Еш Амбірдж – американська письменниця, блогерка, авторка проєкту The Middle Finge Project, який водночас є її блогом про стиль життя. Книга «Синдром самозванця. Як прожити неймовірне життя, на яке ви заслуговуєте» — його логічне продовження.
Ви довідаєтеся, як будь-які знання, якими володієте, перетворити на роботу мрії, чому не варто починати з малого і як оговтатися після всього, що може вам прийти.
Публікуємо уривок
СИНДРОМ САМОЗВАНЦЯ — ЦЕ ПОГАНЕ ДІВЧИСЬКО НА ВЕЧІРЦІ (І МИ ЙОГО НЕНАВИДИМО), АБО ТИ МАЄШ ВІРИТИ, ЩО ТИ ДОСТАТНЬО ДОБРА, ЩОБ ТЕБЕ ПРИЙМАЛИ
Однак пропонувати щось світові — це збіса лячно. Страшно виставлятися отак, вразливою та відкритою, щоб усі реготали та теревенили, глузували та перешіптувалися. Тобі спадає на думку все те, що спадає попервах на думку ВСІМ:
Що, як це жалюгідно? Що, як їх це дратуватиме? Що, як вони подумають, що я продажна? Що, як вони дізнаються, що я новенька? Що, як вони вирішать, що я шахрайка? Що, як я здамся егоцентричною? Що, як я виходжу за власні кордони? Що як, що як, що як?
Ми не надто усвідомлюємо, що, виходячи на світло, ми зрештою підвищуємо до себе довіру, а не знижуємо. Робити будь-яку пропозицію — це форма лідерства. Так само як автор завойовує довіру завдяки книжці на полиці, творець завойовує довіру, маючи власні послуги та продукти на своїх полицях.
Це сигналізує решті людства, що ваші ідеї варті уваги, бо ви наважилися зайняти місце.
Наважитися зайняти місце — це чи не найскладніше. Це одна з найбільших проблем, що заважають робити значущий внесок завдяки своїй роботі: повірити, що ти достатньо добра, щоб тебе приймали. Насправді страх стати голодним художником пов’язаний із тим, що голодувати буде почуття власної гідності. Коли ти не хочеш, щоб тебе бачили, ти не робиш нічого, на що варто дивитися. Але щоб робити значущий внесок, потрібно вийти вперед. Так, кожна твоя слабкість буде відкрита всім — так само як і твоя мужність. Ти БУДЕШ почуватися болісно вразливою — це частина творчого процесу. Твої недоліки БУДУТЬ так само виставлені напоказ, як і твої переваги. А що ще гірше? Тебе судитимуть не лише по тому, що ти зробила, а й по тому, як саме ти вирішила винести це у світ. Те, як ти це оціниш, як ти про це говоритимеш і як це представлятимеш, — усе це вкрай точно показує, що ти думаєш про себе.
І для всього цього необхідно, щоб тобі подобалася та людина, яка ти є.
Оце. Так. Вимога. Яка ще робота в цьому світі вимагає такої самоповаги? Яка ще робота вимагає, щоб ти любила себе, щоб насправді добре її виконувати? Для більшості пересічних робіт, навпаки, потрібна зовсім низенька самоповага. Саме в цьому й полягає проблема: більшість із нас влаштовується на роботу, що принижує нашу гідність, а не потребує її. Але з мистецтвом такого не буває: сам акт його створення — акт самосхвалення. І саме тому таке створення, хоч як ти до цього ставишся, обов’язкове.
Можливо, ти думаєш: «АЛЕ Я ПОЧУВАЮСЯ ТАКОЮ ДУРИСВІТКОЮ. Хто я така, щоб це робити? Хто я така, щоб видавати себе за експертку? Я не маю кваліфікації, щоб робити внесок. Я ніхто. Я лише починаю. Я самоучка».
Власне, ця платівка прокручується в голові в кожної людини, яка хоч раз намагалася зробити щось, варте того, щоб його робити, — якщо тільки вона не цілковитий соціопат. Ніхто не сидить, так упевнено собі розмірковуючи: «Так, усе круто, у мене точно вийде!». Ні. Ми всі офіційно накладаємо в штани. Ми всі офіційно нажахані тим, що, можливо, нам усе тільки здається, що все висить на волосинці, яка може обірватися будь-якої миті. Все, чого ми досягаємо, скидається з рахунків, уважається випадковістю, і будь-якої хвилини Комітет Справжньої та Абсолютної Крутості може схопити нас і викрити як самозванців.
Синдром самозванця — це вбивця МРІЙ. Це уявна падлючна дівчина, що підходить до тебе на вечірці й запитує: «А хто тебе запросив?». Бо, власне, ніхто не запрошував. Ти сама запросилася. Саме тому це так діє на нерви: тебе не уповноважили нічого цього робити.
Але це й не обов’язково, адже мета в тому, щоб зробити чесний внесок. І для цього тобі не потрібен нічий дозвіл. Будь-хто може такий чесний внесок зробити: потрібне лише щире бажання допомогти. Не має значення, з чого ти починаєш: не потрібно купувати в Claire’s окуляри без діоптрій, намагатися розмовляти, як зграйка старих білих хлопців, і вдавати із себе надзвичайно досвідчену та найкваліфікованішу, щоб дарувати щось цінне. Єдине, що потрібно: бажання розв’язати якусь проблему, що тебе хвилює.
Я розумію, що ти почуваєшся самозванкою. Але ти не самозванка — ти новенька. Ти намагаєшся зорієнтуватися в тому, що насправді для тебе нова культура. Відкрити магазин на Etsy? Нова культура! Спробувати себе у вебдизайні? Нова культура! Зробити першу весільну фотосесію? Нова культура! Ти ще не повинна почуватися так, ніби знаєш, що робиш. Ніхто не соромиться того, що він не ісландець, коли приїздить до Ісландії. І так само не почувається самозванцем, коли вперше пробує говорити ісландською мовою. Адже хто очікує, що він, щойно приїхавши, вільно розмовлятиме ісландською?
Можливо, синдром самозванця виникає не тому, що ти робиш те, чого не повинна робити: можливо, він виникає через пов’язані з цим помилкові очікування.
Спроба сама собою вартісна. Не обов’язково бути досконалою, щоб бути готовою. Потрібне лише бажання робити свій внесок і творчо розв’язувати ті проблеми, які тобі подобається розв’язувати. А що буде, коли ти це робитимеш? Ось тобі невеличка порада щодо впевненості. Це, власне, єдиний раз, коли я пораджу тобі дослухатися до інших людей, тож — готова? Ну от:
Те, що тобі кажуть «так», — це не випадковість. Те, що вони відкривають гаманці, — не випадковість. Те, що вони пристають на твої пропозиції, — не випадковість. Те, що вони дають тобі шанс, — не випадковість. Вони не випадково віддають тобі свої гроші. Вони *точно* розуміють, що роблять, тож не варто вважати їх такими нерозумними. Не думай, що ошукуєш якимось чином людей, бо вони не надто щось тямлять. Вони тебе краще бачать, ніж ти сама бачиш себе. Тож покладайся на їхню впевненість, доки в тебе не з’явиться своя власна.
Хоча мої перші 2000 доларів були зовсім несподівані, вони показали мені, що сміливість винагороджується світом. Не лише сміливість показати себе, але, що ще важливіше, сміливість показати себе саме такою, яка ти є. Ці незнайомці платили не ранній, аж-надто-старанній, цілком вигаданій та постановній версії мене, якою я була в перші свої дні у Філадельфії: вони платили справжній мені, яку знали з вебсторінки.
Люди, з якими я ніколи не бачилася, купували моє достеменне, нефільтроване «я», знайоме їм лише з того, що я писала. Те, ким я була в онлайні, було значно правдивіше, ніж те, ким була в офлайні — підозрюю, що це рідкість, але це має сенс, коли все своє життя витрачаєш на те, щоб за допомогою слів повідомити, хто ти є. А не за кого тебе вважають у парку трейлерів.
Це одна з причин, із яких я завжди надаю письмовим носіям перевагу над візуальними: за твої ідеї тебе цінують більше, ніж за твою зовнішність. Перед ідеями рівні всі. І, як на мене, дівчата з парків трейлерів по всьому світу можуть оцінити таку можливість — ці слова я, звісно, вживаю узагальнено. Вона — жінка, яка завжди почувалася певним чином другосортною, незалежно від того, що зробила чи досягла. Вона — жінка, що постійно запитує себе, чи достатньо добра для інших людей, замість того щоб вирішувати, чи достатньо добрі вони для неї. Вона — жінка, яка припускає, що інші люди, ймовірно, мають рацію, коли ставлять під сумнів її думки. А ще вона — жінка, якій понад усе потрібно повірити в себе.
Вона — це ти. Вона — це я. Іноді ми всі нею буваємо.
І все ж та, кому ті незнайомці заплатили того дня, була саме вона: дівчинка з парку трейлерів.
Недосконала. Небездоганна. Цілковита я. Інакше кажучи, не самозванка, а людина. І в цьому полягала її привабливість: це було палке прагнення зробити свій внесок. Не просто «піти на роботу», а створити щось своєю працею. І тоді я вперше зробила щось таке правдиве.
Можливо, це був переламний момент, коли я перестала так покладатися на попередню свою історію, — я недостатньо добра, якщо не прикидаюся кимось іншим, — і почала вірити в нову: Я ще краща, коли не прикидаюся.
