Я стою у дерев’яній будці і жую сир. Він не порізаний – єдиним 300-грамовим шматом. Ножа в мене немає, а якби й був, не стала б шукати його у своєму бездонному, просякнутому дощем, розчаруваннями й страхами наплічнику. Кусаю сир і хлищу “Джек Деніелс” із пластикової пляшки з-під кока-коли. На вході до рота “Джек” змішується з солоними сльозами і стає ще бридкішим. Я ж не люблю сраний віскі. Але зараз солоний віскі – те, що треба. Чудовий акомпанемент ситуації. Я реву, бо вже дуже мені себе шкода. Дивлюся, як падає дощ на мармурову підлогу площі перед мечеттю Хасана ІІ-го, слухаю, як хлище позаду мене океан, і реву. Сир і ця алкопляшка – все, що мені лишилося від моїх дружочків.
Ми попрощалися з ними вчора на пляжі Агадіру. Вони поїхали на південь, а я – на північ, до Касабланки. Бо в них лишилося ще чотири дні відпустки, а я маю післязавтра бути у своїй конторі на своєму роботомісці. Тому, як дурна, мала пертися з тієї сраки під назвою Агадір до Касабланки сама. А з Агадіру до Касабланки – 460 км, на хвилиночку.
Але вчора, прощаючись із друзями, мені ще не було себе так шкода, як зараз. Я лишилася собі сама на пляжі і думала провести романтичну годину-дві з собою, гуляючи по піску, провітрюючи мізки, вивітрюючи дурні мрії й насолоджуючись прохолодним контактом із океаном. І щоби вітер розвівав моє волосся, і хвилі цілували стопи, і щоб жодна чайка не какнула мені на плече.
Але було би тупо, якби все так і сталося.
Натомість, щойно мої любі друзі запхалися у таксі і погнали собі туди, куди мені зась, на мене почав падати дощ. Спочатку він так скромно, мов цнотлива дівчинка, почав натякати, що час мені пакувати манатки й тікати звідси, але ж я не сцикло – так просто мене з пляжу у січні не проженеш. Тому за хвилину я вже обтікала з голови до ніг, стоячи під грибочком – найближчим, до якого встигла добігти. В принципі, під грибком тож нічого – думала собі я. Перечекаю дощ і піду собі гуляти до автобуса. І все б нічого, якби це не був січень.
Марокканський січень – то, звичайно, не український, але тож не альо, коли ти вся просякнута дощем, наче вишня коньяком. Від вишні в коньяку я б тоді не відмовилася. Можна було би навіть без вишні.
Відтак, дістала з вологого наплічника вологу пляшку, в якій містилася живильна й зігрівальна волога під назвою “Джек Деніелс”, і перехилила її в себе. Кілька разів. А дощ все падав. А я перехиляла. А переді мною, на межі припливу й відпливу, бігали чайки. І хвилі все ж таки набігали на їхні лапки, хоч вони й намагалися від них тікати. Так мала би бігати я. Загравати з хвилями. Але, видно, не комільфо бігати в січні по океанських хвилях. Навіть у Марокко.
Ті чайки розбилися на дві групи: одна – відщепенець – і група її товаришів. І чимось вони, ці товариші, завинили перед тією однією, бо вона повернулася до них дупою і морозилася. А вони відправляли до неї одну чайку-делегата. Цей делегат підбігав до тієї однієї і щось там їй втирав, а вона щось відповідала, після чого делегат повертався до групи на обговорення. І так кілька разів. А я собі стояла під грибком і навіть “Джека” перестала перехиляти – так я була заінтригована. Чесне слово, так і було! Ображена чайка і її дружочки. І так вони вели переговори досить довго і безрезультатно, а потім, нарешті, знайшли якийсь компроміс, до чогось домовились і полетіли кудись. Певно, обмивати перемир’я. Клянуся – так і було!
Я дивилася на тих чайок, і щось таке знайоме було в ситуації. І так сумно мені було. Але навіть тоді я ще не ревла. Я взагалі рідко реву. Лише, коли дуже треба.
Відтак, все ще під дощем, я розпрощалася з пляжем і почала свій шлях до Касабланки.
Автовокзал Агадіру – то пекельна клоака. Особливо увечері. Особливо, коли ви біла дівчина і ви одна. Особливо, коли ви не шарите ні арабську, ні французьку. “Нах тоді пертися в Марокко?” – слушно запитаєте ви. І я себе питала про це кожної хвилини, поки шукала, котрий із тисячі мільйона автобусів у тій клоаці той, який їде до Касабланки, і до якого з них підходить мій квиток. Моя подружка, перед тим як покинуть мене в цій сраці, придбала мені квиток, бо лише вона з нас усіх сяк-так “парлає франсе”.
Я стояла в тому “Вавилоні”, жмакаючи тремтячими пальцями той квиток і питаючи себе смачними українськими, російськими й англійськими матюками, здається, вголос, – чого я поперлася в це Марокко, а не в Єгипет-ол-інклюзів, якщо вже Африки захотілося. Але деякі запитання в житті лишаються риторичними.
Стояла я і жмакала той квиток, і переминалася з ноги на ногу, як переминається двієчник і жмакає свою заліковку перед тим, як подати її преподу для запису. Все навколо – наче пейзажі й персонажі Босха. Або Гойї. Або Дюрера. Зуб даю – вони бували в цій клоаці. Запитати в когось щось – страшно. Бо запитання тут, а точніше, відповіді, коштують грошей. А цього добра в мене зовсім мало. Перлася б я у Марокко, якби в мене були гроші? Поїхала б у Єгипет-ол-інклюзів.
Але тут сталося диво №1.
Диво №1.
Стою я і жмакаю квиток. Раптом підбігає хлопчина і мовчки видирає в мене цей квиток. Я встигаю подумати «бля-все-пропало», поки він зиркає у квиток. Але він махає мені, типу «пашлі са мной». І я йду. Що мені втрачати? І приводить він мене до автобуса, і віддає квиток водієві, і забирає в мене наплічник, і вкладає його в багажне відділення, і заводить мене до салону, і тикає мордою в моє місце. Я встигаю подумати, що я попала на конкретне бабло за такий сервіс, але тут – о диво №1! – він зникає. Просто виходить собі з салону.
А коли ми рушаємо, по салону ходить якийсь інший хлоп – салон-менеджер чи що – і перевіряє, чи всі на місці, чи ніхто не їсть свинину. Я питаю його англійською, чи Касабланка кінцева. Бо що ж тут незрозумілого, у цих кількох словах. А він каже мені одне слово: “Рабат”. А я йому: «Касабланка», і б’ю себе в груди. Хотіла додати, для сльозливості, що в мене є лише одна спроба потрапити в Касабланку, бо грошей і часу на дорогу з Рабату до Касабланки в мене немає, і що в мене лише одна спроба втрапити на літак з Касабланки, бо грошей на другий літак у мене теж немає. І що, якщо я лишуся у його прекрасній гостинній країні ще хоч на день, то пропаду, як орхідея на морозі, бо я не аплікабельна ні до якого виду промислів, якими може заробляти тут жебрак. Але він мені кивнув «окей» – типу, розслаб булки, ніхто тебе безкоштовно до Рабату не повезе, викинемо в Касабланці.
Ну я й розслабила булки. І закрила очі. І застібнулася на блискавку у своєму спальнику, бо в тому салоні було холодніше, ніж у моїй стражденній душі.
А потім було диво №2…
Далі буде…
