Письменниці-фантастки про війну та книжки

від | 20.05.2022 | Фемкульт, Персони, Читати

Час читання: ( Кількість слів: )

Фантастична література — про передбачення майбутнього, але водночас — про роботу з травмами і таємницями минулого. Як створювати нові сенси і світи в умовах війни — розповідають українські авторки фантастичної літератури Ірина Грабовська, Наталя Довгопол, Наталія Матолінець, Світлана Тараторіна, Дарія Піскозуб.

Про війну

Ірина Грабовська,
авторка стімпанк-дилогії «Леобург» та інших фантастичних творів, співавторка військового документального бестселера — хроніки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» (під псевдонімом «Анастасія Воронова») 

Війна для мене почалася 1 березня 2014 року, коли я у прямому ефірі (чи, вочевидь, у запису, бо в росії не існує прямих ефірів) дивилася засідання ради федерації рф, де вони давали путіну дозвіл на застосування військ в Україні. Це було оголошення війни — відтоді нічого не змінилося. Прикро, що так багато українців «заколисали» роки відносного затишшя. Якщо говорити про нинішній етап, повномасштабний наступ, то я, на щастя, прислухалася до даних американської розвідки і поїхала до Львова. У той час моя тривожність досягла таких масштабів, що я кожну ніч прокидалася що дві години і читала твітер. Тож, прокинувшись о 3:45, побачила твіти про незрозумілі рухи на Чонгарі. Потім — No Fly Zone над Україною. А тоді — звернення Путіна о 5-й ранку. І повідомлення про вибухи в різних українських містах, звідки писали люди в моїй стрічці. Звісно, буквально у прямому ефірі спостерігати, як на всю територію твоєї країни приходить війна, — це жахливо. Але ви й самі про це знаєте.

Щодо проживання і рефлексій — гадаю, у мене за місяці жахів уже не лишилося емоцій. Коли стається певна жахлива подія, ми маємо змогу відчути її, пропустити крізь себе, посумувати і змиритися. Якщо потік жахів не припиняється, жертв усе більше, то неодмінно стається момент, коли психіка більше не може переробляти це горе. Все це буде пізніше. Війна завжди наздоганяє пізніше, мешканці Донбасу (і я серед них) про це добре знають. Кожен із нас, абсолютно кожен, хто так чи інакше пов’язаний з Україною, тепер травмований. І ці травми — колективні й індивідуальні — ми всі разом будемо лікувати протягом довгого часу. Зараз головне — мобілізація себе. Ми мусимо перемогти, бо ця війна — за наше фізичне виживання як нації.

Наталя Довгопол,
авторка містичних та історичних романів «Мандрівний цирк сріблястої пані», «Шпигунки з притулку Артеміда», «Куба-якої-не-було»

Я перші три дні фізично не могла розмовляти. Хаотично робила меми й переклади, мовчки приходила на мітинги, а вже потім помалу почала відшукувати слова. Історії, що мають бути почутими. Вірші, які час від часу рятують мої психіку від руйнування. Не завжди добре бути емпаткою. 28 лютого був мій день народження — саме тоді разом із командою ми заснували медіа для допомоги українцям. Пам’ятаю формування перших списків потреб, постійні переклади, величезну кількість людей, яких варто було лише попросити про послугу, прийняття перших переселенців із Маріуполя. Емоційно, часозатратно, хаотично, але з цього хаосу потроху народжувався порядок. Нині я працюю в координаційно-інформаційному центрі української діаспори та допомагаю з молоддю. Провела одну презентацію наживо, роблю кроки для забезпечення Афін українськими книжками.

Греція — проросійська країна з нездійсненною мрією про комунізм. Тут роками існували леніністські й сталіністські компартії пліч-о-пліч з анархістами. Згідно з уявленнями їхніх прихильників, Америка — зло, а Радянський Союз — земля обітована. Тому під час інтерв’ю грецьким каналам часто можна було почути: ваші батьки у Броварах під бомбами, а от у російських медіа пишуть зовсім інше — не все так однозначно, як ви оце нам говорите. Тож, коли грецький уряд офіційно підтримав Україну, сталася воістину історична подія. Попри наявність великої української діаспори (переважно заробітчан), уперше Україна справді відокремилась у свідомості греків від росії, а путін перестав бути таким уже ідеальним лідером. Боремося з пропагандою на місцях, але нам потрібно буде ще кілька років культурної та медійної експансії, щоб довести еллінам, що це не українці є нацистами.

Наталія Матолінець,
авторка фентезі «Гессі», «Академія Аматерасу», «Керамічні серця» та фантастичного циклу «Варта у Грі» 

До останнього не вірила, що війна може початися, і тому весь перший тиждень після 24 лютого провела в стані цілковитого заціпеніння, коли тільки вистачало сил на читання новин. Спершу відчуття нереальності й неправильності всього цього просто валило з ніг, але потім вже вдалося зібратися докупи. Допомогло продумування дій, а потім — повернення до роботи. Зараз, коли минуло вже три місяці, сумно визнавати, та ми всі трохи звикли до війни. Бувають хороші дні, бувають погані, буває сліпучий гнів чи цілковите виснаження. Але багато простих речей стали додавати яскравості: і зустріч із друзями, і відчуття весни. Думаю, ми ще довго будемо осмислювати те, що зараз відбувається з нами всіма. Але зараз треба триматися, то й тримаюся.

Дарія Піскозуб,
авторка технофентезі «Машина»

Як у 2014-му, так і 2022-го мені дуже пощастило перебувати в тилу, тож, мабуть, саме тому вдалось відносно швидко повернутись в раціональний стан. Я не належала до людей, що кожного вечора лягали спати із думкою «завтра точно війна!», але водночас розуміла, що рано чи пізно росія нападе, тому готувала якщо не тривожний рюкзак, то принаймні себе. Сходила на курси ПМД, привела до ладу папери, забезпечила цифрові копії всіх недописаних романів тощо, а все одно прокинулась того рокового дня з тотальним відчуттям «альтернативної реальності» — мовляв, то не зі мною, то сон, це не може бути те 21-ше століття і той цивілізований світ, в якому я жила. Всі робочі процеси та короткотривалі цілі одразу відійшли на задній план, все стало безсенсовим перед лицем величезної екзистенційної загрози, намальованої чорним і білим кольорами.

З часом нерви та страх переважила потреба бути корисною суспільству, я відновила всю роботу, сходила на кілька тренінгів із володіння зброєю, тактичної медицини тощо. Втім, відчуваю, що ще явно не «перетравила» цей досвід.

Світлана Тараторіна
авторка фентезійного роману про Київ початку XX ст. «Лазарус», низки фантастичних оповідань та художньої біографії Марії Приймаченко «Оця Марія звірів малювала»

24 лютого о 4:00 я робила те, що й весь лютий, — редагувала роман «Дім солі», який до «Книжкового арсеналу» в Києві мав вийти у видавництві «Віват». За цією роботою мене застало звернення до народу головного злочинця сучасності — президента країни-ворога. Я до останнього, всупереч усьому не вірила у війну, але з перших його слів мене почало тіпати, забракло повітря, а з очей полилися сльози. Це була моя перша панічна атака. Я змусила себе сидіти і слухати, чомусь до останнього не хотіла будити родину.

О 4:50 він доблеяв, й одразу пролунали перші вибухи. Потім сказали, що це спрацювала наша ППО в районі Борисполя. А після цього для всіх нас почалося нове життя. Перед тим як виїхати з київського дому, я відправила в хмарне сховище рукопис роману. Мабуть, це була така рятівна думка — якщо ноут загине, текст залишиться десь там, у хмарах.

Я намагаюся рефлексувати. Наразі в мене це виливається у читання української історії. Розуміння того, що все, що з нами зараз відбувається, ми вже проходили, трохи притлумлює біль. 100 років тому ми мали значно гірші вихідні умови і, попри радянську окупацію, геноцид, Другу світову, вистояли, відродилися і розбудували власну незалежну державу. На жаль, саме нашому поколінню випало завершити справу наших попередників — назавжди задушити в Україні «русскій мір».

Про війни у фантастиці

Ірина Грабовська

Війни так чи інакше присутні у більшості фантастичних творів, бо війна — це межовий стан, найдраматичніша подія в житті персонажів і країни, тому найкраще показувати масштабні події на тлі війни. Це характерно як для молодіжної фантастики (янг-едалту, нью-едалту), так і для літератури для дорослих. Щодо жанрів, певно, найперше приходить на думку альтернативна історія, космоопера, епічне фентезі.

Звісно, мене ніяк не могла обійти ця тема, бо війна в Україні почалася буквально в мене вдома — в Донецькій області. Взагалі, вважаю, що писати фантастику про сучасну Україну і не згадувати про війну — неправильно і де в чому злочинно. Після 24 лютого, гадаю, вже і неможливо. Чимало рукописів доведеться переписувати.

Тож я писала стімпанк-дилогію «Леобург» і, зокрема, другу книжку — «Останню війну імперій» — дуже довго, майже чотири роки. І це передовсім пов’язано з тим, що про війну говорити важко. Це була моя спроба написати «альтернативну» Україну і показати війну гордого народу з кровожерливою імперією. Я писала розділи іноді по чотири місяці — настільки складно це було емоційно. Але потім чимало людей говорили мені, що, прочитавши і проживши пригоди персонажів у вигаданому місті, відчули полегшення.

Коли в людини всередині розгладжується шрам, який лишила війна 2014 року, я відчуваю радість. Бо цією книжкою я намагалася розгладити і свої шрами.

Взагалі, тема війни дуже чіпляла мене і раніше. Для «Леобурга» я використовувала не тільки матеріали з російсько-української війни 2014–2019 років (книжку дописала в 2019-му), а й із чеченських воєн, із сирійської війни. Я знала про те, як безжально, нелюдськи воює Росія. Саме тому не проігнорувала повідомлення американської розвідки.

Наталя Довгопол

Хоча епічне фентезі й не мій жанр, війни в моїх книжках було багато. Зокрема, я працюю з історичним елементом у літературі, фанстастична складова в моїх книжках часто вторинна (а то й взагалі відсутня). «Куба-якої-не-було» — це абсолютно реальна історія про київську медсестру в складі радянського контингенту на Кубі під час Холодної війни. Надто вже багато паралелей, методички ж однакові. Зараз хочу братися за третю частину «Шпигунок із притулку “Артеміда”», бо роман матиме багато рефлексій із Першої світової війни та українських визвольних змагань. Думаю, я вже до цього готова.

Моя редакторка нарешті евакуювалася з Харкова (після місяця життя в метро) і надіслала текст. Нині маю знайти в собі сили взятися за нього — якщо вона змогла, то я точно зможу допрацювати. Це буде пригодницький роман з елементами фентезі й альтернативної історії, де добро обов’язково переможе зло.

Вважаю, що він дуже на часі, адже події роману — початок 17-го століття на західних і південних українських землях, а його герої — буремні підлітки, які знаходять у собі сили протистояти несправедливості й шукати власний шлях. Він називатиметься «Знайти країну амазонок», і я сподіваюся, що герцям на шаблях вдасться відволікти читачів від справжньої війни (яка на той час обов’язково має закінчиться, бо ми віримо у ЗСУ!).

Наталія Матолінець

Війна у фантастиці — всюди. В епічному фентезі — це часто боротьба проти визначеного зла й чіткий поділ на темне і світле, в історичному фентезі без воєн — нікуди, хоча тут частіше немає однозначності щодо «поганих» і «хороших», а в антиутопіях популярна тема — боротьба проти системи.

У мене війна розгоряється у «Керамічних серцях», драматичному фентезі з вайбом старої Франції, до того ж — із моментами, які дуже нам нині резонують (зокрема, там теж були підозрілі стягування військ до кордонів і передчуття загрози). Але найбільш співзвучні мені з нинішніми подіями епізоди з «Крові Будапешта» (це третя частина трилогії урбан-фентезі «Варта у Грі»): якщо коротко, то там наші сусіди теж нахабно спробували заявити права на території України, але що отримали у відповідь — це вже трохи спойлери (нічого хорошого не отримали, звісно). «Кров Будапешта» і весь цикл про Варту загалом має багато паралелей із геополітичною ситуацією та зі шляхом України, яка відстоює свою свободу.

Я писала, як війна травмує. Але писала і про те, що важкий час підсвітлює нас і щось важливе в нас. До прикладу, в одній із моїх майбутніх історій героєві перед лицем війни вдається вперше чітко осмислити себе й свою належність до умовного «дому». Мені здається, що це те, що багато українців зараз відкривають у собі — і це дає шалені сили.

Світлана Тараторіна

Що більше останніми днями говорять про ядерну загрозу, то частіше я згадую «Кантику для Лейбовіца» Волтера Міллера-молодшого. Це «біблія» постапокаліпсиса, книжка, великою мірою завдяки якій сформувався цей жанр. Сам Міллер був бомбардувальником під час Другої світової. Йому випало бомбардувати римо-католицький монастир у фашистській Італії. Ця подія настільки вразила Міллера, що він почав писати роман про світ, зруйнований ядерною війною. Це книжка про гуманізм, слабкість людського роду до власного винищення та про незнищенне: знання, книжки, культуру.

Так само мені на думку спадають книжки Глена Кука — зокрема його найпопулярніший цикл «Хроніки Чорного загону». Це солдатське темне фенезі, яке мало серйозний вплив на розвиток цього піджанру. Під час написання книжок Кук послуговувався власним досвідом служби у ВМФ США. Його книжки стали шалено популярними саме тому, що він не оспівував війну, а розказував про солдатські будні, як про звичайну роботу, де героїзм завжди крокує поряд зі смертю, а звитяжні подвиги з марудними дрібними завданнями. Читачі побачили у цьому правду життя.

Моя книжка «Лазарус» — про передчуття війни. Я почала її писати у 2015 році і дуже хотіла сама для себе сформулювати відповідь — коли ж починається війна? Коли хтось бачить в іншому ворога? З першого пострілу, з бажання нав’язати свою думку, отримати території, ресурси, коли? І в який момент війну ще можна зупинити? У «Лазарусі» майже відкритий фінал. Тоді у 2016-му я прагнула знайти раціональну відповідь на ці запитання. Я навіть намагалася це робити зараз, на початку війни. І усвідомила, що це неможливо. Неможливо пояснити рашистські теорії, які виправдовують масові знищення людей. Наразі я почала продовження роману. І, якщо наприкінці першого «Лазаруса» я все ще вірила у можливість уникнення війни, то продовження буде про те, що в історії настають моменти, коли ти змушений давати бій: щоб захистити себе і свій дім, свій народ і свою країну. Так, ця книжка буде про війну.

Дарія Піскозуб

Фантастика часто дозволяє пропрацювати реальну проблему через фантастичне припущення, а війна в цьому — метод протиставити різні сили. Тому революції, повстання, війни чи просто сутички в жанрі використовуються часто. Інше запитання — з якою метою. Чи як невидиму силу, на фоні якої розгортається сюжет, чи як одну з тем, що обважнює своїм жахом, реальними труднощами тощо. Зараз я працюю над тетралогією «Машина», де за сюжетом зникла людська цивілізація і штучний інтелект Машина вимагає у виживальців йти на щорічні завоювання, щоби відновити втрачене знання. У 2020-му побачила світ перша книжка і друга мала вийти цьогоріч, однак після 24 лютого деякі деталі довелось дополіровувати, сенси — перефокусовувати, бо я вже не можу дивитись на «щорічні завоювання» без трепету в душі.

Загалом донедавна, творячи фантастику, я уникала писати про Україну з однієї простої причини — тоді в мені прокидалась не лише письменниця, а й громадянка, і весь багаж нашої травматичної історії та щоденних труднощів хотів перекочувати в текст. Утім, найближчим часом у нас із дівчатами із «Фантастичні talk(s)» виходить спільна збірка оповідань, де кожна з нас описує певну епоху України. Я взяла майбутнє, 23 століття, і саме так вдалось принаймні спробувати поєднати фантастику, Україну та війну — я описала світ, в якому після довгих кровопролитних боїв Україна перемогла росію, покінчила зі своїм «архіворогом» і шукає нову національну ідею, якийсь наріжний камінь, який триматиме нас докупи в час космічної гонки відкриттів. Цей текст про наслідки війни і те, як ми бачимо братів і сестер одне в одному, якщо наші досвіди життя в одній країні різняться.

Про фантастичну підтримку і мовчання

Світлана Тараторіна

На початку війни ми з письменниками-фантастами почали дуже активно працювати з іноземними колегами. Дехто і без нашої підказки поспішив розірвати зв’язки з країною-агресором. Одним із перших був Стівен Кінг, який від перших днів війни підтримує українців у нашій боротьбі. Так само одним із перших припинив співпрацювати з російськими видавцями письменник-фантаст Ніл Гейман. Джоан Роулінг оголосила, що не тільки не буде підписувати нові контракти з росіянами, а й розірвала чинні. Тож книжки про Гаррі Поттера, які зараз є у російських книгарнях, — останнє, що вони зможуть легально придбати з творчості британської авторки. Масово і одними з перших нас підтримали поляки. Росіяни більше не зможуть прочитати довгоочікуване продовження, зокрема, вельми популярного Мееханського циклу від Роберта Вегнера. Дуже би хотілося почути думку щодо такої підтримки українців і припинення співпраці з країною-агресором власників прав на видання Толкіна. Сер Джон, на мою думку, однозначно розірвав би стосунки з росією. Так само досі не озвучив свою позицію Джордж Мартін. Він має великі тиражі, і його принципова відмова від співпраці з нашим ворогом стала би значним ударом по їхньому книжковому ринку.

Наталя Довгопол

Страшенно тішить Стівен Кінг, а за ним і Ніл Гейман. А ще я пишаюся нашими блогерами й письменниками, що досить таки нав’язливо нагадували світовим зіркам, що варто відмовитися від кривавих грошей та публічно заявити про свою позицію. Потішили мене й Голлі Блек, яка заморозила свої контракти з росіянами, і Лі Бардуго, яка задонатила свої гонорари з росії та України на ЮНІСЕФ, — це авторки, з якими працює моє видавництво «Віват».

Наталія Матолінець

Для мене найтеплішими стали слова Ніла Геймана, який одним із перших підтримав Україну. Також ще на початку війни я читала третю книжку «Локвуд і Ко», яка дуже підтримала мене морально, а потім її автор Джонатан Страуд проводив ефір для збору коштів на підтримку українців і зазначив, що українські обкладинки для цієї серії — його улюблені. Водночас мене бентежать ті, хто намагається виправдовувати роботу з росією.

Ірина Грабовська

Для активізації такої підтримки ми доклалися у твітері. Був цілий флешмоб, де ми закликали світових зірок підтримати Україну, і в тому самому треді відгукнулися на наші повідомлення Ніл Гейман, Джо Аберкромбі, Ребекка Кван та інші. Було дуже приємно. Ніл Гейман потім два тижні наполегливо пояснював російським фанам, чому його книжкам не місце в путінській росії. Було кумедно спостерігати.

Я не знаю, чи щось змінилося відтоді, але мене особисто засмутило, що до флешмобу кенселінгу росії не долучився Фредрік Бакман. Його тексти мені завжди здавалися дуже людинолюбними, мені здавалося, він може глибоко відчути людське горе. Потішило, що на підтримку висловилися Лі Бардуго і Голлі Блек — письменниці-фантастки, твори яких я люблю.

Дарія Піскозуб

Про фантастику часто говорять, як про щось несерйозне, тож і авторів можуть вважати за ескапістів, однак світова фантастика довела не лише текстами, а й позицією багатьох авторів, що це не так. Ніл Гейман став для мене справжнім відкриттям у тому, як сильно підтримує Україну. Не лише вирішив не укладати нових контрактів із російськими видавцями, а ще й терпляче пояснює у твітері, з якою метою необхідно застосовувати санкції проти культурної галузі. Джо Аберкромбі та Ребека Кван теж підтримали заклик не укладати договори з російськими видавцями, що не може не тішити, адже дуже поважаю їх як авторів. Страшенно приємно, що Джоан Роулінг не лише підтримала Україну, а й передала значну суму через свій благодійний фонд. Голлі Блек, інтерв’ю з якою я вела для українських читачів на YouTube-каналі видавництва «Віват», теж розірвала економічні зв’язки, а Лі Бардуго передала гонорар на гуманітарні потреби України. Втім, є кілька авторів, що часто ігнорують будь-які політичні теми, і серед них Брендон Сандерсон, чию підтримку я би дуже хотіла відчути. Поки що, на жаль, її не було.

Про читання

Наталя Довгопол

Майже не читається. Намагаюсь читати «Тенета війни» Павла Дерев’янка, але за два місяці не вельми просунулася. У середині лютого дуже болісно переживала тему підліткового досвіду в постійному очікуванні війни, набрала книжок на цю тему, але з початку повномасштабного вторгнення спромоглася прочитати хіба мальопис «Звуки миру» від Світлани Тараторіної.

Дарія Піскозуб

Перший місяць не читалось і не писалось. Першою книжкою, прочитаною після 24 лютого, для мене стала «Куба-якої-не-було» Наталі Довгопол. Любила і поважала Наталю ще до цього тексту, а після — ще більше, бо оповідь про участь української медсестри в Карибській кризі через імперіалістичні апетити СРСР дуже прорезонували сьогоденню. Тепер же перечитую «Макову війну» Ребеки Кван — ця оповідь дуже близька моїм поточним відчуттям, вона фокусується на спробі Мугенської федерації захопити Нікань, де живе головна героїня Жинь, яка вчиться бути офіцеркою і задля порятунку своєї країни готова піти на страшну угоду. «Макова війна» дуже реалістично та огидно оцінює війну і як вона змінює людей. Саме тому зараз відпочиваю подумки в ній і набираюсь ще більше сил ненавидіти наших загарбників.

Наталія Матолінець

Читання рятувало мене у перші дні війни, бо було цілковито нереально робити щось продуктивне. Зараз теж багато читаю і намагаюся поповнювати полички новинками, бо видавництвам нині дуже потрібна підтримка. А найкраща підтримка — придбати книжку.

Ірина Грабовська

Перші півтора місяця я не могла ні читати, ні писати. Потім почала потроху повертатися. У війні головне — це, як кажуть психологи, «не віддавати власне життя ворогу». Якщо ви можете жити, радіти, працювати, підтримувати інших і армію — робіть це. Не чекайте «коли все налагодиться», бо може так бути, що минуть роки.

Зараз читаю «Незриме життя Адді Ларю» від «Книголава», це книжка, яку надрукували вже під час війни. Посилка прийшла до мене з Києва, тоді ще напівоточеного, і це був як знак, що все буде добре, як промінчик сонця. Видання шикарне, і історія теж дуже подобається.

Світлана Тараторіна

Читається, хоч і важко. З початком війни, як і багато кому, мені захотілося більше дізнатися про мій надзвичайний народ. Я із задоволенням прослухала книжки Доктора Падлюччо (під цим псевдонімом ховається критик Михайло Бриних) про деякі шедеври світової та української літератури, після них, звісно, перечитала кілька класичних текстів. Також слухаю серію лекцій про історію України початку 20-го століття від «Культурного проєкту». З останньої фантастики прочитала чудовий переклад українською «Іствікських відьм» Джона Апдейка. Це класик американської літератури, лауреат численних премій, а проте він написав цілком конвенційне фентезі про жінок-відьом. Багато хто досі називає цю книжку гімном фемінізму. Хоча, як на мене, роман про інше. Він про особливий досвід жіночої самотності. Для мене, як не дивно, в книжці зчиталися паралелі з сучасністю. Бо війна змусила мільйони жінок із дітьми тікати зі своїх домівок. Деякі українські та й європейські міста перетворилися на міста жінок і дітей. Колись після перемоги ми будемо осмислювати і це — досвід переживання війни жінками, які змушені були шукати прихисток на чужині, бути для дітей і мамою і татом, проживати самотність у постійних думках про чоловіків, що залишилися боронити Україну. В Апдейка цих думок, звісно, немає, це лише моя рефлексія, але події у його романі тривають під час війни у В’єтнамі. І відчуття кінечності життя, самотності не могло не проникнути у текст.

Про плани і спільні проєкти

Наталя Довгопол

Усі проєкти, що я мала до 24 лютого, так чи інакше будуть утілені в життя. Редактори надсилають тексти, я з острахом озираюся на купу роботи, але тішуся, що процес відновлюється. Деякі історії вийдуть в електронному варіанті, наприклад, збірка оповідань від «Фантастичних talk(s)» та мій сольний роман «Витязь і Вірлиця» вже готуються до виходу у видавництві «Жорж». Так само готується «Знайти країну амазонок» у «Віваті» — у якому форматі, говорити поки зарано. Відновилася робота над ще двома збірками фантастичних оповідань.

 

До роботи з «Фантастичними talk(s)» ми повернулися не одразу. Наш чатик тривалий час працював як канал взаємопідтримки, але нині відчули потребу людей в українському контенті й літературних бесідах, тож заснували спецпроєкт «Історія української фантастики» і запросили туди чудових експертів і експерток. Я сама із задоволенням слухатиму всі п’ять випусків — треба знати, що відповідати людям, які уперто посилаються на російську традицію в формуванні власне української.

Наталя Матолінець

На цей рік у мене було чимало планів. Зокрема, вихід фентезійного роману «Всі мої Ключі і Ґайя», першого з дилогії. Це магічна, пригодницька й трохи зимова історія, на яку я дуже чекала — напередодні війни ми з видавництвом вже навіть опублікували обкладинку в соцмережах.

Ще цієї весни мала вийти міжавторська збірка, для якої я написала повість «Спілка порятунку кахлів і людей». Ця коротка історія для мене один із найважчих письменницьких досвідів, бо вона — про Другу світову у Львові. Це фентезійна історія дівчини на ім’я Фестина Гаєцька, яка на власні очі бачить, як окупаційні режими змінюють і знищують місто. Для роботи над цим текстом я багато занурювалася в історичні пошуки, а тепер ловлю дуже схожі відчуття із тим, що відбувається.

Ірина Грабовська

2022 рік мав бути суперпродуктивним для мене. Мали вийти два сольних романи — середньовічне фентезі «Зірки й кістки» у «Віваті» і стімпанк-вестерн «Дикий Захід Теодора Яблонського» в «КМ-Букс», а крім того — наша спільна з «Фантастичними» збірка оповідань у видавництві «Жорж» і ще збірка оповідань міського фентезі від журналу «Світ фентезі» у видавництві «Дім химер». Що і як буде тепер — наразі невідомо. «Жорж» і «Віват» дуже постраждали, бо це харківські видавництва, їхні склади й офіси опинилися під обстрілами, команди працювали з підвалів і зараз лише починають відновлювати роботу з безпечніших місць. Один із засновників «Дому химер» Влад Сорд наразі в полях — робить смерть ворогам у складі 93-ї механізованої бригади. «КМ-Букс» теж потроху починає відновлюватися, сильно постраждав їхній магазин в одному з київських ТЦ. Крім того, наразі величезна проблема з тим, хто буде купувати книжки — люди тікали в інші міста, в інші країни, переміщено до 12 мільйонів населення, багато хто втратив житло. Точно не час збирати паперову бібліотеку. Але все потихеньку відновиться, коли ми виграємо війну.

 

Дарія Піскозуб

2022-й для мене мав стати дуже плідним, із трьома текстами, що повинні були побачити світ. Один вже опрацьовується видавцем, інший — на стадії редагування. По моїй швидкості роботи та здатності поєднувати письмо з денною роботою дуже негативно вдарив стрес останніх подій, та маю надію найближчим часом завершити роботу і порадувати читачів другою книжкою з циклу «Машина» під назвою «Гемма».

 

У рамках проєкту «Фантастичні talk(s)» у нас з дівчатами був план на рік уперед — ми обговорювали знакові фантастичні книжки у прямих ефірах.  З початку вторгнення, втім, ми змінили фокус на більш суспільно-політичний і тепер ведемо спецпроєкт «Історія української фантастики». Це критично важливо, адже з початку вторгнення активізувався і міжнародний інтерес до української фантастики, однак поки на слуху можуть бути одні й ті самі імена авторів, що не гребують навіть зараз працювати на російський ринок, до того ж часто із плашкою «російська фантастика». Час нам окреслити свою історію, межі, можливості та важливі імена.

Якщо ми не проведемо цей вододіл, його проведе росія. Нам страшенно пощастило з огляду на те, як гаряче підтримали нас із цим спецпроєктом — літературознавці й інформаційні партнери погоджувались взяти участь одразу та вкладатися своєю роботою в режимі «потрібно прямісінько вже», адже під час стримів «Історії української фантастики» ми також збираємо гроші на потреби ЗСУ.

Світлана Тараторіна

Щодо проєкту «Фантастичні talk(s)», ми зрозуміли, що це потрібно не тільки нам, а й глядачам. Культура має розвиватися. Росіяни хочуть нас знищити, тому що ми українці, отже, ми воюємо за нашу ідентичність і створення україномовного контенту — одна зі складових цього фронту. Ми хочемо собі та іншим дати відповідь на запитання — що ж таке феномен «українська фантастика», звідки бере початок традиція і в чому наша унікальність.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить