Ярослава Шкурат — текстильна художниця та дослідниця матеріальної культури півночі Чернігівщини. Вона працювала в мистецьких студіях Парижу та Португалії, після чого повернулася в Україну, щоб продовжити свою практику тут. Нині живе і працює в Косові.
Ми познайомилися з Ярославою в червні, на дні народження нашої спільної подруги. Стояли під нагрітим дерев’яним дахом майстерні на другому поверсі будинку. Засклена простора кімната пахла літом. Українським літом. Літом, коли сушать трави на горищі, а перед грозою лишають відчиненими двері, і простір заповнює таке повітря, що, здається, його можна торкнутися, і, здається, жодна кімната у твоєму житті не пахнутиме так, як того літа.
Трохи нехлюйно, але водночас цілісно, кімната заростала зіллям, сушеними грибами, клубками вовняних ниток у плетених кошиках. Підлога гріла босі ноги.
Поряд із баняками лежали старі капелюхи, квасоля і гербарії. Через великі вікна було видно гори. Ярослава перемінилася від захвату.
— Марто, яке місце, — сказала вона про майстерню для ткання гобеленів.
Потім ми сиділи за столом серед напівпорожніх келихів, лілій і троянд. Наші ноги, як і квіти у вазах, важчали від спеки. Розмова розтікалася, як мед. Оси сідали на липкі склянки. На красивому посуді лежали фрукти з Мартиного городу. Ми пили домашнє вино і домашній компот із фруктів, які не знайдеш у супермаркеті. Зі стін споглядали за нами гобелени — роботи моєї подруги. Ярослава щойно повернулася з Парижу й почала жити та працювати в Косові, де продовжувала займатися ткацьким ремеслом. Після майстерень у Парижі та Португалії вона хотіла робити щось подібне в Україні.
Там, у європейських студіях, вона по-іншому глянула на ремесло. У гобелен, виявляється, можна вплітати метал, пір’я та бісер. Зрозуміла, що головне — не виваженість кожного стібка, а те, що стоїть за річчю.
«Коли я пішла на день відкритих дверей до Школи витончених мистецтв École Nationale Supérieure des Beaux-Arts, побачила на факультеті розпису замальовки, приклеєні просто до стіни у вільному форматі й різного розміру. Там була написана кількість хвилин, за яку вони були зроблені. Подумала: “А де оформлення? Де академічність?”» — пригадувала Ярослава, додавши, що в її голові тоді все перевернулося.
Хвиля ностальгії накрила мене виразним літнім спогадом. Це сталося, коли я отримала повідомлення від Ярослави: вона зібрала вже близько сотні вишитих речей із північної Чернігівщини. І тепер планує книжку. Я відкрила надіслані нею фотографії вже в еміграції. Рушники, занавіски, серветки, які підписані старовинними рідкісними іменами. Дивлячись на них, я подумала, що цим проєктом Ярослава ніби утвердила власну цілісність. Не дала зникнути власному світові.
Ніби сказала: я сюди належу. Я це знаю. І ось ця бліда квітка, вишита гладдю, і мені про щось заговорила. У мене ж теж є такий світ.
Я й досі пам’ятаю фактуру старого рушника, яким баба накривала тісто, коли воно сходило. На ньому були вишиті чи то мальви, чи то троянди, чи бузок. Дрібні акуратні хрестики, ніби рушник вишивала дуже зніжена рука. Хоча насправді спрацьовані пальці. Шкарубкі від землі, але такі, що не втратили майстерності. Той рушник був цупким від борошна, майже твердим у згинах, бо роками вкривав тісто. А ще занавіски на ліжко, обрамлені мережками, крізь які можна було споглядати світ із-під ліжка. У дитинстві вони здавалися майже окремою країною з майже магічною грою світла, голосами ще живих родичів у просторах чистих кімнат. На них обов’язково були польові квіти — ніби зафіксований простір Черкаської області з її волошками, бур’янами, дикими трояндами біля паркану. Вишивка зберігала ландшафт.
Або наволочки на грубій мішковині, вишиті ромбами. Або поліські серветки з рівними геометричними пелюстками, які надсилали родичі з Житомирщини. Ці узори нагадували про мохи і папороть.
У проєкті Ярослави є одна важлива деталь. Вона зафіксувала не лише прізвища майстринь, а й їхній вік. Їх понад тридцять. Секлетінія, Єлизавета, Євдокія, Парасковія, Марфа, Уляна, Акулина, Горпина, Єфросинія, Пелагея — вказані імена під рушниками-«божниками» (використовувалися під ікони).
Такі самі імена називала баба, коли показувала старі фотографії. Найвірогідніше, що чиясь інша бабуся чи мама називала такі ж імена, торкаючись пальцем облич на чорно-білому кадрі. Ще у моєму дитинстві ці імена здавалися просто старими і трохи грубими, а зараз звучать трохи екзотично і знову входять у моду. Колись квітки на занавісках літньої кухні здавалися такими благенькими, а зараз зустрічаються на сорочках модних українських брендів. У цьому простежується циклічність. Ніби квіти щороку повертаються на ті самі поля.
У цій збірці Ярослави я бачу «вазон». Цей орнамент вишивальниці брали із друкованих зразків кінця XIX — початку XX століть. Та для нас, тих, що шукають своє коріння або склеюють свою ідентичність, намацують тяглість, аби не розклеїтися, навіть декоративний елемент — це вже дерево життя. Умовний корінь, який зберігає зв’язок із рідним місцем, невидима пуповина, яку ти відчуваєш в Парижі, Португалії або на іншому континенті.
Ярослава виросла в селі Галаганівка на Чернігівщині. «Між лісом та озером», — як стверджує вона сама. У майже міфічному просторі, де поруч не було сусідів, а бабуся ходила в ліс по трави до чаю. Вдома постійно робила щось руками: вишивала, в’язала, ткала. Вишивка була повсюдно: на вікнах, рушниках, постелі. Сьогодні ця дитяча пам’ять перетворилася для неї на архівну місію. Хтось знімає фільми про світ, що зникає, як, наприклад, проєкт «Хащі», а хтось збирає предмети, яких торкалися. У такий спосіб Ярослава не дає селам стертися назавжди. Більшість виробів, каже дівчина, повертаються власникам, але частину — 31 одиницю — вже передали до музею Івана Гончара.
«Оскільки будинки зі старовинним різьбленням уберегти від ворожого вогню не можеш, вишиті рушники стають чи не єдиним свідченням присутності», — каже вона.
Ярослава планує організувати виставку зібраних зразків і видати книжку. Але, здається, ця виставка буде зовсім не про текстиль. А про зв’язок із місцем, яке формує людину навіть тоді, коли фізично зникає.
