6 лютого 2015
Я вчинила самогубство. Удев’яте. І, здавалось, остаточно.
Я — дитина лікарів і трохи боягузка, тому хотіла менш болісно, без кишок, і вже знала, як, щоб точно.
Коли намагалась вперше, мені було 15. Не вийшло. На наступні спроби «Ответы.мейл.ру» все ще не мали потрібних відповідей, тому й далі було навпомацки. Але десь недостатньо різала, колись зісковзувала мотузка або випила наче й потрібне, але довго блювала, добу спала і, вибачай, живеш далі.
«Дев’ять разів? Не так вже й серйозно намагалась! Не дуже й хотіла! Увагу привертала просто». Чула, відповідаю. На жаль, хотіла по-справжньому щоразу. Навіть хотіла набагато частіше. А так, щоб «увага, на старт, марш!» — то лише дев’ять разів. Грьобаних дев’ять безуспішних.
Це нестерпно — після спроби розуміти, що ти все одно тут, що ти далі. Ще й потім батьки помічають порізи і «З жиру бісишся чи що? Онкохворі діти хочуть жити, а ти? Не соромно тобі?» Або не помічають, що ти всю ніч голосно блюєш, а потім безпробудно й 24 години спиш. Але соромно у будь-якому випадку, куди ж без цього.
Сором і приводить раз за разом у цю точку. Бо соромно, коли «Чого ти не можеш бути нормальна, як всі діти/однокласниці/донька маминої подруги». І, власне, «Чого ти нас постійно ганьбиш?»
Соромно просити батьків заступитись, а в результаті отримувати «Не вірю тобі, всі навколо винні, тільки не ти».
Соромно кричати «Не хочу!» і відштовхувати, але таки «переспати» в 14. І страшно, що дізнаються батьки, так страшно, що цим потім можна шантажувати.
Соромно зізнатись комусь, що ось він, хлопець, є в мене нарешті, а б’є і знущається, стільки гидоти каже й по-справжньому неприпустиме робить, що досі соромно навіть згадувати (і вперше розповісти все вдалось лише через дев’ять років). Але ж «секс був», значить, треба до гроба — як у батьків. Інакше — «гуляща».
Боляче чути від рідних, що «ти в нас не вийшла, народимо іншого». Що «ти ніхто і ніким не станеш». Тому й не дивно, коли від хлопця: «Ти нікому, крім мене, така не треба». А яка така? Якась оце слабка і дурна, якій постійно за себе соромно.
Соромно бути «зіпсованою» для батьків. «Скільки вже хлопців було? Мама в твоєму віці заміж вийшла і дитину народила. А ти шо? Ніхто і хєрньою страждаєш, аби гуляти».
От і соромно щоразу — піти звідти, де б’ють чи ґвалтують морально. Бо ж «що подумають батьки, знайомі?» Соромно ж перед усіма цими людьми, які не живуть замість тебе твоє життя! І так по колу: вертатись соромно, але їдеш додомцю, там «невдаха» і «пішла нафіґ» (в сенсі з дому).
Соромно бути такою, яка лажає і псує щось, бо не може з собою впоратись, пережити нарешті і радіти егегей. І казати комусь соромно, бо ж подумають, шо дура повна (хіба що сп’яну падати комусь на вухо, а зранку — «Блін, як же соромно!»). Коли казала твереза, отримала «сама винна». Ну винна ж, реально. І вже нічого не виправити.
Цього разу я знала, що і з чим пити (методом спроб і помилок). П’ятниця, вечір. Спеціальна сварка з бойфрендом, із яким і разом недовго, і жили нарізно. Щоб поїхати до себе і лишитись наодинці. Щоб образився чи сердився і точно не хотів набирати чи приїжджати. Цього разу добре продумано. Стільки тижнів без емоцій, із глухим болем і ухваленим рішенням. Давно ж ухваленим рішенням. Цього разу було: «Все, я спати. Не чіпай мене». І лише за декілька годин, коли почало судомити, паморочитись і струмом жахнула думка «Кохаю ж», повідомлення: «Не можу. Вибач. Будь щасливим».
Темнішало в очах, сіпались пальці, німіли ноги. Він раптом почав телефонувати, як дурний. Тихо гуло в голові. А за хвилин п’ятнадцять під вікнами хоп — його голос, крики.
Сусідки, з якою ми знімали двокімнатну на першому, якраз не було — зимові відпустки, свята, оце все. Хтось відчинив під’їзд. На жаль. «На щастя», — його слова. Домофону не було, тому як в танку — гупай не хочу.
Він почав гупати у вхідні двері. Тієї миті хоровод із симптомів взяв курс на кульмінацію, тому думки заспівали: «Как жаль, что вы наконец-то уходите» і «Згорів сарай, гори і хата». Я попленталась коридором, відчинила двері, і з мого перекошеного тіла і він, і я підсумували: «Вже пізно». А далі ліжко, посмикування кінцівок, зведені щелепи і хаос.
Приїхала швидка. Чоловік і жінка. Ніхто не сюсюкатиметься: «Пий давай ковшами воду з крана і блюй у тазик. Так, це тобі не чаєм балуватись». Все різко й чітко, бо треба швидко рятувати — розбиратись потім.
Як із пулемета:
– Звати як?
– Живе де?
– Крапельницю бігом!
– Це вперше?
– Чому тоді не під наглядом психіатра?
– Де паспорт?
– Поставили? Піднімайте її і поїхали.
І ми поїхали. Холод, нудить, темно, перед очима кисіль, емоції стерло, виє сирена, трясе мене, трясе лампу наді мною. Я почала провалюватись. Якась галявинка, якісь ромашечки… «Кудиииии!» — зарядили долонею по щоці, по іншій. — «Нє-нє-нє, тільки не спати». Поки ми їхали, кожного разу, як я «від’їжджала», масаж обличчя повторювався. Він сидів у ногах та просив бути зі мною полегше. На що йому одразу сказали: «Ти або мовчиш, або виходиш». Він сидів поряд. У темряві. У зимі. І намагався зігріти. Руками, поглядом, всім.
Каталку почали вивозити, його відвели в бік. Моє тіло зсудомило в якусь із остаточних на той час версій — щось типу здоровенного ембріона зі стиснутими до скрипу щелепами і неприродно зігнутими кінцівками, які то зводить, то пересмикує. Наступні кілька годин я в каламуті найчастіше бачила стелю й лампи: поки везли коридорами, поки щось писали, поки міряли, поки розпитували. І поки тихенько встромляли в мене шпильки сорому.
Шпилька 1: «Жити не хотілось, так?»
Повернули на бік, прибігли реаніматологи, парамедики зі швидкої звітують. Ззаду хтось виголошує і записує відповіді. Єдина «моя» людина відповідає, на що може. Він навіть прописки моєї не знав — настільки ми ще мало були «ми». Я щось пробувала булькати — вийшло схожим на адресу. Потім питання від чоловіка-парамедика в студію: «Так и что ж? Зачем наглоталась? Жить не хотелось?» (сміх).
Повторює жінка-парамедик:
«Жить не хотелось, да?» (хіхікають тихіше, піддакують).
А я ну просто не знаю, гублюсь із відповіддю!
Замість стелі перед очима з’являється реаніматолог: «Что случилось?»
«Холодно. Холодно» — все, що змогла я сказати.
«Понял», — піднявся. — Меряем и увозим«.
Він, мій хлопець, підбіг, я вичавила: «Набрати маму» і «Не кидай». Досі пам’ятаю його погляд і «Ніколи». Вони з мамою, мабуть, теж добре запам’ятали це своє знайомство.
Далі була кардіограма із запитанням: «Це хоч не через вас?» і «Добре, хоч **** не напилась» (дякую за пораду, тьотю). А також лайфхак від санітарки в ліфті: «Зніміть взуття і, якшо є, золото, бо можуть вкрасти».
Потім його силует і голос зникли. З’явилися руки, люди, інші голоси. Мене переклали з каталки. Ліжко обступили. Мабуть, вся зміна прийшла глядіть. І під слова «Давайте, знімайте все, хай їй стане соромно» почали роздягати.
Шпилька 2: «Ну і не соромно, га?»
Скрючена і гола я, з пародією на вимову й свідомість, та дорослі дяді і тьоті, які зібрались хто реанімувати, хто просто слухати. Тому паралельно мене почали колоти препаратами і запитаннями.
«Ну и что? Зачем вот это?»
А я неслухняним язиком щось вирішила пояснити. Про ґвалтували й били, про ненавиджу себе, огиду і я ніхто, і до життя не пристосована, кончєна і, ясна річ, нікому така не треба, і що боляче дуже.
– Когда?
– У чотирнадцять вперше, а потім…
– А, так это давно было.
– А звідки ж ти знала, шо оце так треба дєлать?
– Мама реаніматолог.
– …И тебе сейчас не стыдно за это все? Ты ж маму позоришь!
Пішли за зондом. Руками юного медбрата той зонд мав потрапити мені до горлянки, але роздер останню до крові, через що я смикалась і намагалась кричати, що боляче. «Щас свяжем, если не успокоишься». Ні, ну ясно, людям роботу треба робити, не цяцькатись.
Запхали, підсунули таз, щоб виблювалась знов. І знов. І ще раз. І було соромно, що вся в цих риглях і взагалі тут.
Прийшла одна жінка, перевіряла рефлекси і лагідно питала: «Что значит больно было? Разве, если больно, не проще выпить анальгин?»
Прийшла знову жінка, яка була, здається, головна. Щось намагалась спитати-сказати, але з трубкою в горлі я так собі співбесідник. Нахилилась, зазирнула в очі: «Ты понимаешь, что можешь сегодня умереть, да?»
Вони віддали йому мої речі, сказали, що заходити не можна і що неясно, чи буду я жити. О-ре-ву-ар. Поки він сидів із цією інформацією під дверима, винесли список покупок. Біг, підсковзувався, приносив пелюшки під мене і всілякі ліки, і знов отримував: «Нічого не ясно».
Стеля змінювала колір, я і світло лампи синхронно тремтіли, клята трубка дерла горло. Я вимикалась, іноді вмикалась від різкого болю, видаючи щось схоже на сміх Скруджа МакДака, і далі вимикалась. На одну з таких пародій зреагувала медсестра — підійшла і обурено гримнула: «Ти шо тут? Плачеш чи шо?» Чимось типу жестів я наче пояснила, що річ у трубці, мабуть, дере падлюка. Ви шо, яке плакати? Я там не плакала жодного разу. Три доби мокро було лише піді мною — звикнути до судна та ще наука.
7 лютого
На ранок сказали, що зараз прийде мама, і її як колегу пустять. Мене запитували, чи я краще розумію, чи краще бачу і чи попускає трохи — один кивок і два заперечливих мотання головою. Ще лікарка вийняла з мене трубку «щоб не сильно лякати» і сказала, що треба в житті бути сильною, а не оце так (коль). А потім підбіг медбрат, зонд-майстер, подивився, здається, зі співчуттям і сказав: «Тримайся».
Зайшли і мама, і він. Ми не плакали, це ж вам не фільм. Вони, здається, були раді, і я, здається, побачила вперше і поки востаннє на його шиї хрестик.
Нудило, говорилось мало. Поторкались мене, погладили вже поколоті голками руки і сказали, що ще прийдуть.
Лікар із нової зміни поставив два запитання: «Трохи краще?» і «Що, образив хтось?». Я відповіла, що так і давно. Надалі говорили лише про моє фізичне.
Я продовжила провалюватись і виринати, і часом дивно вигиналась, аби побачити хоч щось у вікні за ліжком і зрозуміти, де я. Моїх близьких знову пустили, але знову не дали їм нормальних прогнозів.
Зате дали місце під банку з супчиком для мене про всяк випадок. Медсестра вже була нова, не питала, плачу я чи ні, за кілька годин запропонувала навіть погодувати. «Нє-нє, дякую». Коли вона вийшла, я погодувала себе сама рукою з банки. Занудило, заснула. Прокинулась від того, що вона витирала мою руку серветкою, промовляючи: «Нічого страшного».
8 лютого і шпилька 3
Новий день — нова зміна. Цього разу приймали два молоді лікарі. Я вже звикла, що поряд із моїм іменем і віком звучало «Побутове отруєння. Спроба самогубства». Але цього разу лікар, відвертаючись, хмикнув: «А, нещасная любовь. Все ясно». Я аж прикрикнула: «Ні». «Да-да, а что же?» — туше! І вони пішли далі.
Ці двоє вже не відчували близькості з мамою-колегою, бо ж не за законом це — пускати родичів в реанімацію. Але коханий знайшов спосіб, зайшов, поки я спала, поцілував і сказав, що домовився, аби й тата пізніше пустили.
А під вечір я прокинулась і побачила біля ліжка батька. Він терміново приїхав, отримавши мамине повідомлення про реанімацію. Дивився кудись у стіну, прошепотів: «Ти спи, спи». Я пожартувала про гучних сусідок-бабусь на вентиляції легень. Ми встигли перекинутись всього парою фраз, бо раптом один із лікарів зазирнув, сказав, що тато довго стовбичить і «виходьте».
Медбрат змінював мені препарати в крапельниці і намагався вивідати, що ж і чого. Казав, що за таке мені випишуть справку про божевілля (легендарну 7-Б!) і засадять в дурку, бо нашо таке робить. Пізніше, поки я лежала із закритими очима, медсестри теж голосно гадали, любов чи нє привела мене в ці стіни.
Лікарі не підходили жодного разу. Лише ближче до опівночі я крізь ті ж закриті очі і відкриті вуха почула біля ліжка:
– Ти підходив до суїцидніці?
– Нє, вона твоя, сам підходь. (штрик)
– Не хочу, все наче нормально.
9 лютого
На ранок був загальний обхід, із якимись завами і начмедами. Всі метушились. Відімкнули бабку від апарату, щоб «покращити» картину, але мало не вгробили (як ніколи слово описує ситуацію). Мені сказали, що скоро підійде психіатр і щоб лежала тихенько.
Напередодні про щось подібне шепотіли близькі: ніби вони випросили в лікарів забрати мене додому і довідходжувати самостійно. А ще, щоб «пом’якшити ситуацію», сказали, ніби мої попередні рази були несерйозно, і дали мені настанову — сказати психіатру: «Більше так не буду», аби не забрали примусово до психлікарні.
Дядько з серйозним костюмом і виразом обличчя почав із «Ну что? Как зовут? Учишься? Работаешь?» І на узагальнене «Займаюсь креативом в агенції», він зміряв мене поглядом і відповів: «Не Майями ты выглядишь, не Майями. Посмотри на себя. Нормально?» (штрик-штрик-штрик). Далі зачитав лекцію про безвідповідальність, егоїзм і дурість (коль-коль-коль). Я бубоніла: «Все зрозуміла», «Не хочу таке повторювати» і «Ви праві». Що, очевидно, подіяло, бо психіатр «на страх і ризик родичів» пустив додому.
Медсестра занесла купку моїх речей. Підтримувала, щоб я встала з ліжка і не гепнулась. Під акомпонемент із запаморочення і нудоти я одяглась і попленталась за білим халатом. Коридор, двері, коридор, двері, чужі люди, о, свої люди. Мене посадили на стілець, одягли і повели в таксі. Я сіла на заднє, ми від’їхали, за вікном був «а, так от що за район», а за ним навалилось усвідомлення: «Я не маю тут бути. Бляха, я не маю БУТИ». І тут мене прорвало слізьми.
10 лютого
Як відповідальний працівник, почала працювати з дому, а за добу злягла з апендицитом (психосоматика, привітик!) Декілька місяців я жила в стані заперечення, але депресія і всі її друзі набирали і набирали вагу, на відміну від мене.
Я не хотіла йти до психотерапевта, з якою була в терапії до цього (так-так, я старанно хотіла «виправити» себе, тому не раз приходила в терапію). Напередодні реанімації зателефонувала їй зі словами, що мені дуже погано і страшно, що я не впізнаю людей, вулицю, себе і нічого не відчуваю, але отримала: «Побачимось через день, як домовлялись, все буде добре». Тепер мені не вірилось, що все буде добре. Не хотілось ні до неї, ні до кого взагалі.
Цілодобово лежала і плакала, не їла, не розмовляла, а на вулиці жахалась кожного звуку і впадала чи в крик, чи в паніку, чи в ридання. В якийсь момент я погодилась, що таки варто сходити по допомогу. Потім стало ясно, що потрібні препарати, бо ситуація і стан надто важкі. Для цього треба психіатр. Ми знайшли декілька номерів, один із яких я набрала, приїхала, пояснила, отримала рецепт, а заодно і запрошення на пробну терапію. У нас стався контакт і він триває вже третій рік.
Я дописую цей текст із розумінням, що спроба написати — надцята, але я нарешті додрукувала до кінця і жодного разу не заплакала. А ще мені не соромно за цей «вчинок». Мені просто досі болить.
Чому має бути соромно за свою слабкість? Перед ким? Чому спробувати померти — це «и не стыдно тебе»? У самогубстві немає нічого ганебного. Як, власне, і романтичного чи драматичного, чим ця тема часто оповита. Це не соромно, це страшно і боляче — бути на цій межі, не бачити виходу і бути переконаним, що ніхто не допоможе. Це глобально сумно і тривожно, що через чиїсь слова, вчинки чи нав’язані переконання можна настільки глибоко повірити і знецінити себе, щоб обрати врешті абсолютне нічого замість бодай чогось.
Суїцид — це абсолютна темрява. Крапка. Невдала спроба «відкочує» морально назад, бо від цієї межі потрібно якось відповзти і знову намацати орієнтири. А «майже вдала» спроба — в самий, так би мовити, початок. Смішно, може, чи дурненько звучить, але це як наново немовлям стати. Бо увесь у сопельках, частіше не говориш, а плачеш, ходити складно, самостійно вмитись — ніяк, їсти важко та й нащо, з дому виходиш за ручку, вважайте, психіка на рівні дитинчати. При цьому пам’ять тіла іноді влаштовує концерти з повним паралічем, судомами і всім, що йому не сподобалось, коли вмирало.
Від середини 2015-го я вчилась жити наново, потрошку себе вирощувати, викорчовувати «чуже», ламати криве й шкідливе, загоюватись, зрощувати щось у собі і будувати височенну стіну від усіх цих «соромно». Сьогодні мені 25, за вікном 2018-й, і я досі вчусь, переінакшую, падаю і ледь встаю. На жаль, досі не викинула опцію «прикінчити себе» і знаю, що цю скалу ще «лупать і лупать».
За три роки психотерапії щось зміцнилось, десь я пробачила себе чи інших, десь отримала зізнання і вибачення від батьків, у чомусь подорослішала і зрозуміла, що всі ми просто люди, з помилками і немочами.
Але кляте «соромно» в цій реанімаційній історії все ще зашкалює для мене. Я знаю, що був легкий бриз залякувань і театральності, аби боялась повторити. Знаю, що на мій вчинок сердились, бо додала клопоту «на рівному місці». І я вдячна, що таки поклопотались і змогли мене врятувати. Вдячна тим, хто не засуджував і просто допомагав. Та мені хочеться грьобаною мітлою вижухнути з кожного закуточка своєї свідомості ці смердючі купки «соромно» за речі, які насправді окей.
Жити своїм життям не соромно. Хай із помилками і тупняками, вчинками, які не можна переінакшити, — вони були в тому часі, віці й обставинах. І, можливо, це єдині рішення, які на той момент були під силу. Мабуть, їх варто просто собі дозволити і зробити спокійні висновки. І спробувати йти далі або повзти, або полежати трохи, пам’ятаючи, що все це не обов’язково швидко чи легко!
У тому «далі» не факт, що буде гірше чи краще, просто буде інакше.
А в смерті-от ніфіга не буде. І це є факт.
