«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У другому епізоді Оксана та Ксенія продовжують розмову з Катериною Черепахою, президенткою організації «Ла Страда», яка з 1998 року працює для забезпечення гендерної рівності та запобігання гендерно зумовленому насильству.
Катерина Черепаха розповіла, які нові виклики постали перед жіноцтвом під час повномасштабної війни та пояснила, що робити та куди звертатися постраждалим від домашнього і сексуального насильства, а також як громадські організації можуть допомогти жінкам.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube або читайте скорочену версію.
Ксенія: Почнімо з того, що перелічимо, які є проблеми зараз у жінок? І які проблеми на нас ще чекають попереду? Як ці проблеми стосуються гендерної рівності і які є нові загрози для жінок?
Катерина: Річ у тім, що війна, яка почалася ще з 2014 року, посилила ті проблеми, з якими жінки стикаються протягом свого життя. Це стосується і домашнього, і сексуального насильства. І взагалі будь-якої іншої форми гендерно зумовленого насильства. Але під час повномасштабної війни дуже багато проблем, викликів посилилися. І набагато складніше стало повідомити чи попросити про допомогу, надати таку допомогу, особливо, якщо ми говоримо про тимчасово окуповані території.
Повертаючись до досвіду 2014–2015 років, на жаль, очікуємо, що кількість випадків домашнього насильства може збільшитись, зокрема в родинах військовослужбовців. Це ми бачили в попередні періоди. І з цим потрібно працювати, на це потрібно звертати увагу, зокрема, і превентивно.
Один із видів насильства, про які зараз активно говорять, це сексуальне насильство, пов’язане з війною. Його масштаби дуже великі, багато постраждалих жінок і дівчат, хоча страждають і чоловіки. Але кількість людей, які звертаються по допомогу або повідомляють про випадки насильства, мінімальна. Я вже не говорю про ті випадки, які доходять до правоохоронних органів. Можливо, через певний час більша кількість жінок наважиться про це говорити. Але для цього допомогу потрібно надавати вже зараз. І це дуже великий пласт роботи, який потребує дуже активних зусиль.
Ксенія: Якої допомоги і підтримки зараз не вистачає? Про що йдеться? Що потрібно, на вашу думку, зараз підсилювати?
Катерина: Насамперед це, звичайно, безпека. Я розумію, що це дуже складно реалізувати, адже, на жаль, зараз в Україні немає дійсно безпечного місця.
Психологічна підтримка є і буде важливою. Проте досі залишаються стереотипи та певні упередження стосовно звернення до психолога. Дуже часто постраждалі можуть або не ідентифікувати, або не розуміти, що їм потрібна така допомога. Але, на жаль, якщо після певного психоемоційного впливу не отримати психологічну допомогу тут і зараз, надалі може погіршитись фізичний стан.
Допомога, зокрема і психологічна, може бути потрібна членам родини. Особливо дітям, які були безпосередніми свідками насильства або навіть перебували в сусідній кімнаті, наприклад, бо такі випадки, на жаль, теж є.
Медична, правова, інформаційна допомога потрібна. Але насамперед це має бути відновлення, психологічна стабілізація стану, повернення відчуття безпеки, наскільки це можливо. Випадки можуть бути різні, але передусім потрібно закрити базові потреби людини, щоб вона могла далі зрозуміти, якось зорієнтуватися, чого вона хоче? Чи вона хоче повідомити? Чи вона готова повідомити? Чи вона готова брати участь, наприклад, у судовому процесі та притягнути кривдників і злочинців до відповідальності? Але для цього має бути підтримка, і вона має бути довгострокова.
Оксана: Чи можуть постраждалі жінки й дівчата зателефонувати на гарячу лінію «Ла Страда» й отримати психологічну допомогу? Чи це може бути просто консультація? Та інше запитання — куди йти по допомогу, по пораду? Що в Україні зараз працює?
Катерина: Для отримання допомоги, консультацій можна телефонувати на гарячу лінію «Ла Страда» за коротким номером 116 123. Можна звернутися через телеграм, через інстаграм. На гарячій лінії працюють і психологи, і юристи, і соціальні працівники. Тобто це може бути психологічна, правова, інформаційна допомога і консультація — анонімна та конфіденційна. Якщо людина не хоче, не готова повідомляти якісь особисті дані — прізвище, де вона перебуває, — вона може це не робити. З нашого досвіду, і самі постраждалі, і свідки сексуального насильства, пов’язаного з війною, дуже бояться надавати інформацію про себе державним структурам, правоохоронним органам.
Якщо людина готова отримати допомогу, ми можемо перенаправити її на інші структури, державні чи недержавні організації, благодійні фонди, які є в нашій базі даних, щоб максимально допомогти відповідно до наявних потреб. Можемо анонімно передати до Офісу генерального прокурора інформацію від людини про випадок насильства, зокрема сексуального, з боку окупантів. Можна через чат-бот, який ми створили і підтримуємо, можна заповнити форму.
Людині може бути не просто наважитися. Це цілком зрозуміло. І так само ми розуміємо, що звернення не змінить того, що вже сталося, на жаль. Але дуже важливо все одно звертатися по допомогу, щоби знайти ті шляхи, ті ресурси, які зможуть надати підтримку. Тому що це процес, процес відновлення, і він може бути достатньо довгим та непростим.
Оксана: Всі дослідження нам говорять про те, що під час війни збільшується кількість випадків домашнього насильства. Але за останніми статистичними даними, кількість дзвінків і звернень зменшилася. Чи працює зараз із цим питанням гаряча лінія «Ла Страда»? І які зміни щодо кількості повідомлень про домашнє насильство ви помітили?
Катерина: Так, протягом останніх 10 років з-поміж усіх звернень на гарячу лінію «Ла Стради» в середньому десь 90% стосується випадків домашнього насильства. Торік було 89,6%. Щоб зрозуміти масштаби — за минулий рік ми отримали на гарячу лінію понад 38 тисяч звернень. В умовах повномасштабної війни протягом перших шести місяців відсоток звернень стосовно домашнього насильства залишався приблизно на такому ж рівні. Це говорить про те, що проблема залишається надзвичайно актуальною, на жаль, навіть в умовах повномасштабної війни. Але так само дуже багато постраждалих не звертаються по допомогу до правоохоронних органів.
Щодо зменшення кількості — у перші місяці люди фізично були обмежені в можливості звернутися по допомогу. Коли не було світла, все відрізано. І взагалі ніхто не розумів, де що відбувається і що робити. Ми можемо припускати, що, якби доступ до всіх засобів комунікації був такий, як зазвичай, загалом кількість звернень могла бути більшою. Так само у період блекауту, коли не було зв’язку, світла.
У певний спосіб стримувало, а інколи й продовжує стримувати від звернення або повідомлення про випадки домашнього насильства ситуація в Україні. Бо «як я можу звернутися і взагалі говорити про те, що мене б’є чоловік або мої дорослі діти наді мною знущаються, якщо в країні війна і гинуть люди, руйнуються міста, і нас захоплюють?»
Оксана: Багато жінок, особливо ті, які переїхали зі свого регіону в інший, не знають, до кого звертатися і перебувають у соціальному вакуумі. Чи можуть громади, люди в громадах, куди переїжджає багато інших жінок із дітьми, якось допомогти?
Катерина: Дійсно, коли жінки, люди похилого віку змушені переїхати, переміститися в інший регіон, ми не говоримо зараз про виїзд за межі України, вони опиняються в певному соціальному вакуумі й не знають, які структури як і де працюють. З іншого боку, в таких ситуаціях збільшується ще залежність від кривдника. Зокрема, й економічна, але не тільки вона. Багато хто розуміє, що зараз буде важче піти, бо немає можливості десь влаштуватися самостійно, забезпечувати свою економічну незалежність.
Саме робота з громадами зараз є надзвичайно актуальною. І з тими, де деокуповані громади, і з тими, які приймають ВПО. Є жіночі, громадські, феміністичні організації, активістки, громади і громадські ініціативи, які саме цю діяльність продовжують. Вони намагаються гуртувати жінок, які є внутрішньо переміщені, та жінок, які мешкають у цій громаді. Створювати ініціативи, можливості, де вони могли б спілкуватися, організовувати кола підтримки.
Дуже важливо проводити навчання і залучати до них всіх суб’єктів — поліцію, соціальні служби, освітян, наприклад бібліотеки. Це може бути найефективнішим шляхом достукатися, поінформувати або виявити випадки, коли постраждала людина потребує допомоги, щоб або мінімізувати домашнє насильство, або не дати йому статися, і надати підтримку. І такі проєкти є.
Оксана: Чи може людина заявити про домашнє насильство, яке вона бачить в іншій родині?
Катерина: Повідомлення від сусідів є. Людина може, має право звернутися до правоохоронних органів, якщо бачить, що відбувається реальний факт домашнього насильства, особливо, якщо там є діти. Навіть коли насильство застосовується не безпосередньо до дитини, але дитина присутня, це ще більший фактор ризику. Це може бути фізичне, психологічне чи сексуальне насильство.
Дуже часто постраждалі забирають заяви або заперечують факт насильства і через тиск оточення, навіть інших членів родини, і через страх до кривдників, і через побоювання, що все буде ще гірше, і через шантаж.
Звичайно, якщо приїде поліція, мобільна бригада, і постраждала особа буде повністю заперечувати насильство, тут вже мають дивитися правоохоронці. Вони мають зробити оцінку ризиків стосовно видання або невидання термінового заборонного припису. Якщо такі повідомлення є, і вони неодноразові, це дійсно сигнал для того, щоби певні дії вчинити.
Оксана: Чи можемо ми зараз превентивно щось зробити, щоб не дати проблемі домашнього насильства загостритись? Ми як медіа, як громадяни, як громадська організація. Чи є якісь основні напрями, за якими можна працювати?
Катерина: Домашнє насильство, гендерно зумовлене насильство існувало до повномасштабної війни і залишається такою самою серйозною проблемою, як і було. І дуже важливо, щоби ця тема звучала. По-перше, інформувати про ті можливості, де постраждалі можуть отримати допомогу. По-друге, припинити романтизувати насильство, зокрема домашнє, в медіа.
Так само важливим є створення і розвиток послуг для постраждалих на місцях. Це можуть бути різні формати: мобільні групи, кризові кімнати, притулки, консультаційні центри. Водночас важливо, щоби після деокупації, в період відновлення регіону, громади ці питання включалися до пріоритетів. Так, дороги немає, води немає, це зрозуміло. Але якщо ми зараз, під час розбудови або формування програми відновлення чи розвитку громади, не передбачимо виділення коштів для протидії насильству або надання допомоги та підтримки, то, будемо відверті, вони потім просто так самі й не з’являться.
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
