Роверова подорож Польщею вздовж Балтійського моря

27.07.2026
513 переглядів
19 хв на читання
Роверова подорож Польщею вздовж Балтійського моря

Познань — Колобжег — Сарбіново — Домбки — Мельно — Кошалін
літо 2026

🚲

Балончик про всяк випадок

Вас там не ображають?Мама, телефоном

— Вас там не ображають? — питає мама в середині розмови телефоном, поки я складаю наші з Марусею речі в різні пакети — ті, в яких мені приїжджають речі з «Тему», бо вони гарно запаковуються в роверові сумки. Тим часом Маруся бере до рук газовий балончик і питає, для чого мені це. Притримуючи телефон плечем, прошу її почекати, а мамі відповідаю, що ні, нас не ображають, усе нормально.

— Нам таке в новинах показують — це жах. А в інтернеті що пишуть…
— Не читай, — кажу я, — ми познайомилися вчора на варштатах із родиною з Польщі, вони приходили до нас у гості, Маруся подружилася з дівчинкою.
— Що таке варштати? — питає мама.
Я намагаюся пригадати, що це таке, і питаю у Марусі, який переклад цього слова.
— Що таке що? — перепитує вона і знову бере балончик до рук.
— А, майстер-клас, — згадую, — ми робили родинне дерево з мотузок, кола і моху.

Родина перед роверовою подорожжю

Нещодавно ми пішли на цей майстер-клас у музей, і там Маруся одразу познайомилася з дівчинкою. Я в таких випадках намагаюся не розмовляти, бо не хочу, щоб хтось чув мій акцент. Якось півтора року тому ми натрапили на людей, які сказали нам валити з Польщі, і я дуже засмутилася, бо ми тут сьомий рік, і тоді це було вперше. Я почала обдумувати, ким були ці люди, і дійшла висновку, що з цими людьми я не змогла б спілкуватися, навіть якби була полькою. Я б не хотіла сама бути такою людиною і не хочу виховувати так свою доньку.

Мама дівчинки з майстер-класу почала до мене говорити, і виявилося, що вона має багато знайомих українців, як і її чоловік. Ми поговорили про школи, Познань і різні дрібниці, а потім вони прийшли до нас у гості. Її здивував той факт, що в Україні вже п’ятий рік не літають пасажирські літаки. Жоден.

Більше жодного інциденту давно не траплялося і нас ніхто не чіпав, але я часто інстинктивно намагаюся мовчати, коли Маруся грається з чужим собакою на вулиці (а вона біжить обіймати кожного собаку незалежно від його розміру). Моя донька розмовляє польською без акценту, а українською — вже з польським акцентом. У неї нетипове для нас м’яке «р».

— Балончик, як і в першій подорожі, я беру на випадок, якщо ми зустрінемо диких собак, — кажу я і додаю подумки, — і чоловіків будь-якого віку та національності.

— Підеш зі мною на заняття з писання чи залишишся з татом? — питаю.
— Піду з тобою.
— Там буде нудно.
— Я малюватиму.
— І не питатимеш кожні три хвилини, коли ми підемо додому?
— Не питатиму.
— Або з татом вдома робитимеш що хочеш.
— Я хочу бути з мамою.

Місцевий артцентр «Барак Культури» щороку влаштовує зустрічі біля озера. На першій зустрічі ми створювали вірші різних форм, наприклад хайку, та слухали історію озера Русалка, яку я занотувала для своєї майбутньої книжки, що скоро вийде в Україні. А сьогодні до нас приїхав письменник Якуб Корнгаузер із Кракова. Нам представили його як веломандрівника та автора кількох поетичних збірок, одна з яких — про життя з таксою. Ми сідаємо в коло, щоб познайомитися, і я кажу, що живу в Познані шість років, а до того жила в Україні, ще в Чорногорії, і весь цей час мешкала в різних квартирах, кожні пару років переїжджала, а ще до цього виросла в Харківській області.

Вау, а я живу в Кракові в одній квартирі все життя.Якуб Корнгаузер

Він каже: «Вау, а я живу в Кракові в одній квартирі все життя». Я намагаюся уявити, як це жити в одній квартирі все життя? В квартирі, де навчився говорити, ходити, де вперше закохувався та втрачав.

Зустріч на березі озера, Барак Культури

Він встає зі стільця і виявляється дуже високим, ми всі йдемо слідом за ним, сідаємо на березі річки і починаємо розмовляти про ровери. Я дізнаюся, що ця назва походить від компанії Rover, яка їх колись виробляла, а слово «вело» походить із Франції, і що у Польщі також є слово велосипед і ще тут мають Тур де Полонь. Потім Якуб дає нам завдання скласти восьмиетапну історію про ровер та іншого персонажа на вибір, наприклад можна взяти вампіра, що дуже подобається Марусі, я беру собі в сюжет кебабожерця — того, хто поїдає кебаби, — і пишу оповідь «Останній кебабожерець у місті», тоді як Маруся малює комікс про вампіра.

Вдома я загуглила пана Якуба — просто хотіла підтвердити свою здогадку про те, що він насправді викладач, а також знайти його книжки поезії. Виявилося, він рідний брат дружини президента Анджея Дуди і походить із відомої тут родини. В одному з інтерв’ю він сказав, що Дуда ніби взув чужі черевики і тепер мучиться в них. У нього багато книжок, нагород, відзнак та цікава сімейна історія. Я пригадую свою історію про кебабожерця, яку написала за десять хвилин і читала йому там. Може, я і не змогла б написати її, якби знала, хто він. І та його квартира тоді була б для мене не просто чотирма стінами.

🚲

Ровер, що завжди повертається

Я знову читаю цю вигадану історію, тепер перед сном для Марусі. А потім, коли вона вже спить, читаю про повернення ровера, нову моду на нього. Велосипед ніколи не був у центрі уваги, його завжди хтось випереджав: автомобілі, мотоцикли, космічні ракети, літаки. Велосипед повернувся через фінансові причини, зростання цін на нафту, капіталістичний тиск. До Другої світової війни велосипедні доріжки були частиною міського планування в багатьох європейських містах, багато з них залишилися і функціонують й донині.

Коли ми переїхали в Познань шість років тому, я була здивована, скільки тут велосипедних доріжок через місто, вздовж річки, у лісах, парках. Але тільки рік тому відкрила для себе роверові стежки між містами і сама вирушила вздовж Балтійського моря — закинула велосипед у потяг і поїхала. Цього року я поїду туди з донькою та чоловіком.

Але спочатку я сідаю вранці на терапевтичну зустріч.

Групова терапія

Я знову в терапії, тепер у груповій, для мене це перша робота не з терапевтом, а з іншими людьми. Особиста терапія стала настільки дорогою, що навіть недоступною: від 250 гривень, коли я тільки починала терапію з першим терапевтом багато (16?) років тому, до 3500 гривень за сеанс зараз. Я все намагаюся залатати дірки, які чомусь ніяк не хочуть заклеюватися. Натомість з’являються навіть нові дірки та тріщини.

Чомусь я весь цей час, до цього моменту, вірила, що можу повернутися до попереднього стану, де було краще. Але зараз розумію, що моя психіка — це стара побита машина, в якій дуже гучно грає неприємна мені музика. Я їду в цій автівці й навіть не можу зорієнтуватися, де я, бо цей шум — увесь мій стрес, багаж непотрібних мені досвідів, які щоразу мене ламали, — не дають сконцентруватися, зрозуміти, де я, в якому районі, країні чи навіть на якій планеті.

За кілька тижнів нової терапії я врешті вимикаю цей гучний звук, пригальмовую і виходжу з автівки. Озираюся навколо, а довкола мене не якесь чарівне місце, а неблагополучний район із чужинцями, місце, де я ніколи не хотіла опинитися. І тоді я беру ровер, мій старий, подряпаний, але справний ровер, сідаю на нього й намагаюся вибратися з цього місця. Хоча, якщо чесно, сама не знаю, чи вдасться мені зрештою звідси виїхати, чи я так і їздитиму цим міським смітником власних привидів.

Я багато років повертаюсь до терапії або ліків, і от знову переді мною постало питання: антидепресанти чи терапія.

Це не вся частина самопредставлення.Терапевт, на першому спільному дзвінку

«Це не вся частина самопредставлення», — сказав мені мій терапевт (до якого я тепер не маю грошей ходити на окремі зустрічі), напевно, підштовхуючи розповісти про те, що я письменниця, але я завчасно прибрала своє прізвище із зуму і відповіла: «Ні, це все, що я хотіла сказати». Здається, він трохи злякався свого натиску.

На цій зустрічі один із терапевтів сказав, ми нас розділять на групи і ми будемо працювати одне з одним. У цей момент я почала відчувати, як підступив приступ паніки. Я не хочу ні з ким новим залишатися наодинці, я не хочу вступати в контакт з іншою людиною сам на сам, я навіть не впевнена, що хочу колись із кимось будувати дружні стосунки. Дружба, на мою думку, занадто романтизована, я майже завжди почуваюся ніяково в присутності іншої людини, виняток — мій чоловік та донька. Я виходжу із зустрічі раніше, просто закриваю ноутбук і йду.

— Як пройшло? — питає чоловік.
— Дуже добре, — кажу я.
— Мама, для чого тобі балончик? — ще раз питає Маруся.
Я ще раз відповідаю, для чого, і вона коментує:
— Я боюся.
— Я також боюся, — кажу я, — але будемо сподіватися, що все буде добре.

🚲

Електричка до Колобжега

Ми йдемо на електричку до Колобжега, туди їхати п’ять годин, що досить складно з малою дитиною, але я одразу пропоную їй читати книжку. Ми ставимо велосипеди поряд один з одним у спеціальному відсіку вагону для роверів. Я не люблю, коли у таких відсіках є гачки, мій велосипед дуже важко підняти над головою, він не спортивний і досить важкий, дитячий менший, але також важкий. Добре, що сьогодні з нами їде мій чоловік, тому я не переживаю.

У вагоні з нами сидять підлітки, вони одразу говорять про топос, дуже гучно обговорюють польською еміграцію і загалом один одного перекрикують. Поряд із ними — дві жінки похилого віку, одна показує другій з увімкненою гучністю дитячі концерти онуків у школі. Концерти довгі, а пані недочувають. Ще далі плаче немовля. Я думаю про цю послідовність у житті. Кожен із нас буде на місці іншого: немовлям, підлітком, дорослою людиною, людиною похилого віку. Кожен із нас виконає свої ролі: доньки, сина, дівчини, хлопця, чоловіка, дружини, партнера, свекрухи, тещі, свекра, бабусі, співробітника, друга.

Я не виношу гучних звуків, тому кажу чоловіку, що піду в інший вагон, де є місця. Це електричка, тому можна пересісти, але в іншому вагоні, де було тихіше, на наступній зупинці заходять чоловіки і починають гучно матюкатися. Я не взяла навушники, а вони починають говорити до мене і свистіти мені, я йду назад, сідаю поміж цих різних людей-ролей і роблю вправу з терапії «тут і зараз», перераховуючи собі в голові, що бачу, що чую, які відчуваю дотики, запахи і потім намагаюся просто змиритися з усім цим.

Продовжую читати про велосипеди. В Амстердамі влада пропонує збудувати підводні паркінги, а Норман Фостер пропонує створити в Лондоні повітряні велосипедні дороги, підвішені над залізничними коліями.

У Марусі це вже четвертий ровер, я дуже важко прощаюся з її старими речами, тому той найперший велосипед, такий маленький, з якого вона виросла за один сезон, я хотіла сховати від чоловіка, щоб він його не продав. Але він продав і той, і всі наступні, додавав гроші і купував нові. Я в дитинстві мала першим велосипед «Зайчик», не знаю навіть, чи він мав таку назву, але я називала його так, постійно падала з нього та розбивала коліна. Потім я, як усі нормальні сільські діти, їздила на велосипеді «Україна», билася об нього геніталіями і плакала гірко від того болю. Зараз же я врешті придбала собі свій другий ровер у Польщі, але він так само не якийсь новий чи технічний, просто кращий за попередній іржавий велосипед, куплений у дітей пенсіонерів.

Коли ми врешті виходимо з потяга в Колобжезі, я відчуваю, що потребую тиші після всіх розмов, тіктоків, музики, матюків і галасу в електричці. Можливо, це вперше в житті я ледь витримую поїздку в потягу.

Колобжег — Сарбіново

Колобжег — одне із популярних курортних міст Польщі, яке я не розумію. Не співпадаю з ним, тому ніколи не хочу тут навіть їсти. Ми виїжджаємо на роверову трасу R10, їдемо через довгий парк, наповнений голосами, руками з морозивом, собаками на повідцях, і майже одразу опиняємося на смужці вздовж моря, зупиняємося, знімаємо сумки і йдемо з ними до води.

Навколо натовп людей. Щоб полюбити польське море, його потрібно зрозуміти, з ним треба знайомитися. Це не таке звичайне море, де всі люди купаються, сидять під парасольками та засмагають, море в Польщі — це місце, де стоять паравани, такі різнокольорові загорожі, парканчики, які люди приносять із собою та розставляють навколо своїх рушників один біля одного. Тут діти більше ходять уздовж пляжу, аніж купаються, і хоча деякі дійсно плавають, це море з характером, з вітром, з хвилями, холодне, море на яке треба дивитися і слухати.

Маруся шукає камінчики, які я, звичайно, буду возити в сумках і кишенях протягом усієї поїздки і зрештою повезу додому в Познань. У нас вдома можна відкривати музей каміння і палок. Цей набір знайомий всім батькам. Але інтерес Марусі в тому, що тут можна знайти камінці бурштину, і ми його знаходимо, а потім їдемо далі вздовж моря, лісами та малими містечками, дорогами, які минулого року навесні були порожніми, а тепер, влітку, переповнені.

Ми їдемо до містечка Сарбіново, до нього тридцять шість кілометрів, гугл-карти показують, що цей шлях можна подолати за півтори години. Ніколи не орієнтуйтеся на ці цифри, минулого року я їхала п’ять годин своїм старим велосипедом, а цього року ми проїхали цю дорогу з дитиною за три з половиною години.

🚲

Сарбіново: буря і бурштин

У Сарбіново ми живемо в старому трейлері, такому тісному будиночку, який, мабуть, хтось колись возив на колесах. Тут маленька тісна кухня, маленька вітальня і дві спальні. Це краще, ніж намет, i не так дорого, як усе інше в цей сезон. До того ж мені вже буквально все одно де ночувати після того, як проїхала стільки годин потягом, а потім ровером, а от моя донька має стільки енергії, що вона одразу вимагає їхати гуляти в місто, бігає по цьому будиночку, навколо нього, знайомиться із собакою, людьми, стоїть на голові, вимагає їсти, їсти, їсти та мультик.

Але раптом починається злива, ми йдемо по черзі в душ, я лежу в маленькій кімнатці на два тоненьких ліжка і слухаю зливу та грім. Моя донька верещить від жаху, вона боїться бурі, торнадо, потопу, і через це буквально не виносить звуків дощу.

— Як це дивно, — кажу я їй, — інших людей шум дощу заспокоює, і вони засинають, а тобі він заважає.
— Я не люблю, — кричить вона, — мені заважає світло, мамо, зроби щось, я хочу додому, нас вб’є грім, — а потім засинає під мою історію про кебабожерця.

А я відкриваю свою книжку, в ній ідеться про психічні розлади, я часто читаю такі книжки. Я знову видалила всі соціальні мережі й намагаюся повернути собі себе. В якийсь момент я зрозуміла, що стала набором бажань та досвідів чужих людей, постійно дивлюся, що вони читають, купую ці книжки собі, а потім не хочу їх читати, бо, увага, я — інша людина і мені не потрібно все те, що мають інші. Я почала читати книжки, які потрібні саме мені, припинила купувати непотрібні речі, навіть непотрібну їжу, замкнулася в собі й раптом почала відкривати світ спокою.

Мене нічого не дратує, я більше не читаю відгуки, не плачу без перерви через них, не думаю, хто яку нагороду отримав, який грант виграв, кого де похвалили, яку творчу вершину хто здолав, хто знову куди продав права.

Я врешті почала думати, що не хочу більше писати.З роздумів про себе

Я врешті почала думати, що не хочу більше писати.
І мені стало так добре.
Прийшов такий спокій.
Я увійшла в цей штиль.

Я також заснула під шум дощу та пояснення про психічні відхилення. Шкода, мама не відпустила мене двадцять чотири роки тому вивчати психологію. Ким я була б тепер, аби вона мені дозволила? Мій чоловік каже, що ми тоді б ніколи не зустрілися, і я б мала іншу долю. І що тоді? Я читаю книжки психологів про їхніх пацієнтів, дивлюся фільми та серіали про психічні розлади. У мене є два улюблені серіали на цю тему — «Пацієнт» та «Вебтерапія» з Лізою Кудроу.

Вранці я вітаюся із жінкою, яка займається господарством між цими будиночками. Вона говорить чи то українською, чи то польською, чи то російською, і я врешті питаю, звідки вона. Вона дуже добра, схожа на жінок із казок, таких бабусь, з харизматичним носом, смаглявою шкірою, дуже низького зросту, має трохи зайвої ваги, але також повну гармонію в собі.

Ми з Молдови. Але я люблю всіх людей.Жінка, яка доглядає будиночки в Сарбінові

— Ми з Молдови, — каже вона. — Але я люблю всіх людей. Усі люди на землі прагнуть, щоб їх любили, тому я всіх люблю.

Мене вражає ця її риса, я бачу по ній, що вона і справді так думає.

Маруся встає зі сну й одразу йде дивитися мультики по телевізору, у подорожах вона не має на них обмежень, як і на солодке. Я також дозволяю собі все підряд і тому надуваюся як бочка. Маючи постійне фізичне навантаження, з роверових подорожей я тим не менш повертаюся із плюс кількома кілограмами, бо їм багато хліба та випічки. А також п’ю темне пиво. Не знаю жодної жінки, яка б любила темне солодке пиво, як я.

Домбки: чайник, змії і «дякую, що ти моя мама»

Сьогодні ми маємо подолати відстань між Сарбіново та Домбками, там у нас запланований сюрприз для Марусі. Показує, що їхати сорок шість кілометрів, але насправді виявилося менше. Погода похмура, досить прохолодно, тому ми можемо не переживати за Марусю, яка важко переносить спеку.

Велосипедна доріжка жодного разу не переривається і не змушує нас виїжджати на дорогу. Загалом вся інфраструктура продумана. Єдина складність у такій подорожі може бути з дитиною, але я не можу їхати швидше, ніж Маруся, — вона топить на рівні з нами і на кожній зупинці починає скакати, збирати жуків і жодного разу не жаліється, що їй важко їхати. Єдине, що вона не любить, — це монотонність, тому ми граємо з нею в якісь розмовні ігри, загадки, та й просто розмовляємо.

Мамо, дякую за те, що ти моя мама, що ти мене вибрала.Маруся, дорогою до Домбків

В цій подорожі черга чоловіка розповідати їй про те, як ми її усиновили. В якийсь момент вона раптом каже: «Мамо, дякую за те, що ти моя мама, що ти мене вибрала, що ти для мене все робиш та купуєш».

Мене це так вражає. Я ніколи в житті не просила і не проситиму ніякої вдячності від неї і навіть не розумію, звідки в неї ця потреба, я нічим і ніколи не дорікаю їй, я тільки кажу: «Дякую, що зробила мене своєю мамою», і поки вона дозволяє мені це робити, я цим насолоджуюся. Далі ми обидві плачемо, не припиняючи їхати велосипедами. Чоловік інколи каже, що ми не гідні цієї дитини. Це було чисте диво — зустріти саме її в дитячому будинку.

У мене алергія на цвітіння дерев, кущів, квітів, тому я роздуваюся не тільки від хліба, а ще від пилку. Зранку через набряки я схожа на маму Мумі-Троля, тому майже не фотографуюся. У мене червоні очі, які нескінченно чешуться, червона шкіра та великий, просто гігантський набряк.

Перед Домбками нам телефонує пані й каже, що місця для нас в її готелі немає, бо вона переплутала дати. Вона обіцяє знайти нам місце у своїх знайомих, а ми тим часом їдемо на пляж за тим, за чим приїхали саме сюди. Сьогодні субота, і це третій день фестивалю повітряних зміїв, який проводять тут щороку, але саме зараз чомусь на пляжі дуже мало зміїв, можливо, вітер заслабкий. Ми намагаємося запустити свого змія але і він теж не злітає, тож залишається лише позбирати каміння та їхати врешті заселятися в кімнату, яку нам знайшла власниця готелю. Я маю надію, що завтра побачу всіх повітряних зміїв, заради яких сюди їхала.

У нашому місці для сну, будиночку на два поверхи, на спільній кухні для гостей я чекаю, доки закипить чайник. Я говорю до Марусі українською, вона до мене — польською. Недалеко, через три столики, стоїть пан, також із чашкою, і слухає нашу розмову. Я наливаю собі воду в чашку і ставлю майже повний чайник назад. Пан виливає з чайника всю воду, набирає холодну і знову ставить її закипати. Мені одразу хочеться забратися звідси якомога далі. Я звикла, що всі в Польщі вітаються з усіма в усіх приміщеннях, а цей чоловік не захотів із нами привітатися і навіть вилив воду, чого я так і не зрозуміла, але більше не хотіла спускатися на цю кухню.

Тим часом мій чоловік просто привітався з ним і навіть не звернув на все це уваги. Він вважає, що не буває поганих людей, а бувають люди, які як собачки з пораненим животом — кусають усіх, хто до них підходить, бо їм болить. Не буквально, але кожну людину, яка робить погані дії, він прирівнює до цих собак, і на кожне моє «той мені зробив ось це, а інший — ось таке» (бо я зазвичай займаюся колекціонуванням ворогів у своєму житті) він завжди каже, що вони не хотіли мені зла, вони просто такі люди і роблять ось так.

Мене це страшенно злить, але я щоразу намагаюся пояснити йому протилежне. Кажу: «Дивись, він вилив воду після нас, це дискримінація», на що мій чоловік заперечливо хитає головою і говорить: «Ти знаєш його причини? Може, він так завжди робить, може, в нього там якась ситуація з водою чи щось таке, справа не в тобі, він тебе не знає». Я йому не вірю і не приймаю цей погляд, просто злюся і читаю далі книжку про психічні розлади, починаючи розкривати причини поведінки деяких людей, з ким мала необережність сходитися. І мені вперше в житті якось стає зрозуміло, що причина не завжди в мені, а в тому, що вони як вампіри чують, що на мені можна відпрацювати якісь речі, і я назавжди намагаюся закрити цю сторінку. Сторінку зближення з іншими. Все. Я — камінь.

Ми вечеряємо в місцевій піцерії, хотіли кебаб, але не знайшли. На екрані переді мною показують нарізку кадрів, створену штучним інтелектом, під пісні Тото Кутуньйо. Приязна пані приносить темне пиво до піци «Чотири сири». Маруся вступає з нею в діалог, а потім допомагає прибирати з нашого столу.

Вранці я знову маю зустріч із групою, мій чоловік збирає речі та їде з дитиною на пляж, де мають розгорнути всіх повітряних зміїв. Особливо ми чекаємо гігантських зміїв, розміром із будинки.

Чоловік із донькою виходять із кімнати, а я, поки чекаю свою зустріч, вступаю у вигаданий двобій із чоловіком з кухні, бо ми знову зустрічаємося, і я знову стою біля чайника і думаю: «Давай, зроби це знову».

Він тим часом знову не вітається, відкриває дверцята холодильника і бере з нього їжу. Чоловік великого розміру, але його тарілка дуже маленька і в ній лежить уся правильна їжа, варені яйця, каша і салат, натомість я вже зранку їм шоколадку, бо сьогодні знову декілька десятків кілометрів на ровері. Чоловік не звертає на мене уваги і тихо їсть, натомість я так злюся, у мене аж у скронях пульсує, і не розумію, для чого я витрачаю на нього енергію. За кілька хвилин у мене починається зустріч, із якої я записую собі висновок у нотатник.

Життя — це постійно робити вибір. Навіть страждання — це вибір. Запис у нотатнику

«Життя — це постійно робити вибір. Навіть страждання — це вибір. Страждання — це короткочасна приємність. Приємність страждати — це звичка. Звичка, навіть погана, — це свобода. Але така свобода має руйнівні наслідки. Ми народилися не для цього. Ми народилися, щоб знайти бургер і з’їсти його».

Я маю знайти кебаб.

Я сідаю на ровер і їду на пляж. Там натовп, у повітря запустили сотні повітряних зміїв. Я беру Марусю за руку, і ми йдемо вздовж пляжу. Людей так багато, а смужка між зміями за огорожами та водою надто маленька. Все, що цікавить мою доньку увесь цей день, — це камінці, тобто бурштин, який може бути на березі. Її жодним чином не хвилюють усі ці різнокольорові летючі штуки у вигляді персонажів із мультиків, медуз, стрічок, птахів. Я знову здійснила свою дитячу мрію, підсунувши її своїй дитині.

Людей стає все більше, і ми рушаємо з пляжу в наше останнє місце для ночівлі. На виїзді з міста стоять кілометри автомобілів у заторі. Усі хочуть побачити зміїв, а я їду і знаю, що більше ніколи сюди не повернуся.

🚲

Мельно: сало, суп і українки на кухні

У місті Мельно мало людей, і ми заселяємося в одні з найкращих апартаментів, де нам колись доводилось жити. Тут дуже приязний господар, і усе якесь біле, чисте, та ще й у французькому стилі. Я весь час пригадую мамине «чи вас там не ображають» і тому щоразу, коли ми розмовляємо з місцевими, фіксую собі: нас не ображають. Якщо не читати новини і соціальні мережі, то взагалі нічого не можна помітити.

Чоловік приязно питає, з якого ми міста в Польщі, розповідає щось своє. Після заселення ми йдемо в місцеву столову, і я набираю на вагу в одну велику миску багато різної їжі. Одразу розумію, що тут готують українки, бо ніхто більше не вміє так поєднувати інгредієнти і спеції, як наші жінки. А може, справа в тому, що це українська формула смаку, і вона працює тільки для нас.

Колись бачила, як суддя одного шоу в Україні Франциско Гомес сказав, що він блював від нашого сала і супу, та й що суп взагалі-то не страва. А потім виявилося, що в інших країнах є свої, огидні для нас страви і продукти, і я припинила думати про це.

Зранку ми знову туди повертаємося на сніданок, і я чесно вагаюся, чи не нашкодить їм коментар у соцмережах щодо цього закладу, що так готують тільки українки, бо я потім підслухала розмову на відкритій кухні і почула, що то таки українки.

Дорога потягом назад минає легше.

🚲

Свято Рівнодення

Через пару тижнів, які минають на фоні безперервного накручування в соцмережах та новинах напруги між Україною та Польщею, ми сідаємо на ровери та їдемо до Варти на свято Рівнодення, де ввечері буде концерт гурту DagaDana. Це колектив, який створили дві жінки — українка та полька. Вони дружать понад двадцять років, разом створюють музику, виступають у всьому світі й співають пісні польською та українською. Завдяки їм я вперше в житті влітку слухаю «Щедрика».

В кінці виступу співачка з Польщі каже, що її подруга — то її рідна душа, вони як сестри близнючки. Я радію тому, що люди поза новинами можуть створювати дружні стосунки, дивлячись тільки на якості людини і поважаючи її походження. Хтось здатен на таку міцну дружбу, і я щиро радію за них, але розумію, що, мабуть, уже не хочу цього досвіду, як колись припинила хотіти бути вагітною, і відчуваю полегшення від цього.

На зворотному шляху ми їдемо в кебабну за «Старим Броваром». Якщо пощастить і на зміні будуть саме ті люди, які роблять місцевий кебаб найкращим, то це буде ідеальна вечеря. Нам щастить. Ці люди готують і розмовляють між собою невідомою мені мовою, я навіть не можу вгадати якою, але між собою ми говоримо польською. І ми, і вони тут чужинці, яких поєднують Познань і спільне бажання, щоб у світі завжди існував смачний кебаб.

Останній кебабожерець у місті

У спальному районі великого міста жив собі кебабожерець, який кожен день їздив по всіх відомих місцях, де продавали кебаби, і не давав спокою продавцям кебабів.

Той ровер дістався йому від діда. Дід також був кебабожерцем, як і його прадід.

Одного дня прокинувся кебабожерець, солодко потягнувся, сходив у душ, як завжди, та вийшов на вулицю, але його ровер, який належав ще його батькові та діду, зник. І тому кебабожерець не міг обійти всі кебабні, щоб зіпсувати настрій кожному продавцеві.

Замість цього він написав оголошення на кожній кебабній, яку обійшов протягом дня. Поки ходив, дуже втомився, що було йому не притаманне. Коли він приклеїв останнє оголошення, сил у нього вже не лишилося, і він заснув під кебабною.

Вранці він прокинувся і побачив своє оголошення, але коли почав читати, то зрозумів, що це оголошення написав не він, а його ровер.

Там було написано:
«Шукаю свого кебабожерця. Це старий чоловік, років шістдесяти, худий, вийшов з дому в сірій футболці, білих кедах та джинсах. На обличчі має велику родимку. Злий на вигляд, але насправді добрий всередині.
Прошу повернути мого кебабожерця, він мені дорогий як пам’ять».

Кебабожерець довго стояв і дивився на оголошення. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що хтось може шукати саме його. Особливо ровер. Особливо цей, який бачив і діда, і батька, і всі кебабні району.

Увесь день кебабожерець шукав свій ровер. Заходив у двори, заглядав між гаражі, питав у продавців кебабів, чи не бачили його. Але ніхто нічого не знав.

Аж надвечір він дійшов до паркінгу покинутих роверів. Там стояло багато різних: дитячі, старі, іржаві, ровери без коліс, ровери з кошиками, навіть один зовсім маленький, ніби його власник колись просто виріс і більше не повернувся.

І раптом серед них він побачив свій ровер.

Той стояв трохи осторонь. Побачивши кебабожерця, ровер ніби одразу його впізнав, але було видно, що образився.

На кермі висіла записка:
«Перш ніж ми знову будемо разом, ти маєш купити кебаб. І не скаржитися».

І тоді кебабожерець вперше в житті спробував кебаб, не скаржачись. Так зник останній кебабожерець у місті.

Дайджест DIVOCHE.MEDIA

Не пропускайте важливого! Підпишіться на добірку найкращих матеріалів DIVOCHE.MEDIA.

Підписатися на DIVOCHE.MEDIA