Те, що наповнює смислом життя великого міста. Його найбільша вада і найбільша перевага, головне його протиріччя.
В одному вагоні їдуть Борхес і Толстой, Мартін і Достоєвський, Джойс і Еко, Ферранте і Буковскі, Біблія і Ніцше, «Сегодня» і Vogue… В одному вагоні – історії зниклих цивілізацій, актуальні політичні рішення, світові конфлікти, наукові відкриття, гороскопи на день, нові вбивства, давні розслідування, любовні пристрасті, самогубства… Все це сумирно лежить на руках тих, хто сидить, мірно тремтить у руках тих, хто стоїть. Хтось із них шарудить сторінками, а хтось беззвучно гортає їх доторком пальця до екрана або натисканням кнопки. Ті, що стоять, заглядають у книгу того, хто завмер поруч. Ті, що сидять, ухиляються від пострілів із планшета того, хто вмостився поряд.
Дівчина, яка висить на ранковому поручні, дістає з сумки олівець та дзеркальце і, відпустивши поручень і користуючись 20-секундною зупинкою на станції, малює собі око. На наступній зупинці, поки через двері виносять одних і заносять інших, вона охайно малює собі друге. Ховає олівець і дістає туш. Кілька розмашистих і граціозних рухів на повній швидкості поїзда – і в неї з’являються вії. А до моменту наступної зупинки вона вже продерлася через сплетіння рук, хребтів та ніг і, щойно відкрилися двері, випурхнула з вагону свіжа, чепурна і готова до нового дня.
Над хлопчиком, що сидить і грає в ралі на планшеті, розвертаючи його то ліворуч, то праворуч на п’ятій передачі, стоїть пані похилого віку. Коли хлопчик виграє черговий заїзд, він тріумфально задирає голову і… бачить бабцю, що нависла над ним тяжкістю своїх літ і повної торби. Його посмішка миттєво зникає, захват від перемоги марніє, і він, переможено схиливши голову, поступається місцем пані. Вона вдячно киває, сідає, дістає з торби клубок ниток, спиці, між якими вже теліпається майбутній виріб, і починає накидати нові петлі.
Ділові безстатеві яппі, що змушені об’їжджати затори під землею, бабусі-дідусі, що їдуть в годину пік невідомо куди й навіщо, хіпстери і гламурні ципи, що їдуть прогулювати пари, фізики і художники, задроти і пофігісти, актори й аналітики, маркетологи й споживачі, продавці й покупці, спортсмени й алкоголіки, трудоголіки і дармоїди, радикали й ліберали, гомофоби й гомофіли, анархісти й конформісти – підвиди, мало сумісні між собою в диких наземних умовах, змушені співіснувати тут, в закритому залізному ящику, що несеться на швидкості N кілометрів на глибині N метрів під землею.
Вони вимушені притискатися одне до одного, дихати одне одному в потилиці й під пахви, втикатися носами в спини й груди, тиснути ліктями у ребра, рюкзаками й валізами – в пах, ставати брудними кедами на блискучі туфлі і шпильками на пальці. І всі вони тут виявляються рівними – однаково безсилими. Цілі у них різні, а шляхи, принаймні певні їхні відрізки, співпадають. У їхній інтимний простір варварськи вривається представник підвиду, ареал існування якого має бути десь за горизонтом, їхні шляхи ніколи не мають перетинатися, вони не повинні рухатись в одному напрямі, вони не повинні підкорятися одній інерції, але все це відбувається тут, у метро. Змішування стилів, купаж ароматів, перетин поглядів, дотик тіл – і все це під мірний свист поїзда, що несеться тунелем.
Здавалося б, вони проводять разом всього десяток хвилин на день – дрібниця. Але ж скільки всього може відбутися за лічені хвилини! Світ там, нагорі, може повністю змінитися, і ці зміни вони зустрінуть разом, щойно вийдуть із підземелля. А якщо порахувати, скільки хвилин несумісні одне з одним особи проводять у метро щорічно, то набіжить повноцінна відпустка. Дивна штука – метро.
