У червні ЛГБТІК+ спільнота та її союзники відзначають Місяць гордості (Pride Month). Прайд-місяць — спадкоємець Стоунволлських протестів, які прокотилися Нью-Йорком у червні 1969 року. Протести були реакцією на поліцейський рейд у гей-бар «Стоунволл-інн». Отож, події «Стоунволлу» увійшли в американську історію як важлива частина руху за громадянські права 1950—1960-х років. І закріпили для всього світу червневий Місяць гордості як час пам’яті, освіти, вшанування і святкування ЛГБТІК+ історії та культури.
21 червня у Києві відбулася ювілейна десята хода «Марш рівності», організована ГО «КиївПрайд». Як і в часи «Стоунволлу», київський марш — правозахисна ініціатива, що має за мету адвокацію прав ЛГБТІК+ спільноти. Тиск із боку противників спільноти подекуди відчувається і у книжковій сфері. Так, у листопаді 2024 року книгарня Readeat скасувала презентацію двох квір-романів через погрози зриву події на ґрунті ненависті. Погрози також надходили незалежній книгарні «Збірка» у жовтні 2024 року щодо презентації фотокнижки з історіями квір-українців Fragile As Glass («Крихкі, як скло»). А в одному з відділень київської книгарні «Сенс» у вересні та жовтні 2025 року невідомі розклеїли гомофобні листівки.
В такому контексті українські письменниці створюють свої книжки, що містять квір-персонажів та любовні квір-лінії. З одного боку, ринок активно наповнюється перекладною та українською квір-літературою. З іншого, ЛГБТІК+ спільнота та її союзники досі виборюють право на безпеку, видимість і толерантність в українському суспільстві.
DIVOCHE.MEDIA поговорило про квір-репрезентацію у жанровій літературі з п’ятьма письменницями, що мають у своїх текстах квір-персонажів: Павлою Вільною, Дар’єю Чайкою, Оленою Кузьміною, Валерією Савотіною та Іриною Грабовською.
«Квір-персонажі — просто персонажі»: письменниці — про нормалізацію квір-історій
Українська «квірліт» не взялася нізвідки. І зовсім не є нововведенням ХХІ століття. В одному з епізодів шоу «Хтось когось любить» на «Громадському радіо» ведуча Ана Море та літературознавиця Ірина Ніколайчук показали: навіть в українському фольклорі спостерігаються квір-мотиви. Українська «квірліт» як така окреслюється у ХХ столітті. Серед знакових текстів — повість «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської та інтелектуальний роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський». Однак часто у цих текстах квірність звучить не прямо, а на рівні підтексту — алюзій на античну культуру, міфологію тощо. Це явище має назву «queer coding» — зображення квірності через «натяки» та художні деталі.
Сучасна ж квір-література має свободу не завуальовувати, а говорити відкрито. Окрему секцію з квір-літературою має мережа книгарень «Сенс». А нове видавництво «Інша Book» позиціює себе саме як видавництво квір-літератури. Тож читачі можуть відносно легко знайти книжки з репрезентацією певної ЛГБТІК+ ідентичності.
Для більшості авторок квір-лінії в романах — не окрема заява чи спроба слідувати тренду, а спосіб чесно відображати реальність. Павла Вільна пояснює: якщо квір-люди є частиною суспільства, то природно, що вони з’являються і в художніх текстах.
«Для мене це, з одного боку, можливість показати людям, не дотичним до ЛГБТІК+, більше справжнього життя спільноти. А з іншого — дати квір-людям побачити свій досвід у творах мистецтва», — зазначає вона.
Дар’я Чайка говорить про квір-репрезентацію передусім як про питання рівності та права кожної людини бути почутою: «У нашому суспільстві досі є проблеми із рівністю. Література — одна із можливостей зробити так, щоб на цю проблему звернуло увагу якомога більше людей. Сподіваюся, колись ми дійдемо до її вирішення».
Олена Кузьміна натомість мріє про час, коли саме поняття репрезентації втратить свою актуальність. В ідеальному світі, каже письменниця, квір-персонажі мають існувати в текстах так само природно, як будь-які інші, а їхня сексуальність не повинна ставати єдиною чи визначальною рисою характеру.
Схожої думки дотримується і Валерія Савотіна. Вона зізнається, що ніколи не додає квір-лінії заради самої репрезентації, а лише тоді, коли вони органічно працюють на сюжет і розвиток персонажів. На її переконання, саме жанрова література здатна говорити про різноманітний людський досвід із широкою аудиторією без моралізаторства та декларативності.
«Після виходу роману “Чаклунка і Культ” в мене з’явилась групка читачів, що написала щось на кшталт “зазвичай не люблю ЛГБТІК+ в медіа, їх так у лоб прописують, а тут ні, тут все нормально, інакше цих персонажів і не уявляю”. Саме ось таке сприйняття для мене найважливіше», — говорить письменниця.
Для Ірини Грабовської квір-персонажі насамперед залишаються просто персонажами — зі своїми бажаннями, слабкостями та внутрішніми конфліктами. Вона переконана, що сексуальна орієнтація є лише одним із елементів цілісного психологічного портрета, а не приводом для окремого сюжетного акценту чи самоціллю.
У підсумку всі авторки сходяться в одному: жанрова література здатна не лише репрезентувати квір-досвід, а й робити його видимою та звичною частиною сучасного українського культурного простору. Коли читачі співпереживають героям, стежать за їхніми пригодами й упізнають у них себе, квірність перестає сприйматися як щось виняткове, а стає ще одним проявом людського досвіду — таким самим природним, як і будь-який інший.
«Анна, яку я кохала» Павли Вільної: сапфічний Харків 2010-х
Роман Павли Вільної «Анна, яку я кохала» вийшов у видавництві «Видавництво» у 2024 році. Також його перевидали у березні 2026 року у новому весняному дизайні та зі зміненою кінцівкою.
«Видавництво» окреслює його як «першу українську сапфічну історію». Роман розповідає історію харків’янки Лілі, чиї підліткові роки припали на 2010-ті. Уже дорослою вона згадує історію свого першого кохання до однокласниці Анни, яка почалася зі спільних інтересів — серіалу «Всі жінки відьми» та фанфіків. У затишку Анниної квартири дівчата конструюють свій вигаданий світ, в якому однокласники перетворюються на фентезійних істот. І можна пофліртувати з іншою дівчиною. Адже у цьому світі напівреальності-напівфанфіку все можливо. Та коли дружба дівчат перетинає межу романтичного зв’язку, зачарування не триває довго. Анна не вірить у майбутнє цих стосунків і «не хоче бути лесбійкою». Тож зв’язок обривається і лишає по собі безліч питань. На них Ліля намагається знайти відповідь, згадуючи своє підліткове минуле протягом роману.
«Бути нею чи бути з нею» — канонічна дилема для сапфічних дівчат. У романі це — і про дорослішання та становлення свого «я». Худорлява та коротко стрижена Ліля ідеалізує Анну — конвенційно жіночну дівчину з багатшої родини. А от уяву Анни захоплює Крістіна — відсторонена і зухвала «неформалка». Доросле життя показує героїням роману: найчастіше «на плаву» утримуються ті, хто прогинається під вимоги суспільства. Тож згодом Ліля дивується, як вона могла колись захопитися «прісною» та конформною Анною. І з тугою рефлексує над долею бунтарки Крістіни, яка не перебралась по той бік дорослого життя. Дівчина зістрибнула з даху закинутого цирку у 2017 році. І її смерть, як і вся її постать, залишились для Лілі та інших персонажів загадкою.
Дорослу Лілю приваблюють як жінки, так і чоловіки. Але закоханість у жінку її зачіпає набагато глибше. Вона порівнює її з лицарським обожнюванням Прекрасної Дами. І в цьому — троп сапфічної культури, sapphic yearning, в якому йдеться про зачарування дівчиною на відстані та млосне очікування найменших натяків на взаємність.
Письменниця Павла Вільна ідентифікує себе як пансексуальну та демісексуальну жінку. Тож зізнається, що відображає у своїй творчості власний досвід і досвід друзів із ЛГБТІК+ спільноти. У її романі «Анна, яку я кохала» передана атмосфера Харкова 2010-х. У ньому місто виступає ніби окремим персонажем зі своєю «квір-географією».
«Біля фонтану у сквері Коцюбинського (біля АТБ недалеко від Площі поезії) збиралися неформали — я шалено їм заздрила, але боялася підійти», — розповідає Павла про місця, в яких можна було зустріти альтернативну молодь.
Також письменниця відзначає діяльність ГО «ХарківПрайд», що займається адвокацією прав ЛГБТІК+ людей та є важливим ком’юніті-центром у Харкові. Проте Павла нагадує: у 2010-х відкритість та розмаїття всередині спільноти були ще в зародку.
«Я декілька разів шукала якийсь, можливо, гей-клуб чи щось таке (так і вводила в гугл) і знаходила тільки щось напівробоче. До того ж мені було, можливо, років 16, я була сором’язливою і навряд чи б пішла перевіряти, що там. Я десь прочитала, що клуб більше для хлопців, ніж для дівчат, і на цьому все скінчилося», — додає авторка.
Утім, для Павли Харків 2010-х — це місто, що дарувало відчуття свободи.
«Я не боялася виходити на вулицю, обійматися там із дівчиною, цілувати її. Я ходила на концерт Агати Вільчик, знала, що вона відкрита лесбійка, слухала її історію перед піснею про те, як вона не спала всю ніч, бо закохалася, і тепер їй “хочеться співати”, — і розуміла, що вона розповідає не про чоловіка. Я відчувала себе серед своїх. Так, це відчуття, певно, створив не тільки Харків, але й він теж», — ділиться письменниця.
«Майже хороші хлопці» Дар’ї Чайки: шкільна політика влади та любові
«Майже хороші хлопці» — ще один український квір-роман, що вийшов у «Видавництві» у 2024 році.
Спершу авторка опублікувала його на сайті для письменників «Аркуш». І саме через книжкову онлайн-спільноту текст потрапив до видавництва.
«Відео про книжку зібрало понад 20 тисяч переглядів у тік-току, і звідти до мене прийшло багато читачів (дуже класних людей). Мабуть, книжка “вигулькувала” ще й десь у твіттері. У той час я більше була зосереджена на просуванні книжки у мережі. Все вдалося — й зрештою це познайомило мене з “Видавництвом”», — згадує Дар’я шлях публікації «Майже хороших хлопців».
Літературознавиця Ірина Ніколайчук на зустрічі «Як ЛГБТК+ спільнота змінює українську літературу сьогодні?» весняної «Книжкової країни» зауважила: роман «Майже хороші хлопці» — український квір-бестселер за кількістю продажів. З 2024 року навколо роману утворилась ціла фанбаза: читачі досі малюють фанарти та створюють контент за мотивами історії.
Чим же вона так припала до душі книголюбам? Роман оповідає про життя підлітків старшої школи у містечку Сміла на Черкащині. В його осерді — конфлікт між двома найкращими друзями Тьомою та Кімом. Хлопці перестали спілкуватись після того, як хтось злив у мережу листування Кіма з іншим хлопцем. Отож, без згоди Кіма, трапився аутинг — розголос його сексуальної орієнтації. Подія сколихнула весь клас. А від однокласників Вишні та Ворони Кім отримує з лихвою — масні жарти, косі погляди, бійки. Тепер Кіму доводиться постійно захищатись. А Тьомі — зробити вибір на чиєму він боці.
Але цікава деталь. Дія роману відбувається у 2016 році. Школярі користуються інтернетом, мають достатній емоційний інтелект та володіють такими словами як «гомофобія» та «камінг-аут». Чому ж тоді Кім стикається з агресією? Розкриття його ідентичності підриває статус-кво у класі. Хтось зі школярів стане на захист Кіма з твердою позицією. Хтось буде довго боротися з власними демонами. А хтось дізнається щось нове про власну ідентичність.
Окрім квір-теми, «Майже хороші хлопці» змальовують складну конструкцію підліткових відносин. Дружба тут функціонує за своїми законами, як і стосунки всередині шкільного класу. Це системи зі своєю ієрархією та крихким балансом елементів. І така несподіванка, як аутинг Кіма, оголює приховані больові точки всієї системи. Довіра — найцінніша валюта у цьому мікросвіті. А втрата довіри відчувається як апокаліпсис. Крім того, авторка зосереджується саме на хлопчачій компанії персонажів. Це додає ще один шар до історії — становлення маскулінності. Хлопці грають у футбол, напиваються на вечірках, готуються до іспитів. І між тим ревнують, заздрять і пліткують. Їхні розмови між собою — ніби гра в шахи, де один хибний хід наражає тебе на програш. А вразливість і щирість — нагорода для обраних.
Дар’я Чайка зізнається, що «Майже хороші хлопці» списані з реального життя: «Я використовувала свій життєвий досвід і ту інформацію, яка вже була мені відома. Також серед моїх товаришів був гомосексуальний хлопець, який ознайомив мене з усіма тонкощами платонічних і романтичних стосунків між двома чоловіками. Тьома, можливо, багато в чому схожий на цього товариша. Тож всі потрібні інсайти я отримала ще до того, як почала працювати над своїм квір-романом. А ось працюючи над новим рукописом, мені таки довелося підняти трошки архівів, наприклад про життя квір-спільноти у Києві в 2010 році».
«Батьковбивця» Олени Кузьміної: маг обирає і принцесу, і принца
«Батьковбивця» — перша частина трилогії пригодницького фентезі «Змієві діти» («Віват», 2026). Письменниця Олена Кузьміна розпочала роботу над циклом чотири роки тому і ділилася процесом написання у своїх соцмережах. Зокрема, у своєму телеграм-каналі «Кузьміна каже» вона постила фрагменти тексту та візуальні референси до історії. Отож, читачі мали змогу дізнатись завчасно: у романі буде квір-лінія. І ця лінія стосуватиметься однієї з найбільш невидимих ЛГБТІК+ ідентичностей — бісексуальних чоловіків.
У 2005 році контроверсійне дослідження Майкла Бейлі та колективу інших учених дійшло висновку: еталонної бісексуальності серед чоловіків не існує. Адже чоловіки відгукуються на сексуальні стимули лише або переважно від представників своєї чи іншої статі. Згодом дослідження критикували за хибну методологію та малу вибірку. І породило дискусію про те, чи коректно зводити сексуальну орієнтацію чоловіків лише до патернів генітального збудження. Недовіра до бісексуальних чоловіків також пов’язана з ширшим явищем, так званим «стиранням бісексуалів» (bi erasure) будь-якого гендеру. Це комплекс упереджень і сумнівів щодо існування бісексуальності, що є нібито «проміжною фазою», яку людина «переросте» і «визначиться» зі своєю справжньою сексуальністю.
«З очевидних особистих причин я найбільше переймаюся саме репрезентацією бісексуальності. На превеликий жаль, і в житті, і в медіа ми стикаємося з біфобією — як зовнішньою, так і внутрішньою, — з намаганням стерти нашу ідентичність. Тому мені важливо створювати бісексуальних персонажів і персонажок, які зберігають свою ідентичність, незалежно від того, в яких вони зараз стосунках», — розкриває Олена свою мотивацію до розробки цієї теми.
У дебютній книжці авторки, антиутопії «Проєкт «Лабіринт»», теж присутні бісексуальні персонажки. І, як ділиться Олена, у циклі «Змієві діти» буде не одна квір-лінія. То про що ж розповідає нам його перша книжка «Батьковбивця»?
Головні персонажі тексту — Емріс та Маріт, принц та принцеса королівства Фрейра. Маріт має вийти заміж за султана сусідньої держави Тінерії. Але її шлюбна подорож зривається — і затягує дівчину та її брата у водоверть пригод. У різні відтинки часу в їхньому житті з’являється тінерійський маг Джул — трикстер, носій хаотичної магічної енергії, якою він вчиться керувати. Знайомство з ним розкриває для Емріса та Маріт нові горизонти — і не лише географічні.
Кожен із цих персонажів уособлює характерні якості своєї країни. Фрейра змодельована як нордична держава в антуражі, що нагадує XIX століття. В ній монархія співіснує з капіталізмом — палаци вичищені до блиску і пахнуть милом і лимонами. А Емріс та Маріт зростають у королівській родині осторонь від чудасій і небезпек зовнішнього світу. У високому суспільстві фрейрців у пошані пристойність, і навіть вираження прихильності як-от поцілунки чи обійми на людях — табу. Сексуальна репресованість та глибоке відчуття самотності — ось наслідок такого виховання для Емріса і Маріт. Тож Тінерія і тінерійці — колишні політичні вороги Фрейри — повна протилежність їм самим. Тінерія, що має за прототип середньовічну мавританську Іспанію, — держава, толерантна до розмаїття. І не лише барв, смаків та запахів. В ній узаконена поліаморія і дозволені одностатеві союзи. «Я ніколи не покохала б тінерійця», — пирхнула би Маріт, що завжди мріяла про осяйного «принца на білому коні». «Я б ніколи не покохав чоловіка», — схопився би за голову Емріс, в якого були несміливі досвіди лише з жінками. Бісексуал та поліамор Джул не мучиться такими запитаннями. Він виражає свої почуття відкрито…. але належить лише сам собі.
Події роману представлено з перспективи принца і принцеси. Тож POV Емріса дає нам змогу побачити весь спектр переживань чоловіка, в якому пробуджується його квірна сторона.
«Емріс — не єдиний персонаж, який представляє квірну спільноту в цій трилогії, і не мій перший досвід прописування бісексуальних персонажів, але з ним вперше вдалося прописати саме bisexual awakening. Ми дивимося на велику частину історії його очима, тому це можливість провести читачів і читачок через усі стадії цього процесу, часто нелінійного і майже завжди непростого», — коментує Олена.
Арка Емріса прописана дбайливо і чуло — серед іншого, завдяки спільноті бета-рідерів.
«Текст вичитували бісексуальні жінки, також я окремо звернулася до рідерів чутливості — чоловіків із квір-спільноти, яким я дуже вдячна за глибокі й вдумливі коментарі. Це було складне завдання, але водночас і дуже важливе», — пояснює Олена свою стратегію написання цієї сюжетної лінії.
«Чаклунка і Культ» Валерії Савотіної: добре, коли мами — дві
Книжка «Чаклунка і Культ» вийшла друком у 2025 році у видавництві «Віхола» з означенням «сапфічне фентезі». Крім цього, у романі поєднано слов’янську міфологію, магію та технології. Тож як у такому світі у двох жінок могла з’явитися… дитина?
«Як це одна жінка може запліднити іншу?» — ще довго питатимуть ошелешені односельці Мири та Веди. Однак дитина у пари відьом всиновлена. І з’явилась вона за майже шекспірівським збігом обставин.
Обидві відьми — цілительки. Мира зцілює дівчину на ім’я Олеся, і та обіцяє їй віддячити за старим звичаєм — подарувати свого первістка. Те саме обіцяє Ведані… коханий Олесі. Так молода пара віддає свою новонароджену донечку на виховання одразу двом відьмам. Тож спільнота спонукає їх з’їхатись і жити сім’єю. Союз Мири та Ведани починається як платонічний і нагадує бостонський шлюб. Але виховання доньки зближує двох жінок, і вони закохуються. Мира та Ведана затишно влаштовують своє сімейне гніздечко — виходить справжня cottage core ідилія. Няньчити донечку їм допомагає хатній дух Доманя. Тож змалечку Яра оточена турботою і прикладом здорових стосунків між прийомними мамами.
«Я не є матір’ю, тож це не зовсім мій досвід, проте я часто чула думку: “Ти ніколи не можеш повністю бути готовим до появи дитини у твоєму житті”. Що Мира, що Ведана не були до цього готовими, проте коли дитина все ж з’явилась, вони обидві зробили свідомий вибір стати їй гарними матерями. Саме це лягло в основу їхніх стосунків — посилене відчуття відповідальності та бажання піклуватись про малечу, спільні цінності попри зовсім різні життєві історії. Вони допасувались одна до одної як дві частинки одного пазлику, піклуючись і багато говорячи про всі речі, які їм подобались і які ні. Вони розділили спільний побут і з роками змогли налаштувати систему, в якій усі троє відьом були максимально щасливими — тож і для любові в їхній парі був дуже родючий ґрунт», — так Валерія описує рецепт сімейного щастя Мири та Ведани.
У їхній країні, острівному Портлі, сім’ю двох відьом сприймають буденно. Особливо коли Яра підростає й односельці більше не задаються питанням «А звідки взялась дитина?». Набагато більше у цьому світі важить релігійна (читай: політична) приналежність до Культу певного бога чи богині. Культами заправляють ласі до влади жерці. Тож Яра вирішує протягом роману, чи справді вона хоче присвятити себе культові.
Життя Яри розворушує знайомство з Росом — хлопцем без магічних здібностей. Проте він не полишає надію їх вивільнити в собі, тож вирушає назустріч небезпечним пригодам. А Яра слідує за ним. Хоча у романі вони залишаються платонічними друзями, між юнкою та юнаком жевріє іскра симпатії.
Яра та Рос вступають у доросле життя та вчаться керувати своїми магічними силами, коли над Портлом нависає тінь політичних інтриг жерців та загрози вторгнення. Але Мира та Ведана — завжди поруч як захисниці й наставниці. Іноді їхня опіка над Ярою може здатися надмірною, іноді вони сваряться, бо не доходять згоди між собою. Попри це, Мира та Ведана залишаються надійними та відповідальними дорослими, які виказують Ярі та її другові щиру любов і підтримку. Як далі розвиватиметься їхня арка, ми дізнаємось у продовженні роману, над яким наразі працює Валерія.
«У другій частині, яка зараз на етапі моєї саморедактури, вони стануть вразливішими. Через рішення їхніх Культів чаклунки будуть змушені розділитись — уперше за 20 років і саме тоді, коли дуже сильно потребуватимуть підтримки та уважного ока одна одної. Бо що далі, то більше дивного буде коїтись не тільки довкола них, а й із ними», — ділиться письменниця.
Трилогія «Замок із кришталю» Ірини Грабовської: кохати під Зіркою Смерті
Як розповідає Ірина Грабовська в інтерв’ю для DIVOCHE.MEDIA, історію, що лягла в основу «Замку із кришталю», вона спершу написала в жанрі історичного роману. Столітня війна, історія французького регіону Бретань XIV століття та «Айвенго» Вальтера Скотта надихнули письменницю на створення світу, в якому домінуватиме лицарська куртуазна культура. З часом текст трансформувався у трилогію фентезі «меча і магії» з книжками «Зірки й кістки», «Земля крилатих» та «Замок із кришталю». Серія вийшла друком у видавництві «Віват» протягом 2022–2025 років.
Куртуазна культура Високого середньовіччя (XII–XIV століття) базувалась на понятті лицарської честі та образі Прекрасної Дами. Лицарі кохали своїх дам, часто заміжніх, на відстані. Вони писали їм вірші та присвячували перемоги на турнірах. Тож чи мав цей патріархальний гетеронормативний світ простір для квірності?
У своїй статті в антології Gender and Difference in Middle Ages Метью Куфлер доходить цікавого висновку: у XII столітті лицарів часто звинувачувала у «содомському гріху» інша впливова спільнота — церковники. Так церква боролась зі своїми конкурентами. Церковна пропаганда цілила в осердя лицарської спільноти — міцну чоловічу солідарність, що формувалась у військових походах.
Куфлер припускає: культ Прекрасної Дами мав, зокрема, повернути «моду на гетеросексуальність». Адже навіть деякі королі на кшталт Вільгельма ІІ Рудого уникали шлюбу і надавали перевагу походам та полюванню у лицарській компанії.
«Насправді, в європейському середньовіччі було чимало квір-діячів, був навіть квір-король в Англії: Едвард ІІ Плантагенет мав кількох коханців, і зв’язок з одним із них став зрештою фатальним — внаслідок заколоту, який очолювала дружина Едварда, королева Ізабелла, його скинули з престолу і вбили у в’язниці, а коханця привселюдно оскопили і четвертували. Історія не дуже весела, але дуже відома», — коментує Ірина середньовічний контекст квірності.
Майкл Куфлер стверджує: «гей-паніка» XII століття породила низку тропів у лицарській літературі. Олів’єр з епічної французької поеми «Пісня про Роланда» безмежно відданий своєму генералу Роланду. Або два лицарі, що пристрасно б’ються на турнірі за одну Прекрасну Даму, насправді шукають близькості одне з одним. Лицарський світ чудово надається до квір-кодингу і виражає його через тему васальської вірності та бойового побратимства.
У світі трилогії «Замок з кришталю» головним носієм лицарських цінностей є крилатий народ ретонців. Порушення основ лицарської честі часто обертається для героїв глибокою особистісною кризою. Напевне, найбільше трансформацій у цій історії зазнає ретонець Ольєр. Початок першої книжки дає нам болісний епізод — Ольєрові у ворожих лабетах відрубують крила. Бути «птахом без крил» для нього — надзвичайне приниження на межі самогубства. Та Ольєр перемагає свої терзання. І стає кимось більшим за себе попереднього.
«Це великий воїн, великий політик, великий злочинець і цікава особистість, що проходить карколомні трансформації й живе складне життя», — описує його авторка.
На цьому шляху Ольєр усвідомлює свою гомосексуальність. У світі його рідних Ретону та Небельгайму одностатеві зв’язки існують «на споді». Це корелює з мізогінією: ретонським жінкам-«пташкам» непристойно літати, а у Небельгаймі магічними силами та долею своїх доньок розпоряджається король Етельріх. П’ять Зірок, яким поклоняються ці народи, здаються далекими, безособовими та байдужими до сокровенних переживань людей і птахів. Та навіть якщо кохання заборонене чи неможливе з політичних причин, персонажі трилогії леліють свої почуття. Ольєр бачить його у своєму командирі Янні. Хоча Янн не може відповісти на його почуття взаємністю, Ольєр неодноразово виказує йому свою відданість на полі бою. Протягом трилогії Ольєр — центр тяжіння другорядних квір-персонажів. Його квест за самоприйняттям зрештою робить із птаха антигероя. Однак його арка показує: квір-героям не конче потрібно бути морально досконалими, щоб знайти відгук у серцях читачів.
Крім того, Ірина Грабовська вважає: незалежно від жанру, персонаж мусить бути цілісним, а його квір-ідентичність — прописаною, важливою і не єдиною ознакою, яка його характеризує.
«Нема якогось секрету, як саме треба писати квір-персонажів у фентезі. Ми вже пройшли еру “друга-гея головної героїні” в нульових. Тепер квір-персонажі — це повноцінні дійові особи, які мусять мати власні цілі, бажання, риси характеру, особливості й вади — як і всі звичайні люди (або ельфи/гноми/орки/ґонґорці тощо)», — переконана письменниця.
