Отож, ви у XVII столітті. Сам митрополит Петро Могила приходить до вас за послугою державного значення. Хто ви? Дипломат, шпигун, найманець?
Ні, ви — п’ятнадцятирічна селянка. А послуга, яку запросив цей славетний церковний діяч, — ніщо інше як… гороскоп.
Про це розповідає пригодницько-історичний роман Наталії Довгопол «Та, що читала зорі», перевиданий у 2026 році видавництвом «Жорж».
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з Наталією про її письмо, плани на Bestseller Fest, що відбудеться у Львові 7–9 серпня, та мистецтво читати зірки.
Народження й переродження роману «Та, що читала зорі»
Наталія Довгопол — авторка восьми романів, що містять історичні, пригодницькі та фентезійні елементи. «Прокляте небо» — її другий роман, який було вперше опубліковано у 2019 році. Але історії про зорезнавицю Євку судилось мати кілька перевтілень. І почалося все з назви. «Та, що читала зорі» — оригінальна, авторська назва тексту. За словами Наталії, перше видавництво запропонувало тайтл «Доля-мачуха» та обкладинку, що натякає на нібито історію про «тяжку жіночу долю». Зрештою роман вийшов під назвою «Прокляте небо».
Сім років потому текст отримав друге життя у видавництві «Жорж». Цього разу — з рідною назвою «Та, що читала зорі». І яскравою обкладинкою з дизайном Ганни Сурган. Деталі обкладинки привідкривають читачам те, що вони зустрінуть у книжці: компас, грубі томи підручників, астрономічні фази Місяця, золотаві бані Києво-Печерської Лаври та ніхто інший, як Богдан Хмельницький на коні.
Перевидання «Тієї, що читає зорі» у «Жоржі» стало для письменниці радісною і теплою подією. «Цей текст викликає в мене багато емоцій, він по-юнацькому щирий, і я дуже люблю усіх його героїв», — ділиться Наталія.
Драматична історія України XVII століття відтінена юнацьким сміхом, романтикою та запалом пригод. XVII століття займає у професійних зацікавленнях Наталії Довгопол особливе місце. Як розповідає авторка, в аспірантурі вона досліджувала українську святкову культуру на межі ренесансу й бароко.
«Я оточила себе відповідною атмосферою: моя академія розташовувалась на території Лаври, я викладала історико-побутові танці, брала участь у виставах і організовувала бали в складі Театру історичного танцю Al’entrada (знову ж таки на території Лаври, Софії Київської, музею мистецтв Ханенків і замків на заході України)», — зауважує письменниця.
Наталія Довгопол згадує момент, який надихнув її на написання книжки. Це — відвідини одного з музеїв Києво-Печерської Лаври. Тоді її вразив гороскоп у церковній книзі XVII століття — здавалось би, поєднання непоєднуваного. Знахідка підсвітила авторці дуалізм барокового світогляду українців, в якому антична філософія суміщається з християнською догмою, а наукові відкриття — із залишками язичницьких вірувань, що збереглися у народній обрядовості та фольклорі.
Для роману письменниця опрацювала великий корпус літератури — від сучасних наукових праць до текстів XVII–XVIII століть.
«Тоді я працювала зі стародруками, зокрема, патериками, житіями святих. Мене вразила кількість прогностиків — гороскопів, у церковних книгах! Тобто в XVII сторіччі покладатися на гороскоп було нормою для церкви», — говорить Наталія.
Під час написання роману Наталія спиралася і на власні спогади про літо на Київщині та в селі на Черкащині, коли змальовувала вигадане село Вітовське (гіпотетично — під Бояркою), звідки походить протагоністка Євка.
«Я слідувала певній історичній канві, хоча й не ставила за мету відтворити події. Процес написання захопив мене повністю, чотири місяці я жила цією оповіддю, уявляючи себе героїнею. Тож нехай пробачать мене історики за мою подекуди вільну інтерпретацію, але в цьому разі моя мета виправдовує засоби», — розповідає Наталія.
Нитки історії у романі «Та, що читала зорі» — реальні, вигадані, а то й геть химерні чи езотеричні, — тримає в руках дівчина. Худенька, смаглява. Мрійниця, «планетниця», не схожа на інших сільських дівчат. Хто ж вона?
Сільська мрійниця чи барокова інтелектуалка? Світ Євки-зорезнавиці
Вміти множити у голові чи досконало вишивати? Що важливіше — написати своє ім’я латиною чи не розбити глечик молока?
Євці з села Вітовського на Київщині легко дорікнути будь-чим, що стосується буденних дій. Зашпорталась, впала, замурзалась, розбила, розсипала. У сільському житті, та ще й за часів кріпацтва, копійка — до копійки. Речі бережуть як зіницю ока. А жінка мусить бути зграбною й моторною, аби вписуватись у сільські ритми життя. Натомість Євка мріє, мов відірвана від землі. І її розум краще надається до абстрактного — числа, слова, думки, закономірності.
Дівчина знайомиться зі світом науки, коли потрапляє як челядинка до сільського маєтку панів Вітовських. Там вона мусить прислужуватись норовливій панночці Марті. Але її розум швидко захоплюють розповіді домашнього вчителя Вітовських, Ореста, який викладає Марті та її братам. Тож скоро мрійництва Євки трансформуються у науковий пошук. Підлітка виконує математичні операції подумки і точно зможе переповісти античні міфи, щоб пояснити, як Велика й Мала Ведмедиці стали сузір’ями. А згодом — засумніватись у тому, що Земля стоїть в центрі Всесвіту.
Євка — не найвправніша служниця у світі. Але вона тримається за свою роботу, бо усвідомлює: кар’єра у палаці Вітовських може обернутися для неї дечим більшим. А Євка, хай яка скромна, саме цього й хоче.
«Мій тато якось зронив фразу, що людям, здатним до розумової, а не фізичної праці, мрійникам важко було жити на селі, — ділиться Наталія. — Євка навчається ночами після щоденної праці, бо бачить у цьому можливість. Та й просто робить те, до чого лежить душа, не звертаючи увагу на пересуди. А ще завжди діє так, як підказує їй сумління, — не найкраща риса для тої, хто намагається вижити у світі владних чоловіків і суворих звичаїв».
Сільські звичаї — без перебільшень суворі. І це — не просто мелодрама, а реальна історія української культури. За словами письменниці, на неї свого часу вплинула етнографічна праця Оксани Кісь «Жінка в традиційній українській культурі». У ній науковиця досліджує соціальну канву українського селянства і міщанства у XIX столітті, виокремлюючи базові патерни ставлення до жінок у традиційній культурі українців. Серед іншого дослідниця спростовує міф про «споконвічний український матріархат» і доводить: українська культура завжди була патріархальною. На відміну від інших європейських країн або росії, в Україні існували певні практики жіночої агентності. Зокрема традиція материзни — майна, що дівчина успадковувала від матері. Однак в іншому українське доіндустріальне суспільство сповідувало патріархальні цінності. І вимагало від дівчат покори чоловікам та старшим жінкам роду.
«Материні побої не болять», — думає Євка-Євдокія, яку в родині називають Дунькою. Її мати, багатодітна Степанида, не скупиться на кпини й прояви фізичного насильства щодо доньки-мрійниці, яку вона вважає ледь не казковим дитям-підмінкою. У сільському дівочому гурті Євці теж не солодко. А парубочий — відверто лякає, адже початок дівування носить у собі загрозу сексуального насильства. Це світ, для якого жіноча автономія — дивина. В ньому не вижити без чоловіків-захисників. Але й захисниць теж.
Євці судилося вирватися з села: Київ, Краків, церкви, академії. В подорожах доля то зводить, то розводить дівчину з її трьома названими братами Вітовськими — Іллею, Яремою та Аміром. Їхня дружба починається ще зі шкільної лави у палаці Вітовських. Згодом вона зав’язується у клубок суперечливих почуттів, що героїня відчуває до кожного з братів, а вони — до неї. Тож до кінця книжки читачі перебуватимуть у напрузі — можливо, комусь із них Євка, зрештою, подарує своє серце? Лінія їхніх стосунків прописана з ніжністю і присмачена молодецьким ентузіазмом. Адже за мірками сьогодення брати Вітовські та Євка — підлітки, яким довелося рано почати доросле життя.
Наталія Довгопол зазначає, що на цю лінію її надихнув корейський серіал «Багряні серця Корьо».
«Корейці підсадили на свою історію весь світ, знімаючи янг-едалт кіно. У серіалі була одна дівчина й багато братів-принців, а я подумала, що наші наддніпрянські паничі цілком можуть замінити корейських коронованих осіб, якщо підійти до цієї теми творчо», — пояснює авторка.
У патріархальному суспільстві жінки часто вимушені конкурувати одна з одною за ресурси. Повна комора, гарна сукенка, вдале заміжжя можуть викликати чорну заздрість і ненависть. Однак у книжці трапляються жіночі персонажки, які ставляться до Євки зі співчуттям і теплотою. Бо на своєму досвіді знають, як це — бути зрадженою і беззахисною. Іншою.
Це — стоїчна служниця, литовка Веселина з палацу Вітовських. І особливо — колоритна молодиця, знахарка Кальопа, в якої для Євки знайдеться й добре слівце, і ліки для забитих колінок.
Історія Євки показує: зі щирим серцем важко в усі часи та епохи. Але, як вчила її Веселина, всередині нього — сталевий кілочок. Тож юнка гартує характер у своїх пригодах, наукових досягненнях і стосунках з іншими. І скоро стане тією, яка з математичною точністю передрече повстання Богдана Хмельницького проти польської шляхти. І не забуваймо про Петра Могилу, ще одного архітектора української державності, якому знадобилася консультація зорезнавиці.
Це красива й наснажлива історія становлення особистості, в якій, попри похмурість подій, знаходиться достатньо оптимізму.
«В моїх текстах ніколи (сподіваюся!) не буде зневіри. Навіть у сутінках має виднітися світло. Моя мета: підтримувати, розбурхувати уяву та надихати», — наголошує Наталія.
З Афін до Львова: Наталія Довгопол — про письмо і найближчі плани
Наталія вже декілька років живе у Греції, в Афінах. У 2025 році під Новий Рік вона народила там донечку. Авторка зізнається, що материнство займає майже весь її час, тож на творчість його залишається критично мало. Нині вона працює здебільшого з форматом оповідань. І до кінця літа сподівається написати повість чи велике оповідання про румеїв — надазовських греків.
«Усі мої тексти пов’язані з історією України, вписаною в світовий контекст, — пояснює письменниця. — Так само часто в моїх текстах відлунює Греція, де я мешкаю, — антична і сучасна».
Зокрема, це справджується в іншому цьогорічному романі Наталії — «Шляхи Еврідіки». За його сюжетом, молода українська письменниця Вірó потрапляє до Афін і проходить цілий квест, що повторює перипетії з міфів про Орфея та Еврідіку.
Ці міфи обігрують тему повернення. Зовсім скоро воно трапиться й у житті Наталії, адже письменниця планує у серпні прилетіти до Львова на Bestseller Fest.
«Я почуваюся ізольованою від живого спілкування з читачами й колегами. Події онлайн, соцмережі, чатики й проєкти з подругами, зокрема “Фантастичними talk(s)” дуже підтримують, але все ж таки не замінять подій офлайн», — ділиться авторка.
8 серпня Наталія Довгопол візьме участь у заходах «Дискусія young&new adult», «Пісні світанку: як українська фантастика артикулює досвід сьогодення», а також автограф-сесії.
