На круїзному лайнері все, що перебуває нижче ватерлінії, зветься below – нижче, а все, що вище – відповідно above. Два різних світи всередині велетенського тіла. Щойно потрапляєш у цю білосніжну блискучу дівчинку, щойно піднімається якір і відв’язують канати – твій власний світ несподівано набуває нових, дуже конкретних розмірів: висоти у 19 палуб (13-ї, звісно, просто немає – у морі краще з забобонами не жартувати), довжини у 1083 футів, ваги у 143 724 тонн.
Незліченні двері, сходи, повороти, проходи і глухі кути, і єдина магістраль на четвертій палубі, що зветься М1. Вона пронизує корабель від носа до корми і, власне, розділяє його на «нижче» і «вище». З М1 можна потрапити куди завгодно через численні двері по обидва боки. Тут головні ліфти і пересадочні вузли, тут головні gangways – проходи до трапів, і тут найнижчі ілюмінатори. Тут розташовані медичний центр, кабінет тітки з HR, адміністративний офіс для обслуговування екіпажу і офіс офіцера з розселення. Тут же розміщено відсік для переробки сміття, а навпроти – квітковий магазин. У сміттєвому відсіку працюють міцні філіппінські хлопці, а у квітковому – теж філіппінець, але такий, що після зміни, вночі, приходить до crew bar на шпильках і в блискітках. Із квітками він вправляється так само файно, як міцні хлопці зі сміттям.
Нижче, під М1, розташовані машинний, електричний і моторний відсіки, пральня, нора кравця, каюти рядових, нижньокастових кру-мемберів, і жодного ілюмінатора. Механізми, плати, насоси, приводи, вали, пропелери, штовхачі, перемикачі, акселератори; пошкоджений одяг і зранені серця, залатаний одяг і незаштопувані серця; забруднена білизна і брудні секрети; чистенька, відпресована білизна і неочищувані секрети; любов і ненависть; нагла брехня і зворушлива відвертість; оргазми і бійки; плітки і скандали; шепіт і крик; прощання і повернення; клятви і зради – все, на чому тримається корабель і що його рухає, розташовано «нижче».
А вище – вітрина, сцена, де розігрується захопливе шоу під назвою «Щастя-бути-кру-мембером». Тут кру-мембери отримують, а пасажири дають. Гроші. Тут пасажири отримують, а кру-мембери дають. Бездоганний сервіс. Їжу. Розваги. Кру-мембери задовольняють бажання, примхи і забаганки пасажирів. Посміхаються. Жартують. Обслуговують. Блазнюють. Місяцями без вихідних. Сподіваючись задовольнити свої власні бажання, колись. Кожен отримує те, за чим приїхав. Усі споживають одне одного, всі лишають свої відбитки на гладенькій шкірі корабля і жодного сліду в житті одне одного.
Корабель поглинає їх усіх. Кожного дня, круїз за круїзом, 24/7. Turnaround day, день, коли один круїз закінчується і одразу починається новий, переходить у наступний turnaround day, попередній круїз переходить у наступний, такий самий. Тонни неторканої їжі викидаються щодня в океан, рибам на поживу. Тонни їжі. Тонни лайна. Все йде нижче і ще нижче, і назовні, прямо в океан.
Корабель однаково переробляє пасажирів і екіпаж. Різниця лише в часі. Ця дівчинка випльовує їх у turnaround дні, їхні відбитки стираються, їхні слова, крики, сміх тануть, їхні враження розчиняються. Корабель очищується, оновлюється, готуючись поглинути нові тіла, new joiners, щоб зробити з ними те саме. Як каже Ріанна, round and around and around we go. Як сказав би Неруда, корабель робить із кожним те, що «весна робить із вишневими деревами».
Щойно підіймаєшся трапом і опиняєшся всередині, щойно віддаєш свій паспорт глянцевому офіцерові у білосніжній формі з такою ж білосніжною посмішкою та італійським акцентом, щойно отримуєш від нього свій екіпажний ID – можеш бути ким завгодно. Можеш нарешті стати собою. Можеш бути протилежністю собі. Нікому до цього немає діла, всім байдуже, що дійсно криється за твоїм іменним значком і значком з логотипом компанії, доки вони охайно прикріплені на лівому боці твоєї грудини. Ти те, що там написано. Стюард буфету, офіціант, супервайзер, кухар, стюард кают абощо. Іменний значок, логотип компанії, бездоганна форма, привітна посмішка – це те, що має значення. Легкий макіяж, волосся забране в охайний пучок, якщо ти кру-мембер жіночої статі, ідеально виголене лице і коротка стрижка, якщо ти кру-мембер чоловічої статі. Жодного алкогольного чи сигаретного духу, жодних їдких парфумів, жодної туги, страждання, бажання абощо в очах, жодних видимих татуювань – для кру-мемберів обох статей. Ти ходяча легка, охайна, позбавлена запаху привітність. Побачивши тебе, ніхто не дивиться тобі у вічі – всі спершу дивляться тобі на груди, на іменний значок. Ти оточена побіжними людьми, яким до тебе байдуже, доки ти правильно виконуєш свою роботу. І дуже скоро тобі теж стає на все і на всіх плювати, і стає так зручно й комфортно ховатися за бездоганним фасадом.
Все, що стається на кораблі, лишається на кораблі. Якщо на суші ти заміжня – тут можеш знову побути вільною. Якщо твій партнер на борту завершив контракт і поїхав додому – можеш завести собі нового серед новоприбулих або навіть «старих». Якщо маєш спиногризів удома – тут ти вільна від усіх турбот, лиш надсилай регулярно гроші. Якщо ти сором’язлива – тут маєш нагоду стати зухвалою. Якщо ти самотня, тут можеш знайти собі компанію будь-якого штибу. Якщо вдома ти вдаєш гетеро, то тут можеш розкритися. Якщо хочеш самотності – можеш бути самотня. Усім байдуже. Чесно і відверто. Кожного корабля, кожного контракту можеш змінюватися, приміряти будь-які маски, пробувати все, на що здатна. Тут все отримує approval, доки воно не виходить за межі «нижче». Діккенс би сказав, що це «найпрекрасніший час і найжахливіший час, час мудрості і час безумства, дні віри, дні безвір’я, пора темряви, пора світла, весна надії, стужа відчаю; коли все попереду і попереду нічого немає, коли літаєш у небесах – і раптом падаєш у пекло». Якось так.
Щойно ступаєш на борт, починаєш рахувати дні свого життя. Ведеш відлік до кінця контракту. А вдома ведеш відлік днів до нового борту. Багато хто з кру-мемберів, граючись словами, називає корабельне життя гівняним життям (ship life – shit life). Та все одно продовжують жити ним.
Хтось визначає, коли тобі можна вийти у портах, коли тобі дозволено їсти, спати, напиватися і жаліти себе – суворо на перервах. Місяці без суботи і навіть неділі – шість місяців, якщо ти з Європи чи Перу, дев’ять – якщо Мексики, Філіппін, Індії чи Індонезії. Ти перестаєш сприймати різницю між собою та представниками інших племен, окрім різниці у формі. Але нерівність надійно прописана у контрактах – у графі “термін контракту” і “зарплата”.
Ти можеш подовжити або скоротити свій контракт. Але для цього необхідно мати суттєву причину. А в тебе її немає.
Зрештою, ти повертаєшся додому на два місяці своєї відпустки. Її ти також можеш подовжити або скоротити. Але для цього треба мати суттєву причину. А ти її не маєш. Тож ти рахуєш дні до наступного контракту.
Ти не можеш спати до 12-ї, про що мріяла, коли була на кораблі. Ти прокидаєшся о сьомій ранку, бо тебе будить проміння, що пронизує штори. У тебе півроку не було вікна, ти прокидалася під водою. Ти підіймаєшся обережно, щоб не вдаритися головою. Ти півроку спала під верхньою полицею сусідки. Ти чуєш, як співають птахи, як гавкають собаки, як скриплять гальма, гудуть сирени, як верещать діти й алкоголіки біля будинку. Так багато звуків, і вони такі голосні. Тож ти не можеш спати.
Ти постійно голодна, бо маєш тепер сама готувати і мити посуд, або маєш кудись іти чи щось замовляти, а тобі лінь робити це. Ти не думала про це півроку, ти мала гори різноманітного їдла у crew mess, столовці для кру-мемберів.
У тебе купа вільного часу, але ти не знаєш, чим його заповнити. Ти можеш піти куди завгодно, але ти не знаєш, з чого почати. Півроку твій курс задавав хтось інший, твій розклад був чітко прописаний, твої перерви визначені, і вибір того, куди йти і що робити, ти мала небагатий. Ти починаєш думати, що то й була свобода. Свобода від вибору.
Твоя хата – безлад, бо немає регулярних crew rounds, так званих «гігієнічних патрулів», які б перевірили твою охайність. У тебе в каюті прибирав cabin boy за десять баксів на круїз. Ти сама – суцільний безлад. Твоє волосся – безлад, бо ніхто не вимагає, щоб воно було забране в охайний пучок, а ти не знаєш, як його інакше оформити.
Ти витріщаєшся на груди людей, шукаючи там їхнього іменного значка. Хто вони, коли це не написано на їхніх грудях? Хто ти?
Ти блукаєш, наче привид. Так складно взяти якийсь курс, якщо він не визначений кимось. Ти місяцями рухалася від порту до порту, з конкретними координатами, на швидкості 22 вузли, а тепер… Тепер ти дрейфуєш. Ти вже не та, ким була, але ще не та, ким хочеш бути, ким би ця «цільова ти» не була. І та невиразна, розмита «цільова ти» здається такою далекою, що до неї навряд чи вдасться додрейфувати. Тому що той образ надто часто і надто сильно трясе і підкидає, як трясе і підкидає корабель під час шторму протягом п’ятиденного переходу від Гаваїв до Каталіни.
Ти зустрічаєшся з друзями – вони сміються, жартують, обговорюють історії, які з ними траплялися тут, поки тебе не було. У тебе теж є свої історії, але ці люди – не їхня частина, так само як ти вже не частина їхніх історій. У них континентальні історії, а у тебе – морські. Їхні краї злегка торкаються, але ніколи не змішуються. Вони вже не твої люди.
Ти оточена побіжними людьми, де б ти не була. Ти була скрізь і, врешті, опиняєшся ніде. У якомусь тимчасовому місці, посередині чекання, між початками нового відліку. Твоя валіза – твій найстабільніший, найвірніший компаньйон. Місце, яке колись було тобі домом – тепер лише один із портів, де в тебе є трохи більше овернайтів, ніж в інших портах. Ти можеш кинути тут якір і знову облаштуватися, але для цього необхідна суттєва причина. А ти її не маєш.
Тому так, ти дійсно рахуєш дні до нового циклу свого shit ship life, бо щойно ти потрапила «нижче» – ти будеш задихатися на суші, прагнучи ковтнути повітря під ватерлінією.
