Перед дивом, як завжди, трапляється підйоб. Поряд зі мною сидів молодий гарячий мучачік, який прекрасно чув мою розмову з тим салон-менеджером. Та й салон-менеджер здався мені адекватною людиною. Та поняття адекватності ще античні греки розглядали як досить відносне. Ну добре, салон-менеджер завтикав. Але чоловіку, що сидів поряд, я того не пробачу ніколи.
В якийсь момент я прокинулася, витерла слину рукавом і глянула у вікно. Темрява. Хоч око виткни. Але ми десь стоїмо. Але ж темрява. І не схоже це на якийсь автовокзал чи зупинку. Хлопець поряд прокинувся теж, але одразу ж знову заплющив очі, покосившись на мене.
Диво №2.1. Воно в тому, що я не знаю, як я прокинулася чи яка трансцендентна сила мене прокинула. У салоні було тихо, лише біля виходу увімкнули світло і була якась приглушена метушня. Я можу спати й не прокидатися, хоч біля мене буде грати національний військовий оркестр. А тут прокинулася.
Диво №2.2. Коли я вже подумала, що то ми, певно, зупинилися десь у полі, бо когось покликала природа, і коли я вже хотіла знову застібатися у своєму спальнику, добрий дідусь у чалмі на сусідньому сидінні через прохід, через мучачіка, перехилився до мене і сказав лише одне слово, але воно варте називатися «ДИВОМ». Він сказав: «Casablanca». І тут мене підкинуло і гепнуло об стелю, і викинуло зі спальника. Між тим, двері вже зачинилися. Я зашепотіла, щоб нікого не розбудити, «please, wait», але ми почали рушати. Відтак дідусь у чалмі щось крикнув водієві, і тоді той зупинився.
Я зім’яла в обіймах спальника, встрибнула у мокрі кеди, пройшлася ними по сусіду, з безмежною любов’ю глянула на дідуся, сказала йому «гранд мерсі» й вистрибнула з того автобуса. Салон-менеджер щось невдоволено пропиздів і відкрив мені багажний відсік, із якого я витягла свого наплічника.
Автобус поїхав, а я лишилася на дорозі. Одна. Із розкладеним спальником, у мокрих кедах і без макіяжу. Ніхто більше тут не виходив. І тут мене охопили сумніви. Чи той дідусь добрий, чи злий? І це Касабланка чи чергова клоака? Марокко ж – країна підйобів.
Відтак, попрямувала до якоїсь будівлі. То виявився великий автовокзал. Білі мармурові стіни, зламані лави і навколо одні чоловіки – сидять, стоять, валяються, мовчать і говорять. Я довго шукала десь підказку, що то вокзал саме Касабланки – якийсь напис чи графік руху абощо. Бо, хоча там все й біле, а назва «Касабланка» теж має стосунок до білого кольору, проводити сміливі логічні паралелі я відвикла вже давно. І жодної підказки не знайшла.
Я змогла видихнути, впевнившись, що я дійсно в Касабланці, лише коли побачила з вікна таксі мечеть Хасана ІІ-го. Мій обмежений матеріальний і часовий ресурс дозволяв доїхати на таксі до мечеті і купити квиток на поїзд до аеропорту. Як я дістануся від мечеті до поїзда, я тоді ще не придумала.
Тільки-но таксист зі свистом поїхав геть, висадивши мене в ніч на площі, де не було жодної живої душі, і коли я згадала, якими чигирями він мене віз і в яких єбєнях розташована ця мечеть, і як я буду вибиратися звідси, світ мені трохи запаморочився. А мечеть дійсно розташована в єбєнях – це видно на карті і це видно, якщо озирнутись довкола – океан і якесь шосе. А між ними мечеть. І все.
Мечеть і я. І більше нікого. Я сам-на-сам із цією спорудою о 5-й ранку – ступаю мармуровою підлогою, якою встелена вся площа перед мечеттю. Мене огортає тиша, і чути лише, як розбивається океан десь тут, поруч із цим безмежним блискучим мармуром. Підсвічування мечеті віддзеркалюється у вологій від нещодавнього дощу білосніжній площі.
Я кинула наплічника посеред тієї площі й ходила навколо мечеті. Проходила під її арками, водила рукою по її гладенькій мармуровій шкірі, лишала свій «нєвєрний» слід по всьому її периметру. Підходила до масивних дверей, прислухалася і лише торкалася ручок – мені туди не можна.
Після цього я планувала спуститися до хвиль і зустріти світанок там, біля самого океану, дивлячись вдалечінь, думаючи про високе й вічне, і щоб перші сонячні промені виблискували в краплях океану на моєму обличчі.
Але було би тупо, якби все так і сталося. Тож почався дощ.
І от я тут, у цій будці для, я так розумію, стражі мечеті. Будка типу таких, біля яких стоїть непохитний почесний караул у Празі чи у Римі, чи у Лондоні, чи де там ще. Я запхалася в неї, тому що вона дерев’яна, у ній сухо і не дме. Але ж не так я мріяла провести цей ранок. Переді мною виблискує мечеть, а позаду мене встає сонце і шумить прибій. А я в цій сраній будці, бо за її межами падає холодна волога. І от тут вже мене накрило. І от я давлюся сиром і віскі зі сльозами. Між тим спостерігаю, як почали йти перші дядьки на вранішній намаз – із парасолями й непохитною вірою в свого бога.
Мене накриває сильніше щохвилини – як сильніше, здається, накриває каміння позаду мене велетенськими штормовими хвилями. Я, здається, вирішила відревти тут все, через що може ревти така біологічна і соціальна одиниця, як я. Тут тобі і Білий Бім Чорне Вухо, і «Гуд Бай Май Лавер» Джеймса Бланта, і те, що мені вже тисяча років, а я досі незамужня, і що я вже стара і нікому не потрібна, і взагалі, на що я годжуся, якщо в мене навіть айфона немає і ніколи не було, і як мене занесло в цю сраку, і за що мені цей дощ, і як мені звідси вибиратися. Все, через що я так стійко стримувала сльози впродовж свого життя, тепер прорвало дамбу і зносить всі мої емоційні бар’єри. І я реву так захлинаючись, натхненно, аж сир вистрибує в мене з глотки, і навіть друже “Джек” не може мене заспокоїти. І з цього приводу я починаю ревти ще більше, і вже хочу вискочити з цієї будки, простягти руки до неба і так надривно закричати: «Ну за што мнє ета, Госпадііііі?» – як Джим Керрі у «Брюсі Всемогутньому».
Але тут стається диво №3…
