«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У п’ятому епізоді подкасту «Чому їй не байдуже» Оксана та Ксенія говорять із Марією Тищенко, виконавчою директоркою ГО «Поруч», почесною докторкою Університету Мальме. Марія розповідає про роботу з вразливими групами населення, науковий підхід у розв’язанні проблем та співпрацю громадського сектору з органами влади.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube або читайте скорочену версію.
Оксана: Ми знаємо, що громадська організація «Поруч» за понад 10 років існування зробила дуже багато проєктів в Україні як в освітній галузі, так і в соціальній. Можете виділити найважливіші, якими ви пишаєтеся?
Марія: Починаючи з 2011 року, ми працюємо з соціальними проєктами, зі змінами на місцях і зі змінами в центральних органах влади. Зокрема, на рівні полісів. Тому фактично громадська організація «Поруч» — це місточок, що поєднує як польову роботу, так і робить зміни в полісі, в ухваленні рішень на рівні центральних органів влади. Ми залишаємося абсолютно незалежною організацією і водночас можемо впливати на зміни, які відбуваються як на місцевому, так і на державному рівні.
Декілька напрямів, які були ключовими і які вдалися, — це здійснення змін у громадах Донецької та Луганської області, створення об’єктів соціального згуртування населення, наповнення фізично та інституційно об’єктів, на яких люди могли зустрічатися, обговорювати свої проблеми, залишати дитину «на годину» тощо.
Люди, які роблять зміни на місцях, є рушієм демократичних процесів в Україні. Ми волонтерили, починаючи з 2014 року, потім були партнерами міжнародної організації. І завдяки цій допомозі змогли імплементувати різні демократичні інструменти, і бюджети участі, і шкільні бюджети участі, і громадські ради, і молодіжні громадські ради на місцях.
Інший успішний напрям — це гендерна політика і політика недискримінації, яку ми впроваджували з центральними органами влади. Зокрема, це і Міністерство регіонального розвитку, і чотири обласні державні адміністрації (ОДА), і 13 територіальних громад, де було вперше імплементовано саме гендерну політику, і дорадчі органи у громадах Донецької та Луганської областей, а також Інститут гендерної радниці. Зокрема, ми працювали з Міністерством енергетики, наша радниця є радницею Держспецзв’язку. Під час війни, безумовно, ми продовжуємо свою роботу.
Ксенія: Як ви порадите маленьким ініціативам, які тільки зароджуються, досягати швидких інституційних змін? Що їм робити?
Марія: По-перше, ми підтримуємо будь-які ініціативи на місцях. Наприклад, маленькій громадській організації, що тільки відкрилася чи лише хоче започаткувати якусь свою діяльність, ми допоможемо зміцнити саме спроможність, підтягнемо до свого рівня — й у вільне плавання!
Ми це зробили з донецькими і луганськими громадами, і 25 громадських організацій навчали саме, як працювати в громадському секторі. Адже «Поруч» зародилася ще до 2011 року як маленька локальна організація Київської області. Фактично ми першопрохідці, які з’явилися, коли ще не було якихось інституційних основ, громадського сектору як такого, однак він існував. В Україні він завжди існував, адже ми вільна нація. Ми люди, які прагнуть змін, і можемо це робити.
Маленьким ініціативам, безумовно, треба співпрацювати — як із великими громадськими організаціями, так і з донорськими організаціями та місцевими органами влади. Тому що нині це кооперація. Це має бути підтримка одне одного. У нас є гарні приклади, коли зараз у маленькі громади приїжджають люди, які мають капітал і можуть передавати свій досвід на місцях.
Допомога має бути і від органів влади, тому що це ті об’єкти, які залишаються в громад, і вони продовжують функціонувати. Наприклад, «Школа миру» — це фізично й інституційно наповнюваний простір. У ньому діти, вчителі, громадські організації та молодь можуть зустрічатися, обговорювати ідеї, продовжувати свою діяльність і поза тим, як ми уже закінчимо проєкт і підемо з цієї громади. Однак, у нас завжди залишаються друзі на місцях.
Оксана: Для багатьох громадських організацій фокус діяльності після 24 лютого змінився. На чому зараз сфокусувалася ГО «Поруч»? Якими напрямами ви зараз займаєтеся?
Марія: Ми працювали від початку повномасштабного вторгнення, одразу наші активісти почали інформування, евакуацію. Для нас цей виклик був зрозумілим, тому що з 2014 року ми були в Донецькій, Луганській областях, тому знали, який порядок дій має відбуватися. Ми пройшли всі стадії: emergency, stabilization, development (надзвичайна ситуація, стабілізація, розвиток — прим. DIVOCHE.MEDIA). Включилися в роботу 25 числа, і наші експерти приєдналися до інших ініціатив. Наприклад, школа, яка функціонувала онлайн, надавала психологічну допомогу дітям, це було і казкарство, й інші методи.
Понад 300 сімей разом із дітьми ми евакуювали у різні країни до наших партнерів. Крім того, ми сфокусувалися на вразливих групах населення, що і передбачає саме гендерна політика. Ми були долучені до евакуації 42 людей з інвалідністю з Харкова до Швеції.
У Миколаївській області створили гуманітарний хаб, який і досі функціонує. Наразі продовжуємо забезпечувати південь України, не тільки Миколаївську, але і Херсонську, і Запорізьку область, — провізією, необхідними ліками, медикаментами тощо. На базі хабу проводимо маленькі активності для дітей, які залишилися на цій території.
Також ми одразу започаткували гарячу лінію допомоги, тому психологи в нас працюють цілодобово.
Ксенія: Хочу поговорити окремо про проблеми, з якими стикається одна з найбільш вразливих груп населення зараз — внутрішньо переміщені жінки. І, відповідно, стикаються їхні діти, сім’ї. Що може бути зроблено? Як зробити ці проблеми видимими?
Марія: До складу нашої громадської організації входять науковці. Тому в нас є науковий підхід до розв’язання всіх проблем. Спочатку ми збираємо дані, їх аналізуємо, а потім ухвалюємо рішення, що робити далі й куди рухатися. Звичайно, жінки є вразливою групою населення нині, причому всі жінки України. Тому що кожна жінка, яка залишилась в Україні, перебуває в зоні безпосереднього ризику — що трапиться наступної хвилини, ніхто не знає.
Безумовно, є групи, яким необхідно допомагати насамперед. Зокрема, жінки, які мають іще декілька інших особливостей. Це може бути користувачка крісла колісного чи жінка, яка не лише ВПО, а, наприклад, багатодітна мати тощо. Це накладає додаткові зусилля, те, що називаємо «третьою зміною». І наразі про ці проблеми необхідно комунікувати, тому що органи влади мають знати про них. Мають відповідно реагувати на ці проблеми. І пом’якшувати ці наслідки війни.
Тому в Донецькій та Луганській областях ми створювали об’єкти соціального згуртування, де жінки могли скористатися соціальними послугами. Часто зараз цю роль відіграють центри надання адміністративних послуг. Завдяки реформі децентралізації, ми змогли все ж таки зміцнити потужність наших громад і надавати якісні послуги.
Наша організація співпрацює з ЦНАПами Київської області. Допомагаємо людям, вразливим групам населення в області. Інтеграція, соціальна інклюзія, безумовно, необхідні. І на це треба звернути окрему увагу. Ми провели дослідження щодо інтеграції дітей ВПО. І виявилося, що діти до 14 років інтегруються набагато складніше, аніж старші. Причому дівчата, яким 14+, набагато легше інтегруються, аніж хлопчики. Тому проводимо різноманітні заходи згуртування, зокрема в наших «Школах миру».
Ми побудували 20 «Шкіл миру», але в Херсонській області три перебувають під окупацією, Костянтинівська розбомблена. Школи Луганської області частково зруйновані, частково під окупацією. Тому наразі активні ті школи, громади яких прийняли найбільшу кількість дітей внутрішньо переміщених осіб: у Кам’янці-Подільську та заклади у Тернопільській області.
Оксана: Розкажіть, будь ласка, чим саме займаються діти у «Школі миру»?
Марія: У 2022 році ми навчали, як впоратися з травматичним досвідом. Навчали окремо групу дітей 14–16 років та окремо групу вчителів. Є дуже велика потреба в такому підході. Також наші тренінги включають ненасильницькі методи комунікації, медіацію як інструмент.
І як результат, наші діти настільки талановиті, що вони створюють, наприклад, театр медіації, де розігрують сцени і вирішують конфлікти.
Нині, коли ми маємо настільки великий рух всередині країни, понад 8 мільйонів ВПО, дуже часто виникає питання булінгу в школах, питання мобінгу серед дорослого населення. Фактично ми працюємо ще й на перспективу. Тому що, коли ми переможемо, а це абсолютно безповоротно станеться, питання збереження миру — дуже важливе. І наше завдання — щоб наші діти несли в собі ті цінності прав людини, які закладені саме в демократичному суспільстві.
Оксана: Як ви вважаєте, ми можемо відкотитися в гендерній рівності? Адже Україна за роки до повномасштабного вторгнення дуже просунулася в цьому питанні. І що нам, як громадським активістам та активісткам, як людям небайдужим, небайдужим жінкам, робити, щоб не допустити такого відкочування у спільноті?
Марія: Цей ризик, безумовно, існує. Ми, як громадський сектор, маємо входити в дорадчі органи, такі як громадські ради на місцях, де ухвалюються рішення щодо програм. Входити в дорадчі органи обласних адміністрацій, де ухвалюються рішення теж щодо програм, проєктів. Щоб голос нашої громади, вразливих груп населення, був почутий. Щоби в дорадчі органи входили не тільки чоловіки, а також і жінки.
Ми маємо долучати вразливі групи, щоби ці рішення були правильні з погляду саме доступності, щоб ми врахували всі потреби. Адже у жінок 18 та 35 років вони будуть абсолютно різні.
Зараз з’являється надзвичайно широка категорія, ми маємо вже понад 200 тисяч людей з інвалідністю, включаючи молодь. Тому має бути політика, спрямована на інтеграцію людей з інвалідністю у всі царини життя. Це і школа має бути — вже тепер ніхто не скаже, що не треба пандус, бо в школі немає, наприклад, дитини з інвалідністю. Ми і раніше казали: «Якщо її немає сьогодні, вона може з’явитися завтра».
Тому ми маємо створити всі умови для того, щоб люди мали доступ до всіх, принаймні, державних інституцій. І в нас для цього є нові будівельні норми, які ми, зокрема, адвокатували — проводили два фешн-шоу на кріслах колісних у Харкові та Києві.
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
