«Чому їй не байдуже» — подкаст, який дає можливість почути голоси й історії жінок, які працюють у громадських організаціях, та дізнатися більше про роль цих організацій у формуванні сучасного суспільства.
Ведучі подкасту — Оксана Павленко, головна редакторка та співзасновниця жіночого незалежного онлайн-журналу DIVOCHE.MEDIA, і Ксенія Букшина, журналістка, дослідниця і засновниця гуманітарного штабу «Так Штаб», що фокусується на допомозі матерям ВПО.
У першому епізоді Оксана та Ксенія говорять із Катериною Черепахою, президенткою організації «Ла Страда», яка з 1998 року працює для забезпечення гендерної рівності та запобігання гендерно зумовленому насильству.
Катерина Черепаха розповіла, чому студенткою прийшла працювати на гарячу лінію новоствореної організації, як зараз працює «Ла Страда» та чому така важлива ратифікація Стамбульської конвенції.
Слухайте подкаст на Apple, Google Podcasts, Spotify, Youtube або читайте скорочену версію.
Оксана: Дуже символічно, що ми пишемо цей подкаст наприкінці березня, саме в ці дати «Ла Страда» святкує свій ювілей — 25 років роботи в Україні. Катерино, ви студенткою прийшли в організацію в 1998 році працювати на гарячу лінію. Чому ви це зробили? Який тоді був суспільний, медійний ландшафт в Україні? Про що говорили стосовно проблем жінок, проблем жіноцтва в Україні?
Катерина: Дійсно, організація зареєстрована в Україні з 1998 року. Але фактично ми почали нашу роботу ще раніше, з 97-го. Я прийшла в організацію в 98-му, саме на гарячу лінію. І чесно маю сказати, що до моменту, як я почала працювати на гарячій лінії, взагалі не чула словосполучення «торгівля людьми» (тоді організація фокусувалася саме на цій проблемі — прим. ред.). Не була залучена до активізму, до боротьби за права жінок. Коли я була студенткою другого курсу і дізналася, що організація «Ла Страда — Україна» розширює діяльність гарячої лінії, вирішила спробувати. І долучившись, дізналася про проблему торгівлі людьми, гендерну рівність, фемінізм, активізм, про права жінок.
Я пам’ятаю, про права жінок говорили, що це щось трохи менше, ніж права людини. Не таке важливе. Тобто є права людини — глобальні проблеми, а є права жінок, але це щось таке, як молодші сестри людей, чиї права потрібно захищати. На жаль, інколи з таким можна було зіткнутися і серед правозахисних організацій. І дуже часто, коли говорили про права жінок, це розумілося як якісь соціальні питання — жіночки зібралися, жіночки з діточками, берегині.
Ксенія: Катерино, розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи, коли ви почали працювати на гарячій лінії? Як це формувало ваші власні цінності? І власне, як це вплинуло на те, що ви в організації залишилися на довгі роки й продовжуєте цю діяльність?
Катерина: Перші звернення на гарячу лінію, які приймала безпосередньо я, — це було непросто, особливо спочатку. Інколи й страшно. Тому що ти розумієш, що людина потребує допомоги. Розумієш, що потрібно зробити все максимально правильно.
Були дуже важкі звернення, і психологічно, й емоційно. Коли телефонували, наприклад, батьки жінок, які потрапили у важку ситуацію: «Поїхала за кордон працювати і зникла, і немає зв’язку. Де шукати?» Розумієш відчай рідних, реальну обмеженість щось зробити, це навіть не голку в сіні знайти. Давало сили продовжувати, напевне, розуміння, що потрібно робити кроки вперед. Потрібно працювати. Потрібно взаємодіяти, підключати різні організації. Дуже важливе, це завжди було і є зараз, поєднання зусиль різних структур. І пояснювати, чому торгівля людьми і торгівля жінками — це проблема. Чому це не «вони самі поїхали і захотіли» і «самі винуваті». На той момент це було дуже часто.
Особливо спонукало продовжувати, звичайно, коли вдавалося знайти, коли вдавалося повернути. Або навіть якщо вдавалося з’ясувати, що там все окей, або надається допомога. Звичайно, це була наснага, відчуття, що не дарма все робиться.
Оксана: Чи був якийсь переломний момент, коли ви вирішили, що хочете надалі займатися все своє життя правозахисною роботою?
Катерина: Напевно, переломного моменту не було. Я сама собі сміюся і думаю про те, що, мабуть, це трохи навіть доля. Пам’ятаю себе у дитинстві, це, звичайно, смішно, але мене дуже зачіпало порушення прав навіть у якихось художніх творах. Я дуже люблю читати художню літературу, це залишається актуальним і зараз. Наприклад, пам’ятаю з російської літератури, там був вірш і фраза «не слышно ни женщин, ни собак». Мене це так обурило! Що за порівняння? Дуже чіпляли такі речі. Але переломного моменту не було. Що більше я працювала, то більше діяльність розширювалася. Я розуміла і розумію, що правозахисна діяльність насправді дуже різноманітна. Ти постійно дізнаєшся щось нове. Тобто, окрім роботи гарячої лінії, це превентивна діяльність, лекції, заходи, тренінги, якась аналітика. І це завжди щось нове. Розширення горизонтів, спілкування з іншими. І це постійний розвиток. І тому насправді це дійсно цікаво.
Ксенія: Ви казали, що працювали з тим, що проблема домашнього насильства взагалі не була артикульована у суспільстві. Розкажіть, будь ласка, як ви формували адвокацію та комунікацію?
Катерина: Ми продовжуємо це робити, тому що у суспільстві досі звинувачують жінок, що вони «самі винні» у насильстві. Досі існують гендерні стереотипи й навішування ролей, як повинна жінка виглядати, що вона повинна робити і як вона повинна мати дітей або не мати, де і ким працювати.
Крім того, що ти фактично як організація змушений працювати, відстоювати інтереси, протидіяти самій проблемі, є паралельний процес. Він вимагає докладання зусиль, щоби пояснити суспільству загалом, тим, хто потенційно може постраждати, тим, хто перебуває в найближчому колі постраждалих, жінкам, які страждають від гендерно зумовленого насильства, домашнього насильства, що це не їхня провина, що це не має так бути.
Але, якщо порівнювати навіть із ситуацією 10–15 років тому, все одно тішить, що є позитивні зміни. Пишаємося тим, що маємо можливість бачити результати. Це не тільки заслуга нашої організації. Дуже багато було зроблено і продовжує робитися жіночими організаціями, феміністичними організаціями, активістками. Це постійний процес пояснювання, інформування, адвокатування. На жаль, він йде не так швидко, як хотілося б. На жаль, жінки, які страждають від насильства, досі продовжують стикатися із нерозумінням.
Зараз, в умовах повномасштабної війни, проблема домашнього насильства посилилась. Жінки не звертаються по допомогу самі, тому що «Як я смію звертатися зі своїм домашнім насильством, коли в країні війна?» або чують: «Чого ти прийшла сюди, звертаєшся і відриваєш нас від серйозних проблем? Іди і розберися зі своїм чоловіком/партнером/батьками сама!»
Я думаю, що попереду ще, на жаль, дуже-дуже довга дорога. Але ми бачимо, що хоча б поступово може змінюватися ставлення, може змінюватися усвідомлення як серед самих постраждалих, так і серед тих, хто має з цим працювати, і в суспільстві загалом.
Якщо говорити про великі віхи — це, звичайно, ратифікація Стамбульської конвенції: процес, який тривав 10 років і до якого доклали зусилля стільки організацій, людей, активісток, медіа, депутаток, міжнародних партнерів, деякі урядові інституції тощо.
Оксана: Чи можемо ми проговорити, щоб було зрозуміліше, що зараз може змінитися? Мені здається, що багатьом людям ми донесли, що Стамбульська конвенція — це окей, там не буде 53 гендери одразу. Але, наскільки я знаю, законодавство в нас змінилося вже кілька років тому щодо домашнього насильства. Чого ми зараз можемо очікувати? І чому нам треба працювати з тим, щоб ці зміни були впроваджені найближчим часом?
Катерина: Дійсно, безпосередній ратифікації передували дуже великі позитивні зрушення. Наприклад, ухвалення закону про домашнє насильство, який насправді створив певне правове поле для того, щоби мати можливість краще захищати постраждалих, краще запобігати домашньому насильству. Але чинне законодавство не повною мірою покриває те, що покриває Стамбульська конвенція.
Наприклад, такі аспекти, як переслідування, сексуальні домагання підпадають під дію Стамбульської конвенції, але ніяк не відображені в національному законодавстві.
Зміни будуть стосуватися і розвитку послуг для постраждалих, і сервісів, зокрема на локальному рівні, їхньої доступності. Крім того, що мають відбутися певні зміни в законодавстві, дуже важливо, щоби потім змінилися або вдосконалились певні підходи і процедури взагалі: реагування на домашнє насильство, попередження, робота з постраждалими. Як говорили наші колеги з інших країн, ви маєте розуміти, що ратифікація — це один крок, і далі так само потрібно працювати. І це дійсно так.
Ксенія: Дайте поради жінкам, ініціативам, організаціям, які щойно створилися, які почали працювати з 24 лютого. Що робити для того, щоби продовжувати цей шлях довго, щоб не вигоріти? Що робити, щоб знайти команду, знайти однодумців, знайти кошти, говорити про це? Як зробити так, щоб ця система рухалася?
Катерина: Непросте запитання. Поради давати, може, й легко. Але я розумію цілком із нашого досвіду, що реалізувати й досягнути всього може бути складно. В умовах повномасштабної війни жіночі організації, феміністичні організації, громадські організації реально одними з перших зробили крок і переформатували, перефокусували, перерозподілили ресурси. Взагалі кинули все, що є, — ресурси, людей, час — на те, щоби реагувати і відповідати тим нагальним потребам. Це виснажує. Тому для організації дуже важлива організаційна, системна, структурна підтримка.
Часто громадські організації можуть залежати від фінансування донорів. З того, що ми бачимо, на жаль, мало ресурсів виділяється на саме на організаційну підтримку, на організаційний розвиток. З одного боку, можна зрозуміти донорів, але такий підхід не дуже правильний.
Адже активістам, ініціативам, які можуть, хочуть і готові бути фаховими, готові розвиватися, потрібна сталість. Кошти на оргрозвиток, на підтримку персоналу, на техніку, на офіс, на якісь такі речі. Важливо мати механізм, який би сприяв або допомагав запобігати вигоранню: якісь терапевтичні сесії, ретрити, можливість отримання консультацій або психологічної підтримки саме для співробітниць, а не тільки для цільової аудиторії, клієнтів.
Що можна радити? Звичайно, шукати програми, проєкти, які можуть надавати підтримку або в рамках яких можна включати цей компонент.
Потрібно на всіх рівнях адвокатувати те, щоб така підтримка включалася, надавалася, — говорячи з великими донорськими фондами, організаціями, інституціями, міжнародними партнерами.
Інакше буде вигорання активісток, експерток, фахівчинь. Вони просто будуть змушені йти в інші структури, фонди, приватний бізнес, ще кудись просто тому, що не будуть мати ресурсів.
Оксана: Мені хотілось би завершити пафосним запитанням, яке ми плануємо ставити всім нашим гостям і собі насамперед. Катерино, чому вам досі не байдуже? Що ви відчуваєте? Що вас рухає?
Катерина: Тому що має бути справедливість, і я хочу, щоб вона була. Я розумію, що це довгий процес, що це, можливо, і перманентний процес. Але мені не байдуже. Саме через те.
Другий епізод з Катериною Черепахою
Подкаст втілено в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується посольством Великої Британії в Україні.
