«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У четвертому епізоді подкасту «Чому їй не байдуже» Оксана та Ксенія продовжують розмову з Юлією Спориш, очільницею ГО «Дівчата», яка розповіла про розвиток громадської організації та досвід співпраці з іноземними партнерами. Також очільниця ГО «Дівчата» назвала інсайти, які привезла з сесії комісії ООН зі становища жінок.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube або читайте скорочену версію.
Ксенія: Юліє, розкажіть, як «Дівчатам» вдається настільки швидко рости, запускати нові напрями, швидко реагувати на потреби дівчат і жінок, водночас тримати основний фокус і діяти?
Юлія: Спасибі моїй попередній кар’єрі, де я навчилась працювати. І ще в моїй голові немає кордонів. Якщо хочу — я зроблю. Головне, щоб я захотіла. Тому дуже хотіла створити ГО «Дівчата» — я її створила. І ми виросли за минулий рік фактично в 10 разів. Наша команда збільшилась рівно в 10 разів, зараз на проєктах ГО «Дівчата» працюють 300 людей. Це все оплачувані люди. Волонтерів у нас буквально одиниці, і їх тільки залучаємо на розвантаження гуманітарки. Всі решта — це люди, які займаються активностями, мобільні бригади, люди, які ремонтують шелтери, створюють шелтерні будинки тощо.
Коли почалася велика війна, я в перший день виїхала з Ірпеня, де жила, і 27 лютого вже була в Польщі. В нас були гроші на рахунку, я запитала у своїх партнерів, чи можу я витратити їх не на проєкт, а на евакуацію людей з Ірпеня, Бучі й Гостомеля. Власне, 2022 рік для ГО «Дівчата» розпочався з того, що я роздавала гроші людям на евакуацію з цих містечок. Я давала гроші, хтось шукав волонтерів, які вивезуть. Мій чоловік возив гуманітарку і забрав людей з-під моста в Ірпені.
І паралельно я писала емейли партнерам, просила гроші на продуктові набори, на гігієну, на евакуацію, на поселення, на створення шелтерів. Усе починалось із 500 доларів. Потім, у березні, до нас почали приходити міжнародні організації та питати, що ми можемо робити. І ми починали проєкти з 10 тисяч доларів. Зробили, відзвітувались, зробили ще один проєкт за 10 тисяч доларів.
Головне, що нам дав цей поштовх, — це прозорість. За всі кошти, які отримували з приватного фандрейзингу, ми щотижня звітували і досі звітуємо в себе на фейсбуці, куди ми їх використовуємо. В нас є велика бухгалтерія, працює бек-офіс, який відповідає за фінансову звітність — за фінанси, за документи, за підготовку до аудитів. Будь-який донор у будь-який момент може до нас прийти. Проєкт закінчився, у нас всі документи є в електронному вигляді, ми можемо завжди все відновити і надати.
Ця прозорість і чесність людям дуже подобаються. У нас були проєкти, на які нафандрейзили гроші, але через два місяці не було очікуваного результату. Я поверталась до донора, казала: «Шановні, не працює. Давайте або змінюємо призначення коштів, або я їх вам повертаю». Коли показувала людям, що можу повернути гроші, адже брали їх під щось, що не можемо виконати, мені говорили: «Ні! Давай ми поговоримо, куди можна перенаправити, які в тебе ще є варіанти?»
Ми працювали з будь-якою сумою. Найменший наш донат був дві гривні. Найбільший наш персональний, особистий донат — $10 тисяч від психологині, яка серед своїх підписників у ютубі зібрала гроші для допомоги постраждалим від сексуального насильства. Це не враховуючи корпоративні, вони були більші.
У квітні ми почали працювати з шелтером у Чернівецькій області, знайшли гроші, щоб його зробити і там поселити 60 людей. Паралельно до нас заходили маленькі проєкти на три-чотири місяці. Тоді ми нікому не відмовляли, брали всю роботу, яку могли зробити, показували результат, звітувалися. З цими ж донорами робили інші невеличкі проєкти. Тому що українським локальним організаціям великі суми боялись давати.
Але в травні ми підписали великий договір із World Vision, який зараз є нашим основним донором, ми весь 2022 рік дуже багато з ним працювали. Це величезний річний проєкт. І знову ж таки, це публічність, відкритість та звітність.
Ми постійно возимо партнерів, медіа на свої заходи, показуємо. Я зустрічаюсь із людьми у Лукавцях, у Томашполі Вінницької області, в Бородянці, в Гостомелі, в Сумській області, кажу: «У Києві ми не будемо зустрічатися. Це дуже просто. Ви не відчуєте, кому ви допомагаєте. Ми ж там послуги надаємо. Ви ж маєте моніторинг зробити, треба їхати». Вони реально дуже не люблять, бо я їх завжди кудись тягну, куди треба їхати мінімум чотири години.
Коли була потрібна евакуація з запорізького напрямку через Василівку, ми займалися цим, в нас були кошти. Коли почало накривати журналістів, представників медіа, ми їм надавали психологічну підтримку, у нас були гроші на це. Працювати з журналістами і журналістками було дуже важко, бо вони до останнього вірять, що в них все окей і комусь допомога потрібна більше. У нас були точкові проєкти, які ми вже закрили, евакуація зараз не така важлива. Держава налагодила ці процеси, ми відійшли.
Так само історія в Чернівецькій області, ми підтримували садочок у Миговому, який з початку війни закрили, зрізали фінансування на ставку виховательок, а в цей час у це село приїхали чотири тисячі ВПО, і всі ці мами кудись своїх дітей мали привести. І ми оплачували ставку вихователям для того, щоб зберегти цей садочок. Але після того, як я публічно на заході сказала, що ми заміняємо собою державу, ми підставили плече освіті й фінансуємо садочок, наступного дня фінансування повернули.
Ми використовуємо будь-яку можливість допомогти там, де треба. Коли стаємо непотрібними, згортаємо свою активність, закриваємо локацію. Тут або держава зайшла, або наша жінка стала самозарадною. І після закінчення війни декілька своїх напрямів ми точно закриємо — гуманітарку, кеш, видачу грошей, будемо намагатися відійти від підтримки шелтерів, адже зараз у нас фактично є три свої великі шелтери. Ми від цього відійдемо, відмовимося від усього непрофільного і займатимемося секс-просвітою, гендерно зумовленим насильством і соціально-психологічною реабілітацією дітей і жінок, які проживали війну.
Зараз потреба в нас більша. В мене є ресурси робити більше — я роблю. Я — богиня делегування, делегую все, що можна делегувати. Я не займаюсь мікроменеджментом. В мене є прекрасні керівники напрямів, є заступник, є дуже багато асистенток, є комунікаційна команда. Ми працюємо фактично як завод, тому що ми продукуємо проєкти. Вони можуть бути короткі — зробили і забули, а можуть бути великі, річні, наприклад наша психологічна допомога. Ми настільки багато зробили для українського ментального здоров’я, що тут точно не зупинимося. В нас дуже класні результати.
Оксана: Чи можете ви порадити, як невеликій громадській організації вийти на більший рівень чи бути такими структурованими, як ГО «Дівчата»?
Юлія: Перше, з чого треба почати, — стратегічна сесія для громадської організації. Взагалі зрозуміти, де ви є зараз? Що ви робите? Кому ви допомагаєте? Що ви хочете робити? Що ви можете робити? І що ви будете робити? Починається все з аналітики. Куди я хочу потрапити? Я хочу залишатися регіональною організацією, яка працює в конкретному районі, в конкретному населеному пункті? Чи я хочу вийти на вищий рівень? Вирішити для себе, що я хочу робити. І потім провести аналіз стейкхолдерів — хто мені потрібен для того, щоб я успішно працювала в тій царині, яку я обрала?
І друга моя порада — вчіть англійську мову. Це дві найголовніші поради, які я вам можу дати.
Ксенія: Розкажіть, будь ласка, про вашу взаємодію з іншими громадськими організаціями. І що думаєте взагалі щодо партнерства?
Юлія: В нас дуже позитивний досвід. Ми дуже вдало будуємо партнерства і дуже багато робимо разом з іншими. Коли починалась ГО «Дівчата», ми входили в проєкт «Суперсила». Це була підтримка молодих організацій із погляду організаційного розвитку — сесії, тренінги, написання заявок, комунікацій.
Ми маємо мережу партнерів. Працюємо з організаціями, які створені жінками, для жінок і управляються жінками. Дуже багато даємо з погляду менторства, оскільки в мене особисто є великий досвід, я читаю тренінги як менторка. Плюс, у нас є дуже сильна фінансова менеджерка, і вона теж підтримує колег, коли в них є питання щодо бухгалтерії та оформлення всього.
У регіонах залучаємо партнерів. Наприклад, якщо ми зайшли в Сумську область, то там і шукаємо тих, з ким би нам було добре працювати, хто може до нас перенаправляти або до кого ми можемо перенаправляти. В нас всі реферальні механізми всередині досить добре налаштовані. Тому що ми знаємо щодо кожної області, хто реально працює, хто що робить, в кого є які обмеження, в кого є які ресурси. Ми приходимо до них, кажемо: «У нас є такий ресурс, ми можемо вас тут підтримати».
Дуже багато даємо психологічної підтримки для активісток і для представниць громадського сектору. Вони ходять до наших психологів. Ми читаємо тренінги для них, робимо супервізії. В нас часто є гуманітарка, яку ми розподіляємо через свої партнерські організації.
Зараз із «Проєктом Кешер» в нас буде донація менструальних чаш, і ми будемо їх розподіляти серед наших партнерів. Під час війни у нас була велика донація прокладок від Procter & Gamble. Ми розподілили 150 тисяч прокладок серед мережі жіночих організацій, вони далі розподілили між своїми бенефіціарками. Ми тісно співпрацюємо з «Юрфемом» щодо сексуального насильства, працюємо з Українським жіночим фондом, який нас підтримав у війну двічі, і був першим, хто профінансував якісну частину дослідження.
Часто українське суспільство й українські ГО не готові до партнерств. Я дуже багато рекомендую маленьких локальних організацій нашим донорам. І часто ГО не знають, що я їх рекомендую. І це працює. Плюс, ми зараз вже самі субгрантуємо, організаційно розвиваємо маленькі ГО, допомагаємо їм зі стратегічними сесіями, з самооцінкою, з планом, є певними менторами для директорок.
Оксана: Ви нещодавно були в США на сесії Комісії ООН зі становища жінок. Розкажіть, які головні інсайти для України й українок ви для себе віднайшли там?
Юлія: Дуже класний досвід. Всім рекомендую, якщо раптом з’явиться нагода навіть не говорити, а просто поїхати послухати. Але для мене було два інсайти. Перший — це коли жінка з африканської країни сказала, що у них найбільше досягнення за минулий рік, що жінкам дозволили володіти нерухомістю. І тут я зрозуміла, яка Україна просунута країна в плані гендерної рівності. Українська жінка може володіти і розпоряджатися майном, вільно одружуватись і розлучатись, бути одинокою мамою і не бути виключеною із суспільства. Фактично в нас немає жодних юридичних обмежень щодо посад тощо. В нас є дуже багато преференцій для жінок, які працюють у певних індустріях, і вони закріплені законодавчо. З формального погляду, нас законодавство прямо пестить. І ми часто цього не розуміємо, не усвідомлюємо і не користуємось.
Другий інсайд був на прикладі Афганістану — що дуже мало здобути щось, важливо це щось не втратити. Дівчатка в Афганістані мали право на освіту, ходити в школу, вступати до університету. Все, що відбулось протягом останніх двох років, позбавило їх права на освіту. Тобто, окрім того, що ми всі боремось за здобуття чогось, нам всім треба пам’ятати, що ми маємо зберегти попередні здобутки. І часто прогрес не в русі вперед, а просто в укріпленні своєї позиції та збереженні того, що маєш.
Та сама ситуація з забороною абортів у певних штатах США. У нас регрес щодо прав жінок.
Ксенія: Дослідження «Жінка та стигма. Як українські дівчата бачать статеве виховання, розвиток кар’єри, сім’ї та успіху», яке провів ваш аналітичний центр, показало, що дівчата в Україні мають недостатньо рольових моделей. Поясніть, будь ласка, чому так? Що для цього треба робити? Що робити зокрема нам — журналісткам, медійницям, комунікаційницям, — щоб прикладів було більше, і дівчата розуміли, які в них є варіанти?
Юлія: Особисто для мене результати дослідження фатальні. Вони показують, що ми не просто не просунулись, а деградували з погляду уявлень і стереотипів. Але жіноче лідерство в Україні є невидимим. Жінки, які класні, успішні, чогось досягли, так багато працюють, що їм ніколи говорити про себе публічно. Вони часто настільки соромляться своїх досягнень, що не можуть “вийти на сцену” і розповісти про них. Особливо жінки з закритих професій, науковиці, жінки з регіональних бізнесів, третій сектор.
Ми можемо змінювати це маленькими кроками, простими проєктами. Але вони не спрямовані на підліткову аудиторію, немає тих кейсів. Діти, підлітки сидять у тіктоку, в інстаграмі. І секс-історії, і розповіді про шлях, який жінки пройшли від звичайного навчання в школі до лідерства, мають бути створені для молоді їхньою мовою. Не треба по 20 хвилин подкасти, бо ніхто це дивитися не буде. Має бути демонстрація альтернативних шляхів розвитку дівчат, показати, що немає якоїсь лінійної кар’єри. Немає нічого однозначного. Люди впевнені, що не може бути жінка директоркою і мати щасливу родину. Вони вважають, що всі успішні жінки нещасні та одинокі, працюють по 20 годин на добу.
Для нас було здивуванням, що діти, підлітки не знають наших медійних осіб. Я сподівалась, що хоч Маша Єфросиніна випливе в нас. Ні, для дівчаток 13 років вона невідома, хоча насправді багато робить.
Інший бік медалі — одинично спливає, наприклад, Анжеліна Джолі. Чому вона є прикладом для наслідування? «В неї четверо дітей». Це для мене особисто дуже сумно. Ми будемо займатися проєктами, які робитимуть жіноче лідерство видимим на різні аудиторії. Тому що і нібито дорослі жінки віком 30+ часто самі себе обмежують. Вони кажуть, що нічого не вийде, що не можна ризикувати, не можна змінювати сектор.
Оксана: Як жінкам із громадських організацій — третього сектора — ставати такими рольовими моделями? Чи це можливо? Може, ГО «Дівчата» має якісь кейси або поради?
Юлія: В мене тільки одна порада — брати й робити. Я фактично щодня отримую запит від медіа — українського або міжнародного — про проєкти, про наш шлях, про те, як ми боремося з міжнародними організаціями щодо залучення фінансування напряму. І це потребує дуже великого ресурсу. Ніхто, крім мене, зараз це зробити не може. Публічність — це робота директора, це одне з найважливішого, що робить директор, керівник організації. Тому що це частина фандрейзингу. Будь-яке інтерв’ю для мене — це можливість, щоб наша позиція була почута. А отже, до нас прийдуть партнери, які хочуть нас підтримати, які мають спільні цінності. Ми не працюємо з людьми, які не розділяють наші цінності. Будь-яка комунікація — це можливість залучити додаткові кошти. Тому я витрачаю велику частину свого ресурсу на коментарі для медіа, на участь у різних подкастах, записах тощо. І закликаю інших жінок не боятися іти й говорити з медіа.
Оксана: Як ви балансуєте між купою завдань і відпочинком? Як вдається працювати з вигоранням?
Юлія: Намагаюся ловити сигнали, коли моє тіло вже каже: «Ні». Рефлексую те, що відбувається протягом дня. В мене на телефоні стоїть обмеження для соціальних мереж. Тому я маю чітко регламентований час, який можу провести в соцмережах, і часто відповідаю із запізненням, бо воно в мене заблоковано. Я сплю мінімум сім годин на день, і це просто мастхев, інакше ніяк. До того ж сплю в темному та холодному приміщенні. Інколи одягаю маску. Я не працюю вночі, тому що дуже добре знаю, як працюють жіночі гормони. І всім раджу перебудувати свій графік так, щоб ви лягали спати о 22.00–22.30, це дуже корисно. Спорт, кисень, особистий терапевт.
Оксана: Наостанок ще одне запитання. Чому вам не байдуже?
Юлія: Бо я хочу жити в Україні, де багато успішних, реалізованих і радісних жінок.
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
