У дебютному повнометражному фільмі польсько-австралійського режисера Куби Дорабяльського Agata the Writer («Агата-письменниця»), представленому на Венеційському кінофестивалі, Міа Васіковська грає польсько-австралійську письменницю, яка приїздить із Сіднея до Сараєва, щоб працювати над романом про війну в Боснії.
Що глибше Агата намагається зануритися в чужу історію, то гостріше усвідомлює власну дистанцію від неї і відповідальність людини, яка перетворює чужу травму на літературу.
На Венеційському кінофестивалі кінокритикиня Наталія Серебрякова поговорила з Мією Васіковською про новий фільм, польське коріння, письменництво та відповідальність за розповідання чужих історій.
Васіковська дивовижно органічна в цій ролі й так само невимушено почувається поза екраном. У ній немає звичного для голлівудської зірки блиску чи дистанції: розмова починається майже по-дружньому, з несподіваного обміну польськими родинними історіями. Акторка розповідає, що її мама народилася в Щецині, бабуся походить із маленького містечка неподалік Познані, а минулого року вона вперше побувала там. Саме тому її реакція на рішення Дорабяльського зробити Агату польсько-австралійкою була особливо теплою: вона навіть пожартувала з характерною самоіронією, що має польський iPhone.
Чому ви вирішили приєднатися до проєкту, режисер якого не дуже відомий? Адже це — повнометражний дебют. Що ви подумали, коли вперше прочитали сценарій?
Мені дуже сподобався Куба як людина. А ще кілька років тому я бачила одну з його відеоробіт і пам’ятаю, як подумала: «Боже мій, це так круто. З нього вийшов би чудовий режисер». Це була зовсім не типова наративна робота. А коли ми зустрілися й поговорили про цей проєкт, я була страшенно заінтригована. Я не зовсім його розуміла і подумала: «Чудово, я зніматимусь». Мені просто було цікаво.
Я дуже люблю, коли кіно не вкладається в типову наративну структуру. Думаю, важливо й надалі створювати речі, які не є звичними, експериментувати, досліджувати нові форми.
Як вам було грати письменницю? Особливо цікавим є момент, коли ваша героїня наприкінці фільму говорить просто з екрана на чорному фоні, і ми ніби занурюємося в її прозу.
Добре. Мені здається, що певною мірою — байдуже, актор ти, письменник чи режисер — усі ми оповідачі. Нас усіх щось спонукає розповідати історії, просто кожен робить це по-своєму, використовуючи свої сильні сторони.
Я люблю писати, але я не письменниця. Тож це був цікавий досвід.
Чи щось із цього літературного матеріалу створили ви самі? Наприклад, текст, який звучить у фільмі?
Ні, зовсім ні. Усе було прописано в сценарії, це все Куба.
А місце для імпровізації було? Бо мені здалося, що діалоги дуже чітко прописані.
Так, ми практично не імпровізували. Усе було за сценарієм. Звичайно, якби в когось була пропозиція, наприклад: «А можна сказати ось так замість цього?», — Куба дуже відкритий до співпраці, тож, думаю, він легко погодився б щось змінити. Але загалом ми не імпровізували.
Не так часто в кіно можна побачити головну героїню, жінку, яка постійно перебуває у власному внутрішньому світі, а ми слідуємо за нею крізь міста, села, різні простори. Чи сприймали ви весь цей світ фільму як своєрідну проєкцію Агати — як її власну версію реальності?
О, я ніколи не думала про це саме так. Але мені подобається, що цей фільм можна прочитати приблизно сотнею різних способів. І можна продовжувати цю метарозповідь, досліджувати її дедалі глибше. Але ні, я ніколи не дивилася на нього саме з такого боку. Хоча, можливо, так і є.
А що ви особисто знаєте про Югославську війну?
Я намагалася якомога більше дізнатися про неї перед зніманнями. Я була дитиною в 1990-х — народилася 1989 року. Пам’ятаю, як почала шукати інформацію в YouTube, намагаючись зрозуміти, що саме тоді сталося. І знайшла одне відео під назвою на кшталт «Найгірша війна, про яку ви ніколи не чули». Воно було саме про Югославські війни. Я подивилася його, потім ще раз, і ще раз.
Я досі намагаюся зрозуміти всі нюанси — етнічні, а також релігійні. Мені здається, для цього потрібно дуже багато часу. Я й зараз намагаюся це осмислити. На поверхневому рівні розумію, що відбувалося, але мені дуже цікаво заглиблюватися в історію цього регіону.
Мабуть, саме це мені й сподобалося в цьому проєкті. Перед зніманнями, приблизно три роки тому, я побувала в Боснії, у Сараєві. Там було щось дуже знайоме для мене — ця східноєвропейська атмосфера. Але водночас я ніколи раніше не була в місті, де східноєвропейська культура так поєднувалася з ісламським впливом, а ще відчувалася середземноморська культура. Три культури, що перетинаються. Для мене це було неймовірно.
А чи можете ви сказати, що Східна Європа зараз певною мірою в моді? Стала трендовою? Чи це було завжди?
Так, мабуть, ви маєте рацію. Думаю, зараз це справді модно.
Дивно бути зі Східної Європи й сприймати це саме так.
Можливо. Я не впевнена. Коли я була дитиною, ми на рік поїхали до Польщі, я навчалася там у школі. І пам’ятаю, що в Австралії, коли ти вчишся у початковій школі й маєш грецьке, італійське чи польське прізвище, це відчувається.
Я страшенно ненавиділа, коли вчитель читав моє прізвище під час переклички, думала: «Боже, тільки б він не назвав ім’я та прізвище. Нехай просто скаже ім’я — і все». Я була білою дівчинкою у білому світі, тому для мене все було дуже просто.
А потім, коли мені було дев’ять і ми поїхали до Польщі, я пішла там до школи — і раптом виявилося, що я крута. Я була тією західною дівчинкою, говорила англійською, і всі діти хотіли зі мною спілкуватися. Я така: «Що, бляха, відбувається?» Це було дуже дивне відчуття. І, хоча це здається дрібницею, ще в дитинстві я таким чином відчула, що існує ця різниця. Я буквально її відчула на собі.
Тож це було дуже цікаво. А зараз, думаю, Східна Європа справді здається популярною і крутою. Але все залежить від контексту.
У фільмі багато сильних жіночих персонажок. Що ви думаєте про стосунки між жінками, про жіночу дружбу?
Це цікаво, тому що вони не стають одразу близькими й теплими одна до одної. Між моєю героїнею та іншою дівчиною, Мією, звичайно, є дружба й певне тепло. Але між іншими персонажками, Метою та Ясміною, спочатку багато напруги. Згодом вони, звісно, стають м’якшими одна до одної.
Але так, це неймовірні, сильні персонажки. Хоча мене трохи дратує саме визначення «сильна жінка». Навіть слабкі жінки сильні. Ми іноді слабкі, іноді сильні. Але всі жінки сильні просто тому, що вони живуть. Мені здається, їхня краса саме в цій стійкості, в їхній здатності витримувати.
У фільмі кілька разів виникає доволі дивний мотив, пов’язаний з екскрементами — починаючи з картини й закінчуючи іншими об’єктами та сценами. Він багато в чому залишається незрозумілим. Що для вас означає цей мотив?
Думаю, тут є щось спільне між Кубою та Агатою. Мені здається, Куба хоче створити щось серйозне, але, на жаль, постійно проривається його власне почуття гумору. Так само й Агата приїжджає до Сараєва, бо хоче стати серйозною письменницею. Вона не хоче писати так, як раніше, адже її попередній роман був химерним і смішним. Вона трохи злиться на це й прагне створити щось серйозне, але якимось чином не може втекти від чогось смішного.
А як відбувались ваші репетиції з Кубою?
Усе було дуже просто. Репетицій було зовсім небагато. Здається, ми зустрічалися лише тричі: одного разу з Мією, ще одного разу з кимось із інших акторів. Коли ми приїхали до Боснії, здається, ми взагалі майже не репетирували з акторами. Практично одразу почали знімати.
Тобто все відбувалося дуже швидко?
Так, дуже швидко.
Можливо, це було пов’язано з тим, що ви з Кубою вже були друзями й він добре вас знав?
Так. І взагалі всі працюють по-різному. Я люблю репетиції, але не настільки, щоб робити все саме так, як хоче режисер. Іноді мені зовсім не хочеться сто разів повторювати одну й ту саму сцену, бо в якийсь момент вона просто вмирає: ти втомлюєшся і починаєш її ненавидіти.
Іноді мені, навпаки, подобається зберігати свіжість і просто прийти на майданчик та зробити все в день знімань. Але, звичайно, якщо режисер хоче від тебе чогось несподіваного, тоді репетиції справді необхідні.
А як ви працювали з музикою? У фільмі є моменти, коли ваша героїня майже співає свої думки. Ви знали про це під час знімань?
Ні, усе це з’явилося вже потім. До самого перегляду готового фільму я взагалі не знала, що так буде. Тож для мене це теж стало сюрпризом. Це знову Куба.
Перепрошую, моє наступне запитання вже не зовсім про цей фільм. Я дивилася «Алісу в Країні чудес» разом із сином, і ми обоє дуже любимо цей фільм. Як вам працювалося з Тімом Бертоном?
Добре. Мені справді подобається Тім. Думаю, він один із тих людей, чий мозок краще висловлює себе через образи, ніж через слова. І він побудував на цьому видатну кар’єру.
Він створює неймовірно красиві метафори. Візьмемо, наприклад, «Едварда Руки-ножиці»: людина, яка страшна на вигляд, але насправді дуже ніжна, відчайдушно прагне контакту з іншими і водночас, торкаючись людей, може їх порізати. Мені здається, це надзвичайно красива метафора страху перед близькістю, страху бути побаченим і зрозумілим.
Тож так, я вважаю його геніальним. І, звичайно, думаю, що він прекрасно володіє словом, якщо захоче. Просто його справжня сила — у цих візуальних персонажах і метафорах.
Якщо подивитися на вашу кар’єру з боку, здається, що ви дуже послідовно обираєте свої проєкти. Як ви самі думаєте про свою кар’єру?
Не знаю. Я взагалі про це не думаю. У мене немає жодного плану. Я просто не уявляю, що роблю. Якісь речі з’являються, трапляються, і я або добре їх відчуваю, або погано. Я не маю жодної стратегії.
А яка різниця між роботою над таким масштабним проєктом, як фільми Тіма Бертона, і маленьким незалежним фільмом на кшталт «Агата-письменниця»?
На знімальному майданчику «Агати» було, здається, близько десяти людей у команді. Куба робив практично все сам — знімав, монтував. Продюсер Алекс теж був залучений до всього. Це був дуже маленький проєкт.
І саме тому працювати над ним було надзвичайно приємно. На майданчику панувала досить спокійна атмосфера, і весь процес був дуже камерним.
Але в певному сенсі кіновиробництво завжди однакове, незалежно від того, величезний це проєкт чи маленький. Яким би не був бюджет, усі завжди намагаються зробити так, щоб фільм здавався масштабнішим. Тому поспіх є завжди, чи то бюджет 100 мільйонів доларів, чи 30 тисяч.
Тож у цьому сенсі все дуже схоже. Але «Агата» справді була крихітним проєктом, і це було дуже приємно, дуже інтимно.
Я хотіла запитати про одну сцену, де ваша героїня розмовляє з жінкою, в якої вона хоче взяти інтерв’ю. Та відповідає їй, що її книжка нікому не допомагає. Тож мені цікаво: чи вважаєте ви, що кіно взагалі може комусь допомогти?
Так, вважаю. Насправді так. Думаю, у той момент персонажка просто була втомлена й роздратована.
Але я справді вважаю, що фільми й книжки необхідні. Вони є своєрідними порталами в інші світи та досвіди. Вони додають кольору тому, що інакше залишилося б сухими зображеннями в новинах.
Нам потрібне кіно, щоб нагадувати про емоції. Не те щоб ми не могли отримати їх із новин, але кіно дозволяє пережити їх по-іншому.
Тож так, я думаю, що фільми важливі й можуть допомагати. Вони не вирішують проблем, але вони необхідні.
Тобто ви також обираєте свої проєкти з цієї причини?
Можливо. Я не впевнена. Мені здається, іноді просто неможливо не бути політичною людиною. Навіть те, що здається суто особистим, часом може бути політичним. І з того, що я обираю, напевно, можна здогадатися про мої погляди. Або принаймні зрозуміти, що я точно не підтримую. Розумієте?
Я іноді про це думаю, але не вважаю, що роблю щось особливо політичне. Хоча, якщо подивитися на вибір будь-якої людини, з нього, напевно, можна багато що зрозуміти.
