Подкаст «Сильна» — це історії жінок, які постраждали від насильства та віднайшли у собі сили жити далі. Його мета — сформувати культуру нульової толерантності до насильства, застерегти жінок і допомогти тим, хто шукає реальної допомоги чи віри у власні сили.
Подкаст підготувала громадська організація «Д.О.М.48.24». Його створення стало можливим завдяки підтримці уряду Канади в межах проєкту «Голос жінок і лідерство — Україна», що впроваджується Українським жіночим фондом. Ведуча подкасту: Оля Новак.
Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube.
Публікуємо три історії, більше — у подкасті «Сильна».
«За рік десятирічний шлюб розпався, а його ставлення до мене перевернулося з ніг на голову»
Іванка — підприємиця, власниця мережі меблевих магазинів, голова громадської організації та мама Маргаритки. Жінка вивільнилася з токсичних стосунків, які тривали понад 10 років. З колишнім чоловіком познайомилися у християнському таборі ще підлітками, згодом почали зустрічатися та, щойно дівчині виповнилося 18, одружилися. «Пам’ятаю його дуже терплячим, ніжним, дбайливим. Він був людиною, на яку я повністю могла покластися, найкращим другом», — згадує Іванка початок шлюбу.
Дівчина започаткувала меблевий бізнес. За рік чоловік приєднався до роботи, а згодом із підтримкою дружини відкрив власне виробництво. Іванка віддавала свої кошти, наймала та координувала працівників, організовувала процеси, однак офіційним власником був він. Родичі переконували, що все гаразд і не треба оформлювати документи обом, мовляв, вони ж сім’я. Згодом пошкодувала, що не мала достатньо аргументів, щоб відстояти своє право на власність.
Після народження доньки Іванна розривалася між турботою про дитину та роботою. Тоді ж помітила, що самотужки вкладає гроші в усі сімейні потреби — оплачує ремонти, одягає сім’ю, закриває чоловікові кредити. Їхнє подружжя пройшло шлях від оренди однокімнатної квартири до власного триповерхового будинку, успішного бізнесу та кількох транспортних засобів. І все це офіційно належало чоловікові. Коли дитині минув рік, Іванка завела розмову про те, щоб оформити якесь майно на доньку. Чоловік грубо відповів і відтоді змінився — часто затримувався на роботі. Працівники розповідали, що він годинами сидів в інтернеті та грав у ігри. Іванні не хотілося за чоловіковою спиною з’ясовувати, як ідуть робочі справи: «Моя правда була така: я його питала, а він казав, що в нього криза, клієнтів нема». Чоловікові часто бракувало грошей, він позичав — то в Іванки, то в батьків. Вже після розлучення жінка дізналася, що він не виплачував зарплати вчасно, когось лишав без платні, інших звільняв.
У 2016-му Іванка завагітніла вдруге: «Це, напевно, була якась моя інтуїтивна спроба зберегти сім’ю». Стався викидень. Якось чоловік прийшов із квітами. Іванка вкладала дитину, а він поїхав до озера випити кави й «подумати».
За кілька годин Іванка телефонувала й просила вертатися — той погрожував утопитися. Від нестерпних переживань кілька разів мліла, але не могла покинути дитину, телефонувала знайомим та друзям, щоби поїхали й врятували чоловіка. Кілька років потому хтось розповів, що таки приїжджав на озеро, Іванчин чоловік тоді сказав, що швидше хай та (Іванка) з собою щось зробить, а він — ніколи.
Наступного ранку розгублену після нічного стресу Іванну передали «під опіку» чоловікових батьків. Його мати, колишня лікарка, «прописала» Іванці якісь ліки та крапельниці: «Ту весну я практично не пам’ятаю. Я просто лежала і дивилась у стелю, не могла їсти, не могла дивитися телевізор. Я схудла за пів року приблизно на 20 кілограмів».
У кожній розмові з чоловіком героїня подкасту хвилювалася й звинувачувала себе, але якось дала кривдникові відсіч: «Для чого ти це робиш? Ти ж усе руйнуєш!» Він вибив телефон із рук, кинув у стіну. Донька розплакалася, Іванка теж. «Я зателефонувала його батькам, а вони мені кажуть: “А ти його не провокуй, ти сама винна”. І тоді я зрозуміла, що в принципі мені треба звідси тікати».
Іванна закрилася у собі, намагалася сама з’ясувати, що з нею не так, та повернутися до нормального життя. Батьки, родичі, знайомі та друзі відвернулися від неї: «Мене всі звинувачували у чомусь, зі мною перестали вітатися. Я просто ходила як тінь!» Через кілька років з’ясувалося: чоловік пустив поголос, нібито Іванка має коханця чи одразу кількох, їздив до родичів та знайомих і благав врятувати його сім’ю. Він ізолював жінку від людей, які могли допомогти у скруті. Далі погрожував фізичною розправою.
Улітку, коли чоловік поїхав на море, Іванка вирішила переїхати на орендовану квартиру. Сподівалася, що так він одумається й повернеться у сім’ю. Чоловік тільки того й чекав — змінив усі замки у будинку і подав на розлучення, тож Іванна втратила можливість повернутися до свого дому.
Він вимагав бачитися з шестирічною донькою. Коли брав її на вихідні, відбирав телефон й обмежував спілкування з матір’ю. Якось Іванна не могла зв’язатися з Маргаритою протягом двох днів, поїхала до будинку чоловіка, щоби пересвідчитися, що з нею все гаразд. Вибігла його співмешканка, а за мить — він сам, із битою в руках, гатив по дверях Іванчиної машини. Записи з камер відеоспостереження нічого не дали, Іванна була без доказів про свавілля чоловіка.
Жінка зазнавала тривалого емоційного насильства, побоїв та штурханини від колишнього чоловіка. Він переслідував жінку на роботі — вимикав електроенергію, забивав каналізацію, влаштовував скандали й відлякував клієнтів Іванни. А перед розлученням намагався зареєструвати їхнє спільне майно як товариство з обмеженою відповідальністю, щоб жінці менше дісталося. Часто вона відчувала безсилля та юридичну незахищеність: «Наше законодавство написане чоловіками для чоловіків. Після розлучення жінка може залишитись із чимось, якщо чоловік цього хоче». Поліція не могла захистити її від емоційного й фізичного насильства. Іванні заледве вдалося знайти адвоката для судової тяганини, й ось уже протягом багатьох років жінка намагається добитися свого.
Коментар юриста Дмитра з Івано-Франківського центру надання безоплатної вторинної правової допомоги:
- Гарантом безпеки у шлюбі може стати шлюбний договір. У випадку його відсутності майно розподіляють через суд.
- «Законодавство дбає про інтереси обох із подружжя і, навіть якщо хтось не працював чи не мав власного доходу, а займався дітьми, за законом, він має право на половину спільно набутого майна, навіть якщо документально все оформлено на одного з подружжя».
- Щоби чоловік міг оформити спільне майно як власність ТОВ, Іванка мала б надати письмову згоду. За її відсутності подальші дії можна оскаржувати, але це тривалий процес.
- Чоловік також не мав права обмежувати жінку в проживанні у спільному будинку, якщо вона зареєстрована як мешканка або проживала там.
- Щодо співпраці у бізнесі: «Якщо є спільні справи, людина виконує важливу роль, а не просто номінальну, краще це все юридично оформити правильно», адже у фіналі правим залишається той, хто офіційно оформлений.
- Обоє батьків мають рівні права стосовно дитини. Якщо іншого з подружжя не позбавили батьківських прав, він має право бачитись із дитиною, брати участь у вихованні. Наше судочинство завжди діє в інтересах дитини, тому часто суд вважає: краще поганий батько, ніж взагалі жодного.
- Якщо дитині загрожує емоційне чи/та фізичне насильство під час зустрічей з одним із батьків, це потрібно донести до суду: заслухати дитину в суді; отримати фаховий висновок психолога з соціальних служб; зафіксувати ознаки неналежного поводження з дитиною; звернутись до суду.
Як отримати безоплатну правову допомогу жінкам, які постраждали від домашнього насильства, — слухайте у подкасті.
«Я не бачилась із дитиною два місяці. Він не дозволяв. Якщо дозволяв, це було на 5–10 хвилин»
За свої 22 роки героїня подкасту встигла потрапити у стосунки з аб’юзером та повернути викрадену ним доньку. Все починалося добре — під час навчання на швачку у свої 18 дівчина-сирота познайомилася з чоловіком, старшим на 10 років. Спершу він залицявся, гарно ставився до неї. Згодом разом поїхали у Польщу на заробітки.
Чоловік забирав усі гроші жінки — зарплату й соціальні виплати у зв’язку з утратою годувальників. Тоді вона думала, що це в межах норми, й не розуміла, що це одна з форм домашнього насильства — економічне. Кілька разів намагалася повернути свою банківську картку, але чоловік відбирав знову й знову, жінка й змирилася. «Гроші — переважно на їжу, було на алкоголь, на засоби гігієни і одяг для мене», — пригадує вона.
Через 2,5 роки співжиття жінка завагітніла: «Він хотів дитину, але я була неготова. Я казала, але так сталося». Працювали разом прибиральниками до сьомого місяця вагітності, поки працедавець не вмовив її покинути роботу, щоб не нашкодити дитині випарами хімічних засобів. Чоловік наполягав, щоб жінка працювала.
Коли народилася донька, ставлення партнера змінилося. Перші два тижні після пологів не випускав їх на вулицю. За місяць від стресу у героїні подкасту зникло грудне молоко. Чоловік не працював, вимагав від неї самотужки шукати гроші на дитячі суміші — просила то у сестри, то в тітки: «Він виганяв із дому, бо не було суміші. Не хотів іти на роботу, казав, щоби я йшла шукала гроші, купляла суміш. Його не цікавило, де я візьму ті гроші». Дружина потребувала підтримки й опори, а натомість постійно терпіла приниження, вигнання з дому та побої п’яного чоловіка: «Виходу не було, я його терпіла».
Чоловік звинувачував дружину в тому, що у неї зникло молоко, і вона не може прогодувати дитину. Коли доньці було кілька місяців, чоловік тихцем звернувся до ювенальної превенції та написав заяву, мовляв, мати не виконує батьківські обов’язки, тобто не годує дитину грудьми. За місяць жінка потрапила до лікарні з апендицитом і після операції мусила завчасно виписатись, щоби встигнути на судове засідання. Суддя вирішила поспілкуватись із батьком дитини. Вдома жінка розповіла все чоловікові, той пішов, «прийшов через дві години п’яний, вдарив мене, почав душити і вигнав із дому». Героїня подкасту подалася до сестри, а тим часом чоловік писав заяви у різні інстанції зі скаргою, що дружина викрала його дитину. Телефонували з поліції, прохали залагодити справу між собою. Жінка повернулася, бо злякалася погроз та вимог чоловіка, боялася втратити дитину. Чоловік вигнав її надвір, дитину залишив.
«Я не бачилась із дитиною два місяці. Він не дозволяв. Якщо дозволяв, це було на 5–10 хвилин», — пригадує жінка розлуку з донькою. Розгублена після інциденту, звернулася по допомогу до сестри і потрапила у кризову кімнату громадської організації «Д.О.М.48.24», де їй надали психологічну та юридичну допомогу. Героїня подкасту неодноразово скаржилась до поліції, на що там розводили руками, бо обоє батьки мають право бути з дитиною.
Із супроводом соцпрацівниці Юлі вдалося подати правильні документи, написати відповідні заяви, щоб повернути доньку. Коли жінка приходила з сумішами та памперсами для малечі, що вимгав чоловік, той сварився, кидався речами, був незадоволений.
Повернула дитину цілком випадково. Обхитрувала чоловіка, пригостивши алкоголем, й зникла з донькою. Наступного дня чоловік гримав у двері, хотів повернути дитину, якийсь час переслідував їх. Служба у справах дітей вирішила, що донька залишиться з мамою. Вже пів року чоловік не з’являється, аліменти не виплачує. Маленьку Софійку та її маму підтримують небайдужі організації. Стати на ноги допоміг благодійний фонд, який забезпечив житлом та грошима. Стосунки з колишнім чоловіком жінка пригадує з жахом: «Він така людина, що першу дружину теж бив. Просто зараз не можу зрозуміти себе, чому я терпіла».
Коментарі соцпрацівниці ГО «Д.О.М.48.24» Юлії Князюк:
- Потрапивши у кризову кімнату для постраждалих від домашнього насильства, героїня була у пригніченому стані, хаотично розповідала, що з нею сталося.
- На жаль, не відбулася комунікація між ювенальною та національною поліцією. Наляканій жінці довелося повернутися до чоловіка, який чинив психологічне й фізичне насильство.
- Поліція не змогла зарадити матері, в якої чоловік відібрав дитину. Постраждала не могла розв’язати проблему самостійно. Без підтримки й допомоги не змогла б належним чином заповнити документи й довести свою правоту.
- Героїня просила допомоги у Служби у справах дітей, а та своєю чергою виступала органом, що контролює, замість того, щоб допомогти. Служба вимагала надати докази наявності житла з відповідними умовами для виховання дитини, тоді як у безоплатному житлі, наданому державою, мешкали брати жінки, які зловживали алкоголем. Завдяки допомозі фонду героїня подкасту отримала квартиру та змогла задовольнити вимоги для отримання повної опіки над дитиною.
- Постраждалій, яку вигнали з дому й відібрали дитину, потрібна фахова допомога. Таку допомогу надають фахівці «Д.О.М.48.24» у денному кризовому центрі, куди можуть звернутися жінка або чоловік, які постраждали від домашнього насильства.
Деталі — у третьому епізоді подкасту.
«…Ти ходиш із виразом обличчя, ніби в тебе померла вся родина, і сама розумієш, що ти просто вмираєш»
Після 13,5 років у шлюбі героїні третього подкасту вдалося звільнитися від психологічного насильства. Воно почалося після одруження з колишнім однокласником. Після школи він поїхав вчитися на військового, вона вступила до університету. Упродовж п’яти років стосунки були строкаті — час від часу він приїжджав і нагадував про себе, а бувало, не телефонував місяцями: «Я постійно була в якомусь стані напруження». В її 19 років мали перший секс, і загалом то сходилися, то розходилися. Бабуся дівчини дуже вподобала його, постійно вихваляла, наполягала не нехтувати таким хлопцем, та ще й військовим!
У червні він запропонував одружитися, усе було зроблено напоказ перед його друзями. «Хоча я цього ніби і не хотіла, але водночас і хотіла», — пригадує героїня тодішні суперечливі почуття. Швидко зіграли весілля, не думаючи ні про що: «Ми не домовлялись ні про гроші, ні про те, де ми будемо жити, ні про те, як це має бути». Хлопець наполягав жити з мамою, а дівчині батьки подарували квартиру, туди й поселилися. Спершу вона почувалася зайвою, бо у партнера був міцний зв’язок із матір’ю. До того ж жінка часто бувала у них, мала власний ключ від квартири подружжя.
Жінка згадує, що за багато років у шлюбі залишилося багато осаду: «За тими всіма фотографіями стоїть стільки сліз і негативних емоцій!» Химерну поведінку чоловіка почала сприймати за власну провину: «Зрозуміла, що, мабуть, я така, що мені треба бути більш гнучкою, мені треба більше слухати його — бо він чоловік». Він тим часом робив щораз нахабніші речі. Коли минав сьомий рік шлюбу, вперше не прийшов ночувати додому. Напився з колегою, а наступного дня звинуватив дружину в тому, що та спровокувала, і це вона винна у його вчинку. Згодом у розмовах часто вживав фрази на кшталт «якби ти так не поводилась, то я б зробив інакше».
Тривожні дзвіночки героїня подкасту помічала від самого початку. Після переїзду в нову квартиру сталася сварка, і чоловік залишився на ніч у мами. Він часто похапцем просив вибачення, робив дурниці знову й знову. Дівчина терпіла: «В мене був обов’язок, в мене була хата, сім’я, чоловік, робота». Вона боялася поділитися своїми сумнівами з батьками, вона підтримувала «ідеальну» картинку: «Довкола всі бачать, що в тебе все прекрасно, але ти ходиш із виразом обличчя, ніби в тебе померла вся родина, і сама розумієш, що ти просто вмираєш. Бо ти не маєш ні сили, ні волі вже. Бо тебе починає заціплювати, і сама себе заганяєш в такі ґрати, з яких ти не можеш вилізти».
З’являлося дедалі більше брехні й недомовок, ще більше нічних гулянь із колегами й друзями. Будь-які спроби поговорити чи з’ясувати стосунки він відкладав, уникав їх. Тепер героїня подкасту розуміє — чоловік зраджував, тоді ж вона тільки здогадувалася, залишалася наодинці з брехнею й невідомістю.
Подружжя не мало дітей. Було кілька вагітностей, але всі зривалися. Якось героїні довелося робити гінекологічну операцію, вона попросила грошей у мами, а чоловік тоді ж купив колеса для машини. Коли настав час виписки з лікарні, дружина благала забрати її якнайшвидше додому, чоловік приїхав пізно ввечері, бо «мив машину».
За рік жінка знову завагітніла, та через сварку стався викидень. Тоді помітила байдужість чоловіка. Жінка важко переживала втрату дитини. Роки потому поділилася зі священником: «Це — єдина людина, яка мені повірила в цій всій моїй життєвій історії і яка мені показала, що це не ти дурна».
Героїня вдавала, ніби все добре, потребувала підтримки й не отримувала її від чоловіка, а коли ділилася власними відчуттями, той вдавався до газлайтингу — знецінював її почуття й тиснув психологічно: «Він мені казав, що це в мене проблеми, що це мені треба піти до лікаря, мені треба лікуватися».
В останній рік спільного життя він безконтрольно брехав й обмовляв дружину перед друзями та знайомими — привітно спілкувався з усіма, а жінка не могла впоратися з емоціями й виглядала розбитою, незадоволеною від нескінчених витівок чоловіка. Героїня не мала підтримки, а люди, здавалося, думали, що це з нею щось не так: «Так стереотипно суспільство завжди сприймає: він нормальний, а вона — якась дура-істеричка, їй весь час щось не так». З батьками, які повірили у слова чоловіка й відмовилися підтримувати, перестала спілкуватися. Насамкінець почала ділитися з близькими своїми побоюваннями, що її проти волі заберуть у психлікарню зі звинуваченнями у неадекватності.
Якось героїня захворіла — критично висока температура, відсутність сил. А чоловік «навіть не прийшов, не спитався: «Що з тобою? Чи ти тут вмерла? Чи ще жива?» Вона схудла на п’ять кілограмів. Після цього випадку вирішила розійтися. Доти ще намагалася якось зберегти сім’ю. Чоловік виставив ультиматум: «Підпишу заяву, якщо ти відмовишся від машини». Підписав документи, а з квартири виселятися відмовився. Виявилося, що житло, подароване батьками, теж було спільним майном подружжя, й він має право на 50% від нього.
Попри все жінці вдалося знайти розуміння серед людей та навіть з’явилися друзі, які зрозуміли й підтримали. Той період вона згадує як найважчий у житті, коли носила камінь у грудях й абсолютно не відчувала радості. Після розлучення героїня подкасту вийшла з коробки, в яку потрапила через аб’юзивні стосунки.
Коментар клінічної психологині Аліни Касілової, яка працює в темі протидії насильству протягом восьми років:
- Героїня переживала психологічне насильство, психологічний утиск і маніпуляції. Від самого початку вона відчувала тривожні дзвіночки. У вирішальні моменти суспільство підштовхувало її на певні рішення. Перебуваючи у токсичних стосунках, вона не могла опиратися суспільному тиску й ігнорувала ці дзвіночки.
- Найважливіше відчувати себе, власну цінність й цінність свого життя. Ми можемо спонукати на щиру розмову кохану людину, але якщо вона щоразу уникає її, віддаляється від неї, то це теж показує, чи важливі для людини ваші стосунки.
- У здорових стосунках відповідальність лежить порівну на обох партнерах, у токсичних — відповідальність нібито на комусь одному. Але жінка не відповідає за реакції чоловіка.
- Завжди є багато можливостей по-інакшому будувати стосунки. Важливо при цьому обирати себе, свій спокій та комфорт.
- Якщо щось іде не так, важливо звернутися по допомогу до людей поруч, особливо тих, хто не перебуває в цих стосунках й бачить ситуацію ззовні — друзі, психологи, священнослужителі тощо.
- Рефлексії про стосунки можуть дати нам відповіді, які ми шукаємо.
