Вікторія має гарний манікюр («Сама зробила», — хвалиться вона), зачіску та стильний одяг. Єдине, що видає в ній наркозалежну, — це певна «загальмованість». Вона часто втрачає нитку розмови, повторює одне й те саме або не може згадати, про що говорила. Ми сидимо в клубі «Еней» — тут надають допомогу тим, хто вживає наркотики.
Клуб «Еней» працює з людьми, які мають наркозалежність, живуть із ВІЛ або залучені до секс-індустрії. Один із проєктів клубу — КРИЛА — допомагає постраждалим від гендерно зумовленого насильства: надає консультації психологів, лікарів та юристів, проводить групи підтримки, вчить користуватися «Налоксоном» — препаратом, що рятує при передозуванні опіоїдами.
Саме після зібрання цього клубу я говорю з Вікторією.
«Коли зазнаєш насильства, ти не можеш це зупинити»
«Тут мені розповіли, що таке насильство. Воно буває різних видів — фізичне, сексуальне, економічне, — каже Вікторія. — Нас вчать його розпізнавати, вчать, як діяти».
У неї є план: кодові слова для дитини («Тимурчику, ми їдемо до бабусі»), безпечне місце, таємний рахунок. Вікторія живе з чоловіком, який підсадив її на наркотики — зокрема на опіати. А ще він її бʼє.
За словами психолога центру «Еней», члена Національної психологічної асоціації та Європейської асоціації гештальт-терапії Андрія Пономарьова, жінкам із наркотичною залежністю часто складніше вийти з аб’юзивних стосунків. Адже через вплив наркотиків на функціонування ділянок мозку, що відповідають за вольові функції та ухвалення рішень, наркозалежні мають низький рівень емоційної стійкості, гірше переносять фрустрацію і сепарацію — від насильників теж.
«До того ж наркозалежність, як правило, має під собою підґрунтя на кшталт виховання в дисфункційній родині, де абʼюз також міг бути частиною звичного побуту. І врешті ці речі перетворюються на замкнене коло: нестабільна внаслідок насильства психіка схильна до вживання, а розхитана вживанням психіка схильна сприймати насильство як варіацію норми», — додає він.
Сама Вікторія описує це так: «Коли зазнаєш насильства, ти не можеш це зупинити. Іноді потрібні роки, десятиліття. Жінки живуть із цим і не знають навіть, як реагувати. Тут нас вчать, як підготуватися, щоб піти: де знайти допомогу, як звернутися до психолога. Але психолог не піде від насильника замість тебе — ти все маєш зробити сама».
На думку координаторки проєкту КРИЛА та колишньої наркозалежної Альони Рожко, жінки нерідко навіть не усвідомлюють, що живуть у насильстві.
«Насильство в цьому середовищі — там, де вживають наркотики, — дуже поширене. Необовʼязково фізичне: часто чоловіки не дають працювати, не дають грошей, не дають спати, шантажують доступом до речовин, ображають. Буває так, що жінка приходить до нас, ми питаємо її, чи є у неї вдома насильство, і вона відповідає, що нема. І вже після першої зустрічі групи підтримки змінює свою відповідь», — каже вона.
Гендерна експертка, психологиня та заступниця голови центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало пояснює, що серед основних потреб кривдника — влада і контроль: він хоче диктувати жінці, коли і що їй робити, з ким зустрічатися, у що бути вдягненою тощо.
«Залежність, з одного боку, забирає у жінки контроль над власним життям, а з другого — ще й стає інструментом маніпуляції: “Я маю доступ до необхідного тобі, і я буду цим користуватися”. У нас була клієнтка, якій чоловік давав наркотик, коли вона йому віддавала свій мобільний телефон. Він брав цей телефон, оформлював кредити в Монобанку, і в такий спосіб вона входила в більшу і більшу залежність від нього», — зазначає експертка.
«Замісна терапія свідчить про свідомість»
Зараз Вікторія проходить замісну підтримувальну терапію (ЗПТ) і приймає метадон під наглядом лікарів.
«Через наркотики ти не можеш думати тверезо як нормальна людина, і починаються всі ці моменти [насильства]. І перший час я думала, що у всіх так відбувається. Що я не права, що я заслужила — бо я вживаю», — зізнається героїня.
Метадонова (рідше — бупренорфінова) терапія — це лікування опіоїдної залежності, під час якого пацієнт/ка отримує синтетичний опіоїд тривалої дії під медичним контролем. Така терапія знижує ризик смерті від передозування на 50–70%, а також наполовину — ризик зараження ВІЛ. Україна почала виділяти кошти на програму замісної терапії в 2018 році — раніше програма частково фінансувалася іноземними донорами. Згідно зі статистикою Центру громадського здоровʼя МОЗ України, терапію зараз отримують 39 279 українських пацієнтів — майже вдвічі більше, ніж в 2021-му.
«Я не бачу мінусів замісної терапії. Тобі не треба йти шукати гроші. Тобі не треба хвилюватися, що в тебе завтра нічого не буде. І ти можеш спокійно влаштуватися на роботу. Проблеми починаються, коли людина додає до терапії алкоголь чи інші наркотики. Тому деякі йдуть у приватні лікарні за рецептами на метадон: у державній програмі їх регулярно перевірятимуть у перші три місяці», — говорить Альона Рожко.
На думку Андрія Пономарьова, замісна терапія також є кроком до одужання: люди, які її проходять, мають більше шансів відмовитися від наркотиків. Водночас найважливіше, що ЗПТ зменшує шкоду для наркозалежних.
«Бувають люди, які ходять на три програми метадонової терапії одночасно — звісно, ми не можемо сказати, що вони завʼязали. Але якщо не брати такі випадки, то замісна терапія — це звернення по допомогу, і це вже свідчить про свідомість. Це не тільки уникнення ризиків, але й інша комунікація. Людина вже не спілкується з продавцями наркотиків десь на вулиці, і це впливає на її психологічний стан і можливість інтеграції в соціум», — зауважує психолог.
«Я не піду в соціальну службу»
Дослідження UNODC свідчать, що жінки, які вживають наркотики, можуть зазнавати насильства до 24 разів частіше, ніж інші.
«Я відчувала провину за те, що я вживаю. На цьому й трималася наша родина. Можливо, це було на фоні моїх претензій до себе, але мій чоловік почав ставитися до мене з агресією. І от раз “прокотило”, два. Ми приймали різні наркотики — серед них солі. Це дуже страшна річ, саме тоді почалось повне пекло. І не було кому мені допомогти, куди звернутися. Я ж не піду в соціальну службу пояснювати, що я наркоманка», — ділиться Вікторія.
Почуття провини, за словами Марти Чумало, часто стає одним із механізмів, який утримує жінку в насильницьких стосунках.
«Провина — це прояв ілюзії контролю, — пояснює вона. — Можна вирішити, що неправильно вчинила — а значить, я можу все виправити наступного разу, вчинивши по-іншому. Важко зізнаватися собі, що просто не пощастило, що справа в іншій людині, — це остаточно відбирає контроль. А потреба в контролі над своїм життям — це одна з важливих потреб психіки».
В Україні зараз діють 59 шелтерів для постраждалих від домашнього насильства, але вони не приймають людей із наркотичною залежністю.
Як пояснила спеціалістка управління соціальної та ветеранської політики Євгенія Демиденко, це пов’язано з міркуваннями безпеки: «Річ у тім, що в шелтері перебуває багато людей, проконтролювати абсолютно все неможливо, тому це додатковий ризик для всіх. Та й шелтер просто не дуже розрахований на такі категорії людей. У таких випадках спочатку вирішують питання із залежністю, людину можна розмістити в реабілітаційному центрі за її бажанням. Вони, звичайно, не зовсім безплатні, та, як мені відомо, ціна дійсно невелика, бо можна отримати допомогу ГО».
Виняток із цього правила — шелтер «Еліос». Його контакти можна отримати в клубі «Еней», а мінімальний термін перебування там становить шість місяців.
«У мене ж не постійне насильство»
За спостереженням Альони Рожко, вік входу в наркотичну залежність в Україні зменшився.
«У нас немає відповідної статистики, але є Леонід Петрович із соціальної служби. До нього дедалі частіше звертаються батьки дівчат 12–14 років. Здебільшого це дівчатка», — зауважує вона.
Утім, наркотична залежність не завжди починається в підлітковому віці. Вікторія каже, що вперше спробувала наркотики вже після народження дитини: «Мій чоловік вживав із раннього віку. Мені було 26, і він затягнув мене в це, щоб я була з ним на одній хвилі: стосунки, в яких один вживає, а другий — ні, зазвичай неспроможні. Зараз він теж стоїть на програмі замісної терапії, але він п’є, і це ускладнює ситуацію. У мене взагалі складна ситуація».
Жінка пригадує, що вживала різні наркотики. І якщо з опіатами ще можна було будувати побут та соціальні звʼязки, то стимулятори, за її словами, «рано чи пізно опускають на дно», особливо «солі». Саме вони виявились найважчими та найнебезпечнішими.
«Я не знаю, як вибралася звідти. Ми довго сиділи на “солях”. Я пішла з роботи, випала з життя. У мене вже просто опустилися руки в якийсь момент, здалася повністю. Але я вирішила кинути — і він підтримав мене. Розумієте, в мене ж не постійне в сімʼї насильство», — розповідає Вікторія.
Тепер, коли чоловік також припинив вживати, вона думала, що стосунки налагодяться. Але врешті поганих моментів виявилося більше, ніж хороших.
«Тепер я знаю, куди йти, що робити. Але в підсумку все одно, виходить, що я повертаюся до нього», — каже вона.
Альона Рожко пояснює, що це типова ситуація для жінок із залежністю.
«Таким жінкам часто немає куди піти або їм так здається. Наприклад, вона почала вживати зовсім молодою, ніколи не працювала, а якщо ще є діти? Їй здається, що в неї нікого немає: кому можна зателефонувати, в кого попросити грошей, в кого переночувати. І ще їй соромно, такі дівчата дуже замкнуті в собі. Ми не ставимо завдання, щоб жінка пішла від чоловіка. Головне — щоб вона дожила до того моменту, коли захоче піти. Щоб вона знала, як себе убезпечити: що не можна сваритися на кухні або сходовому майданчику, щоб він її туди не скинув чи не вдарив», — наголошує координаторка проєкту КРИЛА.
Вікторія каже, що важливою опорою для неї стали дівчата, яких вона зустріла в групі підтримки.
«Я прийшла туди із залежністю, але моя проблема була не в ній: я хотіла поділитися тим, що зі мною відбувається. Було складно визнати, що в моїй сімʼї — насильство, і що я нічого не можу з цим зробити. Таке розповідати некомфортно. На жаль, не всі дівчата навіть розуміють, що відбувається з ними. Ми всі розчавлені, поламані — я знаю, що треба зробити крок і піти від чоловіка, але не можу втілити це в життя. Я знаю тих, що змогли вийти, але більшість живе в цьому роками. Чи я вживаю? Так. Чи хочу, припустимо, зав’язати? Так. Чи можу я це зробити? Ні», — закінчує Вікторія свою розповідь.
