«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У шостому епізоді подкасту «Чому їй не байдуже» Оксана та Ксенія говорять із Марією Тищенко, виконавчою директоркою ГО «Поруч», почесною докторкою Університету Мальме. Марія розповідає про роботу з вразливими групами населення, науковий підхід у розв’язанні проблем та співпрацю громадського сектору з органами влади.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube або читайте скорочену версію.
Ксенія: Маріє, головне запитання, яке ми ставимо героїням нашого подкасту, — чому вам не байдуже? Чому вже більш як 10 років ви займаєтеся гуманітарною та соціальною діяльністю?
Марія: Мені здається, що це цінності, якими керується фактично кожна людина в нашій країні. Це ті бази, на яких має будуватися взагалі вся політика.
По-перше, я люблю свою країну. По-друге, я планую тут жити й розвивати свою державу. По-третє, я вже вклала стільки часу, що хочеться долучитися ще до багатьох активностей і багато ще чого зробити і надалі. Насправді Україна має такі потужності, що ми можемо дуже швидко все зробити. На прикладі Донецької та Луганської області, коли фактично в маленьких громадах виникав новий бізнес, коли за декілька років ці громади розвивалися настільки швидкими темпами, що наповнювали свої місцеві бюджети, і могли керувати, і вже розпоряджатися коштами.
Це насправді дуже впливає, мотивує. Тому що я бачу свої результати. В селі Білокуракине Луганської області ініціативна група, з якою я безпосередньо працювала, вийшла і стала перед танком, тримаючись за руки. Це люди, до яких я приїжджала, і вони, можливо, колись і мали якісь інші погляди. Але це люди, які вже вклали у свою громаду й хочуть продовжити жити в Україні. Вони не зупиняться. Власне кажучи, це і є досягнення і результати, заради яких ти розумієш, що треба і варто.
Оксана: Зараз волонтерство в Україні — це величезна частина нашого життя. Як ви вважаєте, зараз потрібні освітні проєкти щодо волонтерства? Чи потрібно розказувати, як правильно? Чи зараз ми вже всі все знаємо і нам цього достатньо?
Марія: Я більше скажу — є вже закон. В нас є дуже багато волонтерів, які на базі нашої організації проходять стажування. Ми надаємо рекомендаційні листи нашим студентам. Тому що це як перше місце роботи. Я вважаю, це взагалі має бути абсолютно політичне рішення — зобов’язати кожну людину зробити свій внесок у розвиток суспільства, в якому ти живеш.
Чому виникла «Школа волонтера»? Тому що з 14-го року, працюючи в громадах, ми зрозуміли, що є стереотип: люди ототожнюють волонтерів із тими, хто ходить і збирає гроші. І ми хотіли змінити його. Пояснювали, як це працює в освіті, в науці, як це може працювати в культурі. Що ти можеш бути культурним амбасадором. І нині є багато програм, зокрема «Еразмус+», де ми є партнерами. Наша молодь з 2011 року подорожує країнами, популяризує нашу культуру. Фактично вони культурні амбасадори нашої країни. Тому ми показували, що волонтером може бути кожен у будь-якій царині.
Ми часто їздимо в дитячі будинки. І людям, які думають: «Як я можу бути волонтером? Я флорист», я пропоную: «Давай зробиш майстер-клас для дітей і пошириш, що є така професія. Уявляєш, як дітям буде цікаво?!» Приїжджали і музиканти, і флористи. Тому що ми хотіли показати дітям, що у них є майбутнє, і воно може бути абсолютно різне.
Волонтери — це той рух, який має бути завжди. І незалежно від того, є в країні війна чи немає, це мають бути люди, які повинні розуміти, що вони роблять щось не тільки для себе, для своєї родини, а ще й для суспільства, в якому живуть.
Оксана: Чи можете ви оцінити, наскільки змінився громадський сектор? І наскільки змінилися жіночі організації?
Марія: Крім того, що наші чоловіки перебувають на війні, вони ще й живуть на 10 років менше в Україні. Тому в маленьких громадах жінки — це такий інтелектуальний капітал, який рухає діяльність громад. Радує, що створюється багато ініціативних груп, громадських організацій, які дають поштовх розвитку на місцевому рівні, фактично імплементуючи державні програми, державні завдання. Тому жінки на місцях — це потужна сила, яка рухає вперед розвиток нашої країни.
Коли ми працюємо з жінками в громадах, це обов’язково і створення гендерних паспортів. Це обов’язкове впровадження гендерної політики на абсолютно всіх рівнях влади. Тому жінки і мають бути не тільки в маленьких громадах, але ще й на високих позиціях. І не тому, що вони жінки, а тому, що є компетенції, які відповідають цим посадам.
Я сподіваюсь, що все ж таки ми не будемо відкочуватися у своїх рішеннях. І саме Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» дає можливість жінкам мати право і доступ до влади, до ухвалення рішень. Зокрема, це буде стосуватися, безумовно, і різних комітетів з ухвалення рішень, і це не тільки освіта та соціальна сфера. Вже сьогодні 60 тисяч жінок в армії, тому і в оборонному секторі жінки повинні мати свої рішення. Мається на увазі не тільки форма і білизна для жінок, а, зокрема, рішення щодо програм, які будуть супроводжувати розбудову нашої країни в майбутньому.
Резолюція 1325 передбачає участь жінок на абсолютно всіх рівнях влади, в усіх абсолютно процесах, зокрема, під час воєнного стану. Тому жінки мають бути долучені. Якщо це місцевий рівень, то через активну участь в громадському секторі, в ухваленні рішень, як депутатки рад тощо. Мають бути створені відповідні комітети на місцях та у центральних органах влади.
Ксенія: Розкажіть про те, як забезпечити сталість своєї організації? Як знайти кошти, партнерство? І про те, чому це дуже важливо?
Марія: Не завжди гроші вирішують, буде проєкт чи не буде. Дуже часто трапляється так, що хтось має ідею, а хтось хоче просто реалізувати її. Ми провели дослідження в Луганській та Донецькій областях і побачили, що більшість дітей — 85% — не виїжджають за межі свого регіону або взагалі за межі свого міста. Тоді провели акцію «Крила янгола» — запросили дітей з інвалідністю з їхніми сестричками, братиками, їхніми родинами до Києва: показати місто, відвідати театри тощо. В нас не було коштів на цей проєкт, але запустили краудфандинг, долучились різні організації, бізнес.
У громадській організації «Поруч» зараз дуже багато волонтерів з окупованих територій, зокрема з бізнесу. Людей, які захотіли просто щось робити, наприклад, долучитися до роздавання гуманітарної допомоги тощо. Один бізнесмен виконував функцію водія і приїхав на відкриття наших «Шкіл миру». Це було сільське господарство в Херсонській області. І був здивований: «А чого раніше ми не знали, що таке взагалі існує? Я б профінансував і класи миру, і мурали тощо». Тому виходить така ситуація, що треба інформувати про свої бажання. Інформувати бізнес, закликати допомогти. Долучалися і готелі, і логістичні компанії як маленькі, так і великі. І ці кошти йшли на соціальні проєкти напряму.
«Школа волонтера» виникла з нашої ініціативи, її ніхто не спонсорував. Після декількох таких шкіл у різних регіонах країни ми зрозуміли, наскільки цей досвід успішний. Я розповіла про нього на конференції щодо Донецької та Луганської областей. Там був представник німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ, який запропонував нас підтримати. Нам потрібні були техніка, логістика тощо. І нам допомогли. Тому про свою ідею, про свою мрію треба говорити.
У мене була мрія: я хотіла робити відкриті класи — «Зелені класи». Це школа на вулиці: гарна локація на подвір’ї, де стоять парти, стільці і дошка. Школи у Швеції практикують таке навчання. Це дає можливість навчатися серед природи у невимушеному форматі. Це концепція сталого розвитку. До того ж під час коронавірусу це рішення було дуже актуальне.
Але кошти проєкту передбачали лише створення класів у приміщенні. Я долучила лісництво — ми домовилися, що висадимо дерева, якщо нам дадуть деревину. Прорекламували бізнес, який зробив лави. Тепер маємо «зелені класи» у школі в центрі Луцька та у Тернопільській області.
Крім того, наша ГО долучена до швейцарсько-українського проєкту DECIDE, ми працюємо над шкільними бюджетами участі (частина коштів міського бюджету, рішення щодо витрачання якої ухвалюють учні, голосуючи за певний проєкт, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Навіть під час війни в Івано-Франківській та Одеській областях повідкривали лаунж-зони — це діти захотіли мати. Як і наукові класи, спортивні майданчики. Відкрили в школах теж «зелені класи», тому що показали приклад.
Це демократичні інструменти, якими користуються школярі. І впевнена, що в майбутньому — це люди, які будуть свідомими, тому що вони знають, що можуть вплинути на рішення. І, крім того, це не просто швейцарські кошти, це співфінансування з місцевими органами влади.
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
