче роздовбати голову. Його дитинство — це блакитний птах. Моє — сотні ворон на руїнах мертвої інфраструктури. Саша згадує, як йому було добре гратися в білому піску. «Всі були щасливі й добрі, — каже він. — Ніхто не закривав двері, бо не боявся».
Я вкотре повертаюся до фотографії з надувними зайцями, і резинка, яка тримала капелюх, врізається мені у шкіру. Я терплю. Я терплю увесь цей синтетичний одяг, в який вбирають ляльок, що, здається, зараз спалахне від спеки. Тісні лаковані туфлі на ремінці, як у Мері Джейн зі старих коміксів. Я терплю. Мені навіть на думку не спадає, що буває інакше: що одяг може бути зручним і натуральним, що можна просто заявити про бажання піти додому. Дискомфорт був уплетений від народження, а з ним — відчуття провини та сорому.
Мабуть, відтоді я обираю позицію «стерпіти», замість того щоб протестувати. І злість у моєму тілі коле мене, як у дитинстві обпікав синтетичний одяг.
Одного дня вчитель інформатики кладе руку на моє коліно і повільними рухами ковзає по ньому. Відчуваю, як від напруги мої пахви потіють. Я терплю. Я не протестую. У мені клубок злості, але я його ковтаю, як велику білу пігулку анальгіну. Він застрягає у горлі, і його важко проштовхнути великими ковтками води.
У чужій країні жінка сідає на місце моєї дитини, коли та встає на декілька секунд. На моє зауваження відказує німецькою: мовляв, чого дитина на проході стоїть, а потім додає, що вона посидить і піде далі. Жінка так і не йде. Я терплю. Я не протестую. Мовчазні пасажири, які сильно намагаються не порушити кордони, поглядають на мене з цікавості: як же я діятиму. Швиденько відводять погляд. Мого словникового запасу достатньо, аби сказати, що так неправильно. Без грубості. Так би зробила німкеня. Але я терплю. Беру малу на руки, й одяг на моєму тілі, здається, зараз почне плавитися. Ніби мій светр зв’язаний із пластмасових ниток. Злість. Я тримаю у собі щось колюче і металеве.
Я спостерігаю за Сашею. Який вільний він у рухах і жестах. Ніби його тіло пам’ятає багато свободи. Він каже, що зараз її забагато і що його країна починає загнивати від впливу капіталізму. Але легко про це говорити, коли ти ростеш без внутрішніх кордонів. А твоє дитинство було інакшим: без «не сперечайся, не вирізняйся, витримуй, терпи».
Я часто відчуваю злість на себе за те, що ніяк не можу позбутися звички внутрішньо стискатися, перш ніж щось зробити. Як малі діти починають вчитися ходити, я повільно вчуся свободи. Не шукати схвалення, не прислухатися до інтонацій. Я починаю смакувати свободу, ніби надкушую смачний торт і не тягнуся щоразу за серветкою, коли крихта лишається на губах. Не соромитися свого минулого, але і не жити у ньому.
Саша з драматизмом розповідає, що його мати була настільки бідною в дитинстві, що в них не було грошей навіть на туалетний папір. Я слухаю, киваю, намагаюся співчувати. І мовчу про акуратно нарізані квадратики газети «Шполянські вісті» в туалеті мого дитинства.
Це не називалося бідністю, а було просто життям. Мені, на відміну від нього, доводиться повертати своє відчуття цінності. Коли ти маєш право просто бути. Постійне винюхування меж, аби відчути їх ще до того, як хтось їх озвучить — це виснажує. Життя з нашорошеними вухами — це виснажує. Я не знаю, чи вдасться мені повністю позбутися цієї внутрішньої конструкції постійно себе оцінювати. Але я роблю кроки у бік свободи і стаю жінкою, не обтяженою сама собою.
І це прекрасно. Я більше не тягар для себе, а метелик-лимонниця, який не так яскраво заявляє про свою присутність, але легко знімається з місця й одразу ж змінює квітку або дерево, щойно повітря стає важким. Я лише починаю вчитися цьому рухові.
