Наші прокидання того літа були трохи поетичними, але у них вже відчувався розлом.
Того літа я проживала ностальгію за землею, яку ще не покинула фізично. Мені було сумно від вигляду теплої фіранки у дерев’яних вікнах. Я дивилася на ґанки старих хатів і буковинську природу. Ранки тримали довго нічну прохолоду, обгорнуті молочними мраками (народна назва туману) над горами. Під вікном один за одним проходили барани. Інколи вони заходили на подвір’я і щипали живопліт або ж терлися вовною об облущений шалюнок (дерев’яна нижня частина) хати, яку побудував прадід моєї доньки. Цей простір лишиться для неї раєм, який вона понесе з собою у світ, повен замків і величних соборів, проте без її дерев.
Це був світлий сум перед еміграцією. І ще — дивне прийняття, ніби ми вже прожили це наперед. Я думала тоді про вічне повернення — до місця, будинку, клаптика землі, куди моя донька зможе приїхати або ж повернутися у спогадах.
Того липня я дозволила їй довго обіймати козу, довше, ніж треба, заходити в холодну річку, поки не зводить подих, бігати власним садом, аж до моменту, поки день не стихне. А завершувався він так медово, як переспіле яблуко. Як стихання джмеля над квітами, як замикання тепла у сінях і скрипіння дерев’яної підлоги під кроками старих.
Перед ніччю ми зупинялися біля будинку Назарія Яремчука. Це вже було майже звичкою — зупинитися і споглядати, як потомлені коні йдуть додому.
Донька забігала наперед або ж відставала і нам доводилося зупинятися ще частіше. Я ж намагалася того літа втиснути у неї всі спогади.
До гір ми звикли. Вони були фоном, який давав відчуття затишку. Я тоді думала, що достатньо, аби вона просто була тут, бігала садами, торкалася води, дивилася на коней, не знаючи, що це все можна втратити.
Звичайно, в липні ми поїхали до Криворівні. Тулилися до теплої хати-гражди, ніби вона могла нас утримати. Зробили з донькою спільне фото на дерев’яній лаві в музеї. Тієї миті я подумала, що наші життя стали схожі на старе кіно. І скоро ми також станемо тінями і голосами — так само, як фотографії на стінах.
Я дивилася, як вона проводить рукою по цупких сорочках, вишитих вицвілими нитками, і думала: чи стане це і її пам’яттю? Чи лише моєю.
Якось ми стояли перед гуцульською піччю пізньої осені. Кахлі розмальовані звіриною, горянами і птахами. Зелений, жовтий і коричневий. Природа серед пагорбів, як і кольори, не була перезавантажена. Нічого не відволікало зір, було багато простору для думок. На Меланку зірки вбирали форму всякої чортівні, а інколи заглядали до хати різдвяними звіздами. У печі мерехтів вогонь. У моїй уяві він блимав, як квітка папороті. Жар розтікався нутром прабабиної печі. Дихав на нас духом лісу, коли ковтав дрова. В цей час собака ворушив уві сні хвостом, а на підвіконні сохнув часник і кріп.
Я приходжу у ці спогади, як до чогось сакрального. Я знаю, що ми були там щасливими.
Ритм нашого місця створювала вода на вулиці Потоковій. Вона текла під австрійськими містками. А над нею махали гілками верби, ніби відьми. Настрій складали також люди. Вбрані у вишите, у чисте. Бісер на їхніх одежах блищав, як риб’яча луска. Вони віталися так: «Слава Ісу!» Дзвін. Сполохані пташки. Переважно жіночі голоси, бо чоловічих за останні роки порідшало. «На полі …або в полі», — як би сказали жінки в поетичному кіно Миколайчука.
До війни поміж схилених мацев або на несподіваних узліссях Буковини інколи з’являлися люди, які належали до іншого часу. В чорній одежі, з локонами, вони стояли на зеленій траві біля води. Вони прибували сюди на великих автобусах (хасиди, які повертаються до місць паломництва). Був час, коли, помітивши вперше їх здалеку, я подумала, що ці люди схожі на ворон. Своєю появою вони доповнювали і без того елегійний пейзаж. Через декілька років приблизно на тих місцях з’явилися блокпости, а люди іншого часу так і не повернулися.
Дзвін Потокової, бісер на сорочках, мерехтіння кахлів у музеї, жар у прабабиній печі — усе це перепліталося з низькими зорями і мовчазним спогляданням.
Колись моя донька повернеться сюди. Проходитиме попри фасади, ґанки, шукатиме себе серед образів її дитинства, придорожніх хрестів, обплетених дикими трояндами. Я певна, що у цьому світі час утримується невидимим годинником. Маскарони на старих будинках не руйнуються, не з’являться нові будинки і кольори. Хтось заводить день заново, сидячи в хаті на пагорбі. І тоді вона підніметься туди. Зайде всередину хати гуцульської філософині Параски, підійде до колиски, в якій замість дитини — книжка. Бо так казала Параска Плитка-Горицвіт: мої діти — це книжки. І в моменті згадає все і віднайде свій дім заново.
