«Весілля Настусі». Уривок із дебюту Ольги Богомаз

//
1321 переглядів

2016 рік. Брат із сестрою зі столиці вирушають на весілля сестри. Настуся живе із матір’ю на півночі Донеччини, де ще зовсім нещодавно тривали бої. Олег і Яра не надто прагнуть повертатися у рідне містечко — стосунки з матір’ю в обох не найкращі, а все навколо нагадує про складне дитинство та смерть батька-художника.

«Весілля Настусі», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», — це подорож на Донеччину в круговерті нових і давніх знайомих, несподіваних втрат і відновлених спогадів, які допоможуть краще зрозуміти, ким ти є і що тобі насправді потрібно.

Публікуємо уривок.

Вона швидко йшла проспектом, майже летіла. У її голові досі кипіла остання розмова з матір’ю, а ще — усі-усі попередні, кожна, коли мати примушувала її захищатися та виправдовуватися. Водночас думка, що додому вона їде не сама, — заспокоювала.

— Потрібно підготуватися, — розмірковувала Яра. — Потрібно прожити наперед цю зустріч.

Удома буде мати, бачитиме, як вона ховається за тітку, як годинами говорить із дідом, як придумує з братом способи вернутися в Київ раніше, як уникає сестри та ігнорує саме весілля. Їх напевно очікує забагато гострих зіткнень, але до цього можна підготуватися.

Торговельний центр залишився позаду. Вона йшла повз червоні промислові будівлі — старовинні та напівзакинуті, повз сучасніші заводи, які не вирізнялися на загальному тлі абсолютно нічим, повз бараки — такі, як дім тітки, і повз радянські, трохи новіші будинки з мозаїкою на балконах.

Проспектом годилося йти повільно: розглядати архітектуру, читати таблички, помічати знаки та несподівані знахідки. Але зараз Яра була одночасно тут і не тут, наче потрапила в цей простір випадково, як журнал у чужу підшивку.

Останні триста метрів проспекту тротуар окупувала вулична торгівля. Продавчині прилаштувалися хто як: на низеньких ослінчиках, складаних стільчиках, коробках із-під свого краму. Дехто позаймав високі кам’яні тумби біля магазинів і сидів на них, простеливши газетний папір або поліетиленові пакети.

Просто на землі, на тих же газетах, лежала акуратна городина, зрізані кетяги калини, ранні яблука та груші, домашній сир, стояв мед у слоїках, молоко та олія у пет-пляшках. У сірих пластикових ящиках дриґала хвостом напівоглушена риба. М’яса майже не було — лише одна перекупка виклала шмат сала розміром з аркуш зошита, але, схоже, на нього ніхто не спокушався.

Яра мусила стишити крок — доводилося обходити людей, які активно торгувалися і не особливо зважали на перехожих. Пройшла останніх продавців, завернула наліво — і вперлася у великий супермаркет.

* * *

Їхня баба Ганна вже доживала віку, коли вперше потрапила в супермаркет. Магазин був новий, доволі пристойний і кардинально відрізнявся від тих, що були в селищі доти.

Бабу відвела дочка, Яру взяли, щоб донести пакети. Їй здавалося, що бабуся Анюта здивується з різноманіття, може, зронить сльозу, бо ж її діти дожили до появи красивих крамниць. Але бабі все було не так. У супермаркет не завозили лиманського «кірпічика». Не було вагових пряників — лише якісь дрібні в пакеті. Нарешті, скінчилася мінеральна вода «Єсентуки», а баба була росіянкою і жодної іншої не визнавала.

Коли п’ятдесят років тому Анюта приїхала на Донбас із села під Ленінськ-Кузнецьким, вона полюбила Українську РСР за черешню та зелений горошок. Потім полюбила й за Федора, який приїхав ще кілька років тому, але ні з ким особливо не встиг заприятелювати.

Дитинство Федька минуло не в Радянському Союзі, а на Волині. Але потім Волинь стала радянською, і стало байдуже, де жити. Він обрав Донбас. Асимілювався тяжко, але з якоюсь упертістю. За жінку взяв росіянку — Анюту. Анюта українцями вважала місцевих, а його — своїм волинянином. Хоча до знайомства з Федором ні про яку Волинь узагалі не чула.

Після народження другої дитини, доньки, вона розповідала сусідам, що назвали Оксаною, бо ж приїхали в Україну. Сусіди сміялися, але схвально кивали.

Жили вони парою мирно, але попервах небагато. Обоє працювали в колгоспі: він — у курниках, вона — у їдальні. Дід повільно, рік за роком, десятиріччя за десятиріччям, вибудовував їхній матеріальний добробут. Щомісяця ставив мету — щось полагодити, облаштувати, придбати. До дев’яностих років накопичив 50 000 рублів на книжці, вони потім згоріли й повернулися в нульових подачками, яких не вистачило, щоб відремонтувати паркан.

Баба народила сина й доньку, і Федір попросив її зупинитися. Так і сказав: «Будь ласочка, зупинись. Нам досить — виростимо, а далі будуть онуки».

На наступну вагітність Анюта пішла на аборт. А потім ще декілька разів. Хоча їй хотілося ще хлопчика — синьоокого, як дід, але він наполягав, що дітей вистачить.

Першого внука їм народив Олександр. Дівчина від нього завагітніла, народила двійню, але вижив один хлопчик. Баба дуже плакала, згадувала, що в їхній родині двійчат було багато, а її двоюрідна тітка трьох народила за раз. Вона сама мріяла про двійнят, але не склалося.

Через декілька років дочка вийшла заміж і завагітніла. Живіт був великий, і баба відразу зрозуміла, що там не одна дитина. узд було ще рідкістю, проте лікарка Оксани наполягла, щоб вагітна з’їздила в сусіднє місто. На восьмому місяці двійнята підтвердилися — сказали, що два хлопчики. Проте перша дитина вийшла дівчинка, велика й ображена на весь світ, плакала голосніше за всіх у палаті. Хлопчик був мовчазний, кричав по ділу, але якийсь трохи сердитий. Ніби бачив, у яку прикру сімейку потрапив, і з народження мусив терпіти цих людей. Та й надалі Олег був спокійний і незалежний, певне, найбільше з усіх нащадків діда Федора схожий на нього.

Баба Ганна померла від раку. До останніх днів кричала на всіх добірною російською лайкою, і «Єсентуки» теж пила до останніх днів, хоча вода й ставала їй поперек горла та йшла назад носом і ротом.
Поки баба помирала, а смерть не приходила до неї кілька років, дід зовсім не заїдався — він удавав, наче не розуміє, що відбувається. Наче не знає, що баби ось-ось не стане. Його дочка й син підтримували цю ілюзію, вони всією сім’єю обожнювали підтримувати ілюзії, обожнювали брехати одне одному й радо йняли віру брехні.

Після смерті баби дід забув обробляти город — це робили діти. Опікувався тільки яблуньками: вони у нього з’явилися, як тільки колгосп дозволив саджати плодові дерева й не платити за них здирницькі податки. Ще тримав курочок — курчат щороку просив дарувати на день народження. Дід Федір народився 1 травня 1933 року.