Пам’ятаєте, як у фільмі «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» закадровий голос пояснює, чому ланцюг дрібних незначних подій призвів до того, що героїня Кейт Бланшет потрапила під колеса таксі?
Два роки тому я їхала зеленою гілкою метро повз 15 станцій до офіса і прокручувала в голові сотні помилкових рішень, через які я зненавиділа свою роботу і світ навколо. Внутрішня тривога, роздратування, апатія стали моїми найкращими друзями.
Закоханість
Жовтень 2014 року: мені запропонували роботу, про яку я давно мріяла, – копірайтером у величезній компанії. Це здавалось якоюсь аж надто грандіозною подією. І досі пам’ятаю ці прекрасні емоції: я читала лист від ейчара з пропозицією про роботу і раділа, як у дитинстві, коли мені подарували на день народження тамагочі.
Перші кілька тижнів бігла на роботу, як на побачення з Луї Гаррелем. Була суперпозитивною і замотивованою звернути гори. Відчувала, що все роблю правильно.
Рутина
Три місяці тривав випробувальний термін. Я викладалась на повну. Писала по 10-12 тисяч знаків на день, затримувалась після роботи, захоплено розбиралась у будь-якій темі: від залізобетонних плит до секс-іграшок. Якщо не встигала зробити план – працювала у вихідні. У мене була купа енергії. Мені подобалось, що роботи так багато. Це означало стабільність.
Січень 2015 року: темпоритм не змінювався. Він став для мене нормою. Я навчилася все встигати, не затримуючись допізна. Оскільки клієнтів було дуже багато, мені запропонували овертаймити. Я погодилась. От тут і почалось найцікавіше: погане харчування, робота по 10 годин на день без вихідних, ще й на додачу сусіди як із реаліті-шоу на каналі СТБ. На обличчі почали з’являтись перші ознаки того, що треба зайнятись своїм здоров’ям, але, поки їх можна замазати тональним кремом, я вирішила про це не думати.
Через кілька місяців я почала здуватись. У мене погіршилась концентрація уваги, з’явилась перманентна сонливість, катастрофічно не вистачало часу ні на що. Після роботи я провалювалась у ліжко з такою втомою, наче весь день порпалась на городі у бабусі. З’явилось відчуття, що я набрала велику швидкість на біговій доріжці, хочу з неї зійти, щоби перепочити, а зупинитися не можу. У вас таке бувало?
На ті завдання, які я раніше могла робити за годину, тепер витрачалося вдвічі більше часу. Продуктивність катастрофічно впала. Я стала більше прокрастинувати, шаритись у соцмережах, менше хвилюватись за дедлайни.
Очевидно, емоційний стан помітили керівники, тоді й запропонували створити штат фрілансерів під моїм кураторством. Ця ідея дуже сподобалась. Так почався новий розділ в історії: співбесіди, підбір фрілансерів, прийом і постановка тасків, вичитка текстів.
Із фрілансерами було надзвичайно важко, вони зовсім не звертали увагу на якість, а лише на кількість – що логічно (від цього залежала їхня ЗП). Мені було надто болісно з цим миритись. Я стала дратівливою, почала зриватися на колегах, людях у транспорті, після чого одразу ж шкодувала. Нервували речі, на які раніше зовсім не звертала уваги. Така неконтрольована поведінка зжирала зсередини. Я перейшла на «темний бік сили», і це мені страшенно не подобалось. Це була не я.
Однозначно час у відпустку.
Відпустка
Літо 2015 року: довгоочікуване море, пляж, коктейлі. Тільки все це розлітається, як пил, коли телефон розривається від агресивних клієнтських правок, некомпетентності колег і дедлайнів, що палають, як новорічні вогники. Коли весь світ пропускаєш через себе, такі ситуації – щедра порція стресу. Тоді я ненавиділа всіх: себе, за те, що не обрубала інтернет і взагалі зв’язок із соціумом, колегу, якому плювати, що я у відпустці, фрілансера, який накосячив.
Відпустка хоч і була не зовсім відпусткою, але трішки все-таки допомогла. Її магічної енергії вистачило, щоб протриматись до зими. Ще допомагало вино, серіали й картини за номерами.
Залягти на дно вдома
Весна 2016-го: я щиро зненавиділа свою роботу. Задачі, які колись приносили купу задоволення, відкривали нові горизонти і знання, втратили сенс. Цього разу я вдало приховувала свій стан. Мій фронт обов’язків розширився, фрілансери писали ледь не мільйон символів на місяць, а якість копірайтингу значно покращилась. Проте навіть такі успіхи не приносили задоволення.
На фоні загальної хронічної втоми у мене з’явилась апатія. Збоку могло здаватись, що я пізнала дзен, проте це не так. Під час апатії організм вмикає енергозберігальний режим і вимикає емоції, намагаючись зберегти себе. Найстрашніше на цій стадії те, що зникають будь-які бажання.
Все, що лишилось у моєму житті на автоматі – робота і дім. З’явився синдром понеділка (злий смайлик) і п’ятниці (сердечко). А у вихідні я залягала на дно під горами ковдр і подушок.
Одного разу я спіймала себе на думці, що мене все влаштовує. Амбіцій нуль, цілі зникли. На роботі досягла якогось кар’єрного зросту, знайшла себе, сформувалась як спеціаліст. Це моя зона комфорту. Але чому ж така порожнеча всередині і жодних емоцій?
На роботі ми проводимо більшу частину свідомого життя, і не отримувати від неї задоволення – щонайменше нерозумно.
Якщо взагалі нічого не хочеться, дуже важливо схопитись за сумніви, які виникають в голові, – це рятівна соломинка. Моєю соломинкою став момент, коли я усвідомила, що якщо зараз не піду з цієї роботи, то лишусь тут надовго. Адже з кожним роком буде все тяжче виходити з зони комфорту. Так я і вчинила.
Коли я вивчала тему емоційного вигорання, прочитала про декілька моделей його розвитку. Американський психіатр Герберт Фрейденберг, який увів поняття burnout 1974 року, виокремлював 12 стадій вигорання. А його послідовник, психолог Джордж Грінберг, продовжив дослідження і вивів п’ять універсальних стадій, які я найкраще приміряла на себе.
Перша стадія: медовий місяць. Людина задоволена і своєю роботою, і тим, як із нею справляється. Виконує всі завдання з ентузіазмом і радістю. Проте часті робочі стреси і хвилювання поступово починають руйнувати повітряні замки. Енергії стає все менше.
Друга стадія: недолік пального. З’являються перші ознаки емоційного виснаження, які найчастіше виражаються у формі психосоматичних розладів (безсоння, головний біль). Якщо у людини немає додаткової мотивації, вона втрачає зацікавленість до своєї роботи, продуктивність падає, як вода у Ніагарському водоспаді. Більше не хвилюють дедлайни, що палають, робота втрачає сенс. Якщо ж додаткова мотивація є, людина може продовжувати горіти, беручи енергію із внутрішніх ресурсів, але на шкоду своєму здоров’ю.
Третя стадія: «синдром менеджера». Працівник нервується через свою низьку продуктивність і не хоче відставати від своїх колишніх показників, тому вирішує працювати ночами й у вихідні. Надмірні навантаження без відпочинку, особливо трудоголіків, призводять до хронічного виснаження, гіпердратівливості, періодичної злості чи відчуття загнаності в кут через постійну нестачу часу.
Четверта стадія: хронічна втома. Існування у вічному цейтноті починає відбиватися на здоров’ї – людина частіше хворіє, звичні біоритми збиваються, цілий день хилить на сон, а вночі мучить безсоння. Коли ви нервуєте, організм починає виробляти гормон стресу (кортизол), щоб тримати вас мобілізованим і готовим відбивати можливі напади ззовні. Але якщо стрес став вашим природним і звичним станом, то рівень кортизолу в крові завжди залишається підвищеним. А отже, навіть якщо ви дуже захочете розслабитися і заснути, у вас нічого не вийде.
П’ята стадія: пробивання стіни. Часті перепади настрою, хронічні захворювання, байдуже ставлення до роботи і постійний занепад сил роблять людину інертною. І якщо не спробувати вийти з цього порочного кола, то наступним етапом буде серйозний психічний розлад, який своєю чергою може спричинити невідворотні зміни особистості.
Зміни
Літо 2016 року: я почала шукати нову роботу. Під моїм керівництвом на той момент було близько десяти фрілансерів. Все частіше з’являлась думка змінити професію, поїхати збирати апельсини до Португалії чи фасувати цукерки до Ізраїлю, але вирішила ще раз спробувати. Може, знову вийде отримати задоволення від колись улюбленої роботи.
Перша моя співбесіда була у маленькому сімейному рекламному агентстві з великими амбіціями і мріями. Після шестиповерхового глянцевого офісу приміщення агентства здалось аж надто скромним. Співбесіду проводила не ейчар із шаблонними запитаннями на кшталт «Ким ви себе бачите через 5 років» (таку співбесіду я б точно провалила), а співвласниця компанії з двома кісками, теж копірайтер. Перше, що мене вразило – її сяйливі очі. Із яким захопленням і повагою вона говорила про своїх клієнтів, із якою великою непідробною любов’ю. Такою і я була на початку кар’єрної драбини. А коли вона сказала, що працює тут уже 8 років, це мене остаточно підкорило. Вона змогла зберегти пристрасть до своєї справи, може, і я зможу.
І от уже два роки я працюю у цьому рекламному агентстві. Від свого наставника я отримую не лише конструктивний фідбек, а й емоційний. Як виявилось, це дуже важливо – так відчуваю свою цінність у компанії.
Два роки минуло, я і досі ходжу на роботу, як на побачення: у передчутті нових емоцій, нових вражень і нового досвіду. Хух.
Чи роблю я ті самі помилки?
Чудово розумію, що у вигоранні, яке сталося, винна тільки я. Від самого початку у мене був вибір: або сказати про завелике навантаження, або довести, що зможу зробити все – я ж сильна. Зараз бачу картинку більш об’єктивно, тому розумію, що нічого нікому доводити не треба. І помилятись – природно. У жодному разі не треба себе за це корити.
Звісно, періодично з’являються сумніви, поганий настрій, втома. Але більше не дозволяю їм захопити владу над собою. Тепер знаю, як зменшити швидкість на своїй біговій доріжці, і час від часу роблю паузи. Більше гуляю, більше часу присвячую собі, частіше зустрічаюсь із друзями, ніколи не працюю у вихідні і сплю щонайменше сім годин на добу. Ну а відпочинок – це святе.
Не виключаю можливості повторного вигорання, я ж жива людина, проте цього разу не буду боятися змін. Зміни – це завжди добре, якими б вони не були.
